Жіночий сектор терору: історії жінок, яких вбила радянська система терору 26.05.2025 20:34 Укрінформ До Дня пам’яті жертв політичних репресій: три долі українок, розстріляних у Биківні – одному з найбільших цвинтарів загиблих від сталінського терору
…Їхні історії – це не лише про минуле. Це і про теперішнє.
Те, що тіло української журналістки Вікторії Рощиної вдалося повернути до України, – радше виняток. Її останки вивезли з російської в’язниці під чужим іменем, зі зміненими документами, знівечені. Це правда, яка вражає, але не дивує. Так працювала радянська репресивна система, і так само працює нинішня російська.
У 1930-х роках, під час Великого терору, родичам закатованих надавали фальшиві свідоцтва – нібито смерть настала від «запалення легенів» чи «серцевої недостатності». Насправді це були розстріли, тортури, смерть у підвалах НКВС і на лісових полігонах, як-от у Биківні під Києвом.
Сьогодні разом із науковцями заповідника «Биківнянські могили» розповідаємо історії жінок, які пройшли через цю систему. Їхні долі – про спротив, про тишу довкола жіночого досвіду в тюрмах, про сексуальне насильство, яке дослідники лише починають відкривати.
Зокрема, Тетяна Шептицька, заступниця генерального директора з наукової роботи заповідника «Биківнянські могили», говорить про окремий напрям – документування злочинів проти жінок у радянських тюрмах. Адже жінки зазнавали знущань не лише фізичних і психологічних, їх не лише піддавали сексуальним знущанням слідчі – їх кидали в чоловічі камери, де шансів вижити майже не було. І нині Росія чинить те саме в тюрмах, катівнях, на окупованих територіях.
І саме тому так важливо, щоб зникла ідіотська «ностальгія» у публічному просторі за тим часом. Комуністичний режим був злочинним. Його методи – геноцидні. Його ідеологія – людиноненависницька. Комунізм, також нинішній російський режим має бути засуджений у світовому вимірі нарівні з нацизмом як один із найжорстокіших інструментів масового знищення та геноциду XX та XXI століття. І поки це не стало частиною колективної пам’яті – історія повертатиметься.
Проєкт «Жінки в прицілі НКВС» зібрав історії 12 українок різного віку, фаху, соціального статусу. Серед них – три, яких ми згадуємо сьогодні. Для катів не мали значення ні стать, ні вік, ні професія. А в жіночому секторі терору особливий біль. І, на жаль, особлива тиша.
«Нам хотілося, щоб Биківнянський ліс, як Сандармох чи Катинь, асоціювався з конкретними прізвищами тих, хто там навіки упокоївся», – говорить Тетяна Шептицька.
Репресії як «закон» – з чого все починалось
Першим «поштовхом» репресій науковці називають оперативний наказ 1937 року з якого почався, власне, великий терор. «Це так звана “куркульська операція” (оперативний наказ НКВС СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів». Цей наказ був затверджений Політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 року. Він дав старт масштабним репресіям проти реальних та уявних ворогів Сталіна, – ред.). Він містив преамбулу, згідно з якою дуже так хитро було сформульовано, що родини людей, страчених за так званою першою категорією «як правило не репресуються» – пояснює Шептицька.
Перша категорія – це розстріли. На практиці виходило, що «як правило» саме родини так званих «ворогів народу» потрапляли під цей репресивний каток, зазнавали переслідувань. Найкращим варіантом для жінок репресованих був такий – опинитись без житла (яке забирали), без роботи (з якої звільняли), без засобів до існування (які вилучали) і навіть без дітей (яких забирали в інтернати для «перевиховання»). Дуже часто дружини заарештованих, особливо ті, кого звинувачували в троцькізмі або приписуванні до якихось контрреволюційних організацій, отримували 8-10 років заслання в табори системи ГУЛАГу. З відповідним ставленням, відповідним побутом (його відсутністю), з розлукою з родинами, з дітьми…
Також жінки потрапляли під список операцій НКВС за «національними лініями», в першу чергу це були німецька, польська, латиська та харбінська операції. Там не було чітких лімітів на розстріли та арешти, тому кількість тих, хто проходив у справах, можна було збільшувати і збільшувати.
Єдиний наказ, який безпосередньо стосувався жінок від 5 серпня 1937 року – це наказ № 00486 щодо дружин «зрадників батьківщини» та членів «шпигунських організацій». Він чітко регламентував усі складові репресій проти жінок, провина яких полягала лише у тому, що вони були дружинами репресованих чоловіків.
