Сто хлібин від «Мурашки», або Історія бойової медикині Оксани Любінець 24.03.2025 12:40 Укрінформ Коли вона написала заяву на мобілізацію, її синові було два роки, а донечці – вісім
Оксана Любінець – доброволиця, яка з перших днів повномасштабної війни подалась у 102 бригаду тероборони ЗСУ Івано-Франківщини. Її бойовий шлях – це служба на Донецькому та Запорізькому напрямках три роки поспіль.
Ми зустрічаємося з Оксаною в пекарні «Мурашка», яку вона відкрила в містечку Тисмениці, що біля Івано-Франківська. Жінка зізнається, «Мурашка» – це її позивний на фронті, а бізнес – радше бажання після демобілізації не сидіти склавши руки. Нині вона старається дивувати смаколиками своїх земляків та не забуває про побратимів. Для них «Мурашка» випікає той самий хліб, який ще зовсім недавно замішувала на фронті.
ЧАСТО МЕНЕ ХЛОПЦІ НАЗИВАЛИ ПОБРАТИМОМ
– Бізнес – це для мене другорядне. Тут більше про любов до роботи. Я недовго над цим міркувала, бо знала, що треба чимось займатись після демобілізації. Тому все вийшло досить швидко. Щойно повернулась додому, відразу знайшла приміщення для пекарні, – розповідає Оксана Любінець.
Оксана Любінець
Насправді вона завше була рішучою. А особливо – у перші дні повномасштабного вторгнення, коли її, операційну медсестру обласної клінічної дитячої лікарні, попросили бійцям допомогти з продуктами. І медсестра не відмовила.
– Там готували хлопцям обід і виявилось, що бракує робочих рук. Я залишилась. Уже за кілька днів прийшла у військову частину і сказала, що буду писати заяву на мобілізацію. Усі були здивовані. Хлопці питали, навіщо мені це. Мовляв, йди до дітей, це не твоє, але такі розмови мене ще більше спонукали стати у стрій, – пригадує медикиня.
Каже, родина теж була шокована її рішенням. Про мобілізацію вона не могла зізнатись лише дітям, яких відвезла до батьків.
– На той час меншому синові було два роки, а старшій донечці – вісім. Якось я приїхала на кілька годин додому у військовій формі, і донька зрозуміла все. Я тоді її заспокоювала, що буду працювати лише у госпіталі, бо мушу допомагати пораненим, – пригадує пані Оксана.
Але насправді війна змусила її рятувати людей не лише у шпиталі. Спочатку були навчання з тактичної медицини, ознайомлення із саперною справою та набуття навичок зі зв’язку. Далі – Донецький напрямок і Гуляйполе. Саме там Оксана Любінець стала бойовою медикинею взводу.
– На початку було складно. Пам’ятаю, один із моїх побратимів завше казав: «Ну як ти будеш служити? Таке мале та худе? І що ти тут будеш робити?». А я йому: «Буду з вами ходити і вчитися…». Потім у мене був перший важкий поранений. Ми його забрали з водієм просто з-під обстрілів. Тоді хлопці сказали: «Ого, та вона безстрашна». І оце «мале та худе» уже ніхто не казав. Хлопці часто мене називали побратимом, а потім виправлялись: «Ой, сестричко наша». Ми вчились усього поступово і так само поступово звикали до прильотів, поранених, а потім і загиблих, – говорить ветеранка.
МЕНІ ШКОДА БУЛО ТОГО РЮКЗАКА, АЛЕ ЗАВДЯКИ ЙОМУ Я ЖИВА
На фронт Оксана Любінець приїхала взимку 2022 року в джинсах та блакитному пуховичку. Пригадує, лише за тиждень їм почали видавати форму. Тоді в з’єднанні перебували троє дівчат і найважче було одягнути бойову медикиню.