«Жінки, які опинялися у в'язницях НКВС, потрапляли в простір тортур, фізичного та психологічного тиску, морального знущання. Факти зґвалтувань засвідчені в окремих документах НКВС, які вже частково опубліковані нашими колегами з Інституту історії України», – деталізує Тетяна Шептицька.
«…Нам допомагають свідчення тих жінок, які вижили». Одна з таких – письменниця Зінаїда Тулуб. «Вона дуже чітко описала своє перебування в карцері з неможливістю нормально спати, з неможливістю нормально харчуватися, з вічним холодом та голодом. І в цьому листі прозвучала фраза, яку ми потім дуже часто зустрічаємо у свідченнях людей, які вижили, – мовляв, я готова була підписати все, що завгодно, аби це жахіття зі мною припинилося», каже співрозмовниця. «Тобто чекістські практики нахабні, брутальні, нелюдські були спрямовані на те, щоб людину зламати і зізнання в неї вибити. І цього було достатньо для формулювання вироків, в тому числі розстрільних вироків».
Щодо статистики – це взагалі слабке місце сучасних досліджень Великого Терору. І це ще раз свідчить потребу в подальших дослідженнях. «Ми продовжуємо шукати прізвища і поповнювати списки, але цей процес лише в архівах. Для вашого уявлення я можу сказати, що на нашу первісну базу, – список, який вибитий на меморіальних стінах пам'яті, зафіксовано 18 463 осіб. З них 691 – це жінка. Ви приблизно можете уявити відсоток, але лише приблизно. Реально тут поховано значно більше».
Тетяна Шептицька розповідає про трьох репресованих жінок радянського періоду.
Неоніла Заглада: етнологія стала вироком
Так сталося з Ніною (Неонілою) Загладою (29.04.1895, Київ – 28.04.1938, Київ), українською етнологинею. В неї не індивідуальна справа, по ній йшло 13 осіб – не тільки музейники, науковці. Є і вчителі. Їх звинувачували у створенні контрреволюційної військової повстанської організації.
Неоніла Заглада була відомою дослідницею традиційної культури. Це була справа її життя. Вона брала участь у різноманітних експедиціях на Полісся, досліджувала побут, зокрема дитячий. Неоніла мала ґрунтовну освіту, а це Київський університет, працювала в одній, мабуть, з найвідоміших сучасних етнологічних структур, – в Кабінеті антропології та етнології імені Федора Вовка.
Вона не мала родини й дітей, вся її сфера зацікавлення стосувалась науки. Встигла опублікувати кілька книжок за результатами своїх етнографічних експедицій. Жінка була заарештована в березні 38-го року, якраз саме по цій груповій справі.
Найхимерніше те, що Неонілу Загладу звинуватили в неправильній методиці проведення наукових досліджень. Здавалося б, ну яке взагалі діло НКВС до того, як науковці проводять свої наукові дослідження?
А в тому-то є особливість саме процесу реалізації великого терору і не лише його, але й взагалі життя в Радянському Союзі: все мало бути під контролем, а наука ще більшою мірою. На жаль, в коло її спілкування входив музейний діяч Антін Онищук, який за документами принаймні проходить як секретний співробітник НКВС. Людина доносила в НКВС про розмови Заглади.
Слідство, якщо його можна так назвати, тривало коротко. Менше ніж місяць пройшло від моменту арешту до її розстрілу. Під час слідства жінка свідчила проти себе: визнала, що є «націоналісткою за переконаннями, ворожо налаштованою проти радянської влади», дала негативну оцінку власній професійній діяльності з дослідження «старого, віджилого села» і створення відповідних музейних експозицій. Втім, самозвинувачення не врятувало її від вироку. Неонілу розстріляли наприкінці квітня 1938 року за рішенням трійки УНКВС по Київській обл. Реабілітована у 1957 р.
Марія Шамловська: селянка, яку розстріляли в 75
Про масштаб репресій свідчить і справа Марії Шамловської. Не завжди трапляються історії, де нащадки піклуються про пам’ять родичів. Може статись так, що родина теж загинула у вирі тих часів, а у справі чекісти навіть фотографій не залишили. Ця жінка, на жаль, без обличчя, ми не знаємо, як вона виглядала – її фотографії немає в архівно-кримінальній справі. Ми знаємо, що Марія була звичайною колгоспницею, працювала в рідному селі все життя.
Її справа – яскравий приклад переслідувань за етнічною ознакою. Походила Марія з польської родини. І відповідно вона пішла по «польській операції», її звинувачували у контрреволюційній пропаганді, агітації і наклепі на радянську дійсність.