– Я взяла форму найменшого розміру, чоловічу еску, бо тоді про жіночий не йшлося. Штани і кітель вшила. Взуття шукали всією бригадою, бо 37 розміру не було на той час у війську. Потім мені привезли важкого і об’ємного «Корсара» (модульний військовий бронежилет, – ред.). Коли я його натягнула, а ще каску й тактичний рюкзак, то хлопці відразу мені знайшли позивний: «Мурашка». Усе питали, як я зможу з тим усім бігати, – усміхається військова.
Насправді на фронті у «Мурашки» був не один рюкзак, а два. Перший – легший, який вона брала зі собою на бойові завдання, важив близько 9 кілограмів. Другий – евакуаційний, де зберігались усі медзасоби для порятунку поранених. Оцей наплічник, каже, був майже непідйомним, бо його вага сягала понад 36 кілограмів. Але саме він урятував Оксані життя.
– Це був 2023 рік. Ми з водієм бігли за важким пораненим метрів 700–800, машиною не було можливості під’їхати близько. Почався мінометний обстріл. Я впала, рюкзак зліз мені на потилицю. Тоді його прошили ворожі осколки. Мені так шкода було того рюкзака, але завдяки йому я жива, – пригадує «Мурашка».
Каже, пораненого побратима тоді вдалося винести та евакуювати – і він досі служить на фронті.
– Ще на початку служби я пробувала запам’ятовувати, скількох хлопців вдалося врятувати, але потім відпустила ці підрахунки… Найстрашніше було, коли прилітали КАБи. Ти приходиш з позиції, а тут крики: «Потрібно медиків!». …Війна – це страшно, це смерть, боротьба за життя, ходіння по лезу і ризик, до якого доводиться звикати. Такої кількості ворожих снарядів, бомб та обстрілів ніхто не чекав. І я не чекала, що це буде так жорстоко, цинічно і нахабно, – зізнається медикиня.
ГУЛЯЙПІЛЬСЬКИЙ ХЛІБ
– На фронті немає різниці – ранок, день чи ніч. Робота військових триває 24 на 7. Якщо є можливість, спиш годинку-дві. Якщо краща ситуація, то більше. Але постійно біля вуха є рація, щоб знати, що відбувається на позиціях, – продовжує розповідь Оксана Любінець.
Зізнається, єдине, в чому її обмежували побратими, – це копати бліндажі. Тоді «Мурашку» старалися скерувати на спостережний пункт, але вихід на позиції вона не пропускала.
– Пам’ятаю, якось повернулася із завдання, а хтось із моїх хлопців каже: «Так мені пахне домашнім хлібом» – і ці слова мене просто підірвали. Кажу: «Питань немає, домашній хліб буде за кілька годин». І пішла замішувати тісто. Сформувала його в чотири батони, поставила в пічку й заснула. Коли прокинулась, хліба вже не було, лише побратими нахвалювали: «Було дуже смачно», – усміхається Оксана.
Каже, тоді вона назвала цей хліб «Гуляйпільським». Випікала його не раз саме у Гуляйполі за найпростішим рецептом – лише борошно, вода, сіль та дріжджі. Електричну пічку придбали власним коштом і підключали її до генератора. Так у розбитому Гуляйполі «Мурашка» намагалася розрадити побратимів спогадами про рідний дім і смачний хліб.
– Коли у 2022 році ми заїхали туди, Гуляйполе було надзвичайно красивим містом. Там навесні всюди цвіли троянди: великі, менші, різних кольорів та відтінків. Такої кількості квітів я ніде не бачила. Але останніми роками там немає нічого. Усе розбито, всюди згарище: біля будинків, пам’ятників, музеїв. Там кожна вуличка – руїни», – говорить медикиня.
НАЙСТРАШНІШЕ – НЕ ВСТИГНУТИ Й НЕ ДОВЕЗТИ
Найбільш важким для «Мурашки» видався 2024 рік. Пригадує, тоді стало більше обстрілів і більше втрат.
– Я завжди ходила забирати тіла на місці загибелі бійців. Ти стоїш над тілом, оглядаєш і розумієш, що нічим не можеш допомогти, що це була раптова смерть. Та водночас постійно гризе думка: а може, він би вижив, якщо б… Кожен бойовий медик боїться смерті. Для мене найстрашнішим було не встигнути й не довезти, – зізнається Любінець.
Вона ніколи не робила ні фото, ні відео на фронті, але пам’ятає кожне поранення бійців та кожний складний випадок. Останній із них пригнітив її остаточно.
– Ми вивезли пораненого військового з-під обстрілів, а він помер у госпіталі на шосту добу. Тоді я сказала, що буду звільнятися… Побратими мене підтримали, навіть просили повертатися додому, до дітей, і я пообіцяла їм, що налагоджу роботу з пекарнею, – каже Оксана.
Вона звільнилася зі служби в ЗСУ за сімейними обставинами. Точніше – повернулася до дітей, а на фронт поїхав її чоловік, який до цього служив у тиловій області.
– Мій чоловік – теж військовий. Ми з ним раніше домовлялися, що воюватимемо почергово. Коли я пішла на фронт, він не був у захваті, а коли я звільнилась, чоловік пішов на Покровський напрямок. Нині він лікується після важкого поранення, – зауважила жінка.
ЦЕЙ ПРАПОР – МОЯ ГОРДІСТЬ
Відразу після демобілізації Оксана Любінець взялася за організацію власної пекарні. Щодо назви довго не думала. Каже, погодилася на пропозицію доні – і так з’явилася пекарня-кав’ярня «Мурашка». Нині тут понад 10 найменувань продукції і серед них – хліб «Гуляйпільський».
– Це той самий хліб, який я пекла хлопцям на фронті. Люди дуже його полюбили, особливо діти. Ми замішуємо хліб вручну, печемо з любов’ю, – запевняє Оксана.
А ще показує бойовий прапор, який привезла з фронту.
– Цей прапор – моя гордість. Він дістався мені від побратимів. Коли його дарували, то казали: «Що б ти не робила і де б ти не була, він має бути з тобою». Тому він тут. Жодного дня не було, щоб сюди не приходили військові. Одні залишають підписи, інші – знайомляться. Називають мене «Мурашка», і це для мене – велика честь. Інколи ми говоримо тут про все на світі, бо на фронті не відчувається те, що робиться ззовні. Часом цивільні люди приходять і питають нас: «Ну що там на фронті? Видно кінець війни?». Тоді я прошу не ставити такі питання ні мені, ні іншим військовим. Кажу, питайте в себе: «Що ви зробили, аби швидше війна закінчилась?».
Запитую, чи підтримує вона зв’язок із побратимами.
– Постійно. Зв’язуємось телефоном, часом прошу увімкнути відеокамеру, щоб побачити їх. Тепер ось тут у пекарні збираємо на авто для хлопців за ініціативи дружини одного з них. Коли їдуть волонтери на Схід, ми передаємо свою випічку для воїнів. Я завше наголошую, що від нас мають поїхати на фронт сто хлібин. Мені дуже приємно отримувати потім повідомлення: «Дуже смачний хліб, Мурашка». Ця справа мені подобається і відволікає від думок про повернення на фронт. Я ж досі вожу в авто наплічник із такмеду, бо ми живемо в такий час, що все може бути. Турнікет мене всюди супроводжує, бо це – шанс на життя.
– Що б ви порадили тим військовим, які повертаються з фронту й хочуть знайти себе в мирному житті?
– Не боятися і витягувати свої давно закопані мрії. Неважливо – дитячі чи вже дорослі. Немає значення. Це шанс вийти з того стану. Знаю по собі, що адаптація тут дуже непроста. Наше суспільство лише вчиться приймати цих людей, а нас є дуже багато. Зізнаюсь, я все життя керувалася принципом «задумала – зробила». Бо що більше вагань, роздумів, складання «плюсів та мінусів», то більше сумнівів, і так може нічого не вийти. Тому тим, хто повертається, скажу так: якщо ви пройшли фронт, то тут не варто нічого боятися: ні відкривати бізнес, ні вчитися, ні шукати себе.
Хліб Івано-Франківщина Медики ЗСУ Ветерани війни Добровольці Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