Такі стандартні фрази, які зі справи в справу переходять. Ця справа, до речі, з Центрального державного архіву громадських об'єднань та україніки. Підставою було спілкування з родичами з ворожої для довоєнного СРСР Польщі. Якщо НКВС вдавалося зафіксувати такий факт спілкування з родичами в той чи інший спосіб, а ще й не дай Боже листування, отримання посилок. І навіть при тому, що це були легальні речі, не контрабанда, це найчастіше ставало «чорною міткою» для людини, таких справ багато.
Достатньо було Марії сказати необережну фразу при отриманні посилки, що десь у Польщі живуть краще, ніж у нас, бо вони нам допомагають, а не ми їм, і цього для чекістів вистачило. «Вона пропагує життя в буржуазній Польщі, здійснює антирадянську агітацію пропаганду» і відповідно – розстрільний вирок.
Допит Шамловської
Марія Шамловська для нас особлива ще з однієї причини. Вона одна з найстаріших жінок у биківнянському мартирологу. Їй на момент розстрілу було 75 років(!). Ну, здавалося, ну це вже дуже такий поважний вік, і очевидно жінка 75 років навряд чи могла становити якусь загрозу радянському ладу.
Але в тому й особливість як тоталітарного режиму загалом, так і практик НКВС, вони ніколи не зважали на ось такі супутні обставини – вік, стан здоров'я, ще якісь особливості.
Ганна Вовкодав: провину не визнала, розстріл
І навпаки, одна з наших наймолодших історій виставки – це студентка Київського залізнично-будівельного технікуму, був тоді такий навчальний заклад у Києві. Це Ганна Вовкодав (09.02.1919, с. Паволоч Житомирської обл. – 23.10.1938, Київ), їй на момент розстрілу було 19.
Це людина, яка, за великим рахунком, ще не бачила життя. Вона не встигла нічого зробити, ще не мала ні власної родини, ні дітей. Мешкала в рідному селі, а потім переїхала до Києва вчитися.
І звинуватили її у шпигунській діяльності на користь однієї з іноземних держав. Нібито Ганна була завербована японською розвідкою. Де оця звичайна селянська дівчина, яка пішла шляхом свого батька (батько в неї теж працював на залізниці) і де японська розвідка?
Третій курс, тобто Ганна ще не закінчувала навчання. Йдеться про тих репресованих, хто проходив по так званій «Харбінській операції», – це єдина, мабуть, з так званих «нацоперацій», яка не була національною. Якщо польська, німецька, грецька, латиська, болгарська – переслідували людей відповідної національності, то під Харбінську операцію потрапили люди, які в тому Харбіні працювали на будівництві залізниці. І це були люди різних національностей, різних професій, але там була хоча б чітка формальна прив'язка, мовляв, їх там десь японська чи китайська контррозвідка завербували.
В контексті «справи» Ганни Вовкодав Харбін не з'являється в принципі, вона жодним чином не пов'язана з Японією, японськими громадянами, японським посольством.
Для мене її історія травматична з кількох моментів. В анкеті заарештованої стосовно її статусу чекісти записали «дєвіца». Зазвичай тоді зазначали «незаміжня», «неодружена», і, чесно, мене напружує просто як людину це нетипове формулювання. Тобто явно підкреслення цього аспекту. І тоді виникає питання, звідки чекісти про це дізнались?
Другий момент, який не може теж не вражати уже з іншого боку, – ця молода дівчина, якій було 19 років, виявила не часто фіксовану в документах просто неймовірну стійкість. Тобто на жодне звинувачення, на жодне запитання вона не погоджувалась, категорично спростовувала і заперечувала.
Таке не часто трапляється в справах Великого терору, бо больовий поріг у всіх різний, і чекісти вміли «добувати» зізнання і ламали людей з неймовірною жорстокістю. Щоб витримати ці тортури треба мати неабияку внутрішню силу. Серед чоловіків таке нечасто трапляється, а серед жінок поготів. Тому для мене історія Ганни Вовкодав особлива. Бо дивуєшся силі духу цієї дівчини, яку вбили у 19 років.
Закатовані жінки не повинні бути білою плямою в нашій пам’яті, бо це не порожнеча, а більмо, яке затьмарює наш зір, притлумляючи нашу совість. Втрачаючи їхні імена, ми розчищаємо дорогу новому злу, яке щоразу приходить у нових подобах, але завжди з тією самою суттю. Знання і пам’ять роблять нас сильнішими. Кожна історія – як дзвін з-під землі, як свідчення про зло, що досі не отримало вироку. І якщо ми його не назвемо, воно повернеться під новими прапорами, з новими прізвищами, але з тією самою ненавистю до людини, до гідності й свободи.
Фото надані Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили»
Источник: www.ukrinform.ua
