Історія морпіха Павла Познанського, який пройшов полон і став на ноги після травми спинного мозку 27.05.2025 11:10 Укрінформ Він дивом вижив у полоні, повернувся додому й завдяки силі волі та сучасним технологіям зробив перші самостійні кроки
31-річний військовослужбовець із Миколаєва Павло Познанський був важко поранений під Маріуполем під час спроби наших підрозділів прорвати вороже оточення. Із простріленими легенями й важкою травмою хребта потрапив у полон. Нині він – єдиний в Україні ветеран із пошкодженням спинного мозку, який освоює найсучасніші ортези.
ОТРИМАВ ВАЖКУ КОНТУЗІЮ, АЛЕ ДАЛІ ВОЮВАВ
Павло народився і виріс у курортному Очакові на Миколаївщині. Там навчався до 9 класу, згодом успішно закінчив Миколаївський юридичний ліцей. Скільки себе пам’ятає, активно займався спортом, зокрема, дзюдо та іншими видами рукопашного бою. А ще цікавився озброєнням та військовою технікою. Вступив до Львівської академії Сухопутних військ, яку закінчив на початку 2015 року.
– Це був перший в Україні випуск курсантів за прискореною програмою. Я потрапив у 36 окрему бригаду морської піхоти, і вже після кількамісячної підготовки нас відправили під Маріуполь, – розповідає Павло.
Каже, що на початку 2022-го вони розуміли, що буде повномасштабне вторгнення РФ. У ніч на 24 лютого зведений підрозділ, яким командував Павло Познанський, отримав завдання висуватися в певний район і бути готовим до відбиття нападу противника.
– Наша колона рухалася через населені пункти, які вже обстрілювали росіяни. Місцеві нас підтримували, бажали успіху, просили триматися. Було дуже холодно, ішов дощ зі снігом. Уже через кілька годин нас атакували ворожа артилерія та авіація. Зав’язалися важкі бої, – пригадує майор Познанський.
Згодом його підрозділ перебазувався на територію заводу «Азовмаш» та Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Павло розповідає, що було багато вбитих і поранених, бракувало боєприпасів, води та харчів. Довелося відкрити заводські резервуари з технічною водою.
Під час одного з перших танкових боїв на околицях Маріуполя Познанський отримав важку контузію. Лікарі запропонували евакуацію гелікоптером до Дніпра. Але він відмовився й далі виконував завдання.
П'ЯТЬ КУЛЬОВИХ ПОРАНЕНЬ
Коли ворог оточив Маріуполь, підрозділ, у складі якого воював Познанський, отримав наказ іти на прорив у бік наших військ на Запоріжжі. Це було в ніч на 11 квітня. Хлопці переміщувалися невеликими групами, але потрапили в засідку.
– Мене буквально прошило автоматною чергою. Зазнав п’ять кульових поранень. Не міг поворухнутися, але коли підійшли росіяни, був при тямі. Пам’ятаю, що кричав від болю і казав, щоб не добивали, а дали самому померти… Вони обшукали мене, знайшли документи, побачили, що офіцер, і пішли радитися з командуванням. Я певний час ще лежав, втратив багато крові. Побратими, що були поруч, перев’язали мене, як могли. Я їм дуже вдячний, бо це трохи допомогло стабілізувати мій стан… А росіяни зв’язали руки скотчем, заклеїли рот, хоч я і так ледь дихав, кинули в автобус і тягали по різних підвалах до ночі. Врешті привезли в Новоазовськ. Далі я знепритомнів, – пригадує пережите морпіх.
Згодом він дізнався, що саме тоді приїхали студенти-медики із Санкт-Петербурга, які практикувалися на поранених. Вони зашили йому рани, як уміли. Потім тривали допити, психологічний тиск, погрози прострелити ноги, які він і так не відчував.
У Павла була висока температура, він не міг рухатися, організм майже не сприймав їжу. Давали воду, яка мала зеленуватий колір і солонуватий присмак, але він вимушений був її пити хоча би через соломинку, бо мучила спрага. Пам’ятає, що підходили якісь медики, але махнули на нього рукою, мовляв, без шансів…
ТРИЧІ ВОЗИЛИ НА ОБМІН І ПОВЕРТАЛИ НАЗАД
Він каже, що раніше захоплювався історією, багато читав про війни, але навіть не міг уявити, що росіяни так ставитимуться до наших полонених: застосовуватимуть тортури, знущатимуться, моритимуть голодом. До поранення чоловік важив 85 кг, а під час полону втратив 30 кг.
Павло додає, що досі не розуміє, як вижив у тих умовах, та зауважує, що молився.
– Попри все, що відбувалося, мене не залишало відчуття, що незабаром потраплю додому. Хоч жодної звістки від рідних за три з половиною місяці перебування в полоні не отримав. Нашу колону розбили, мене вважали зниклим безвісти. Лише із часом вони побачили мене на російських медіаресурсах. Мене тричі возили на обмін і повертали назад. Останнього разу також тримали близько чотирьох годин і погрожували, що знову повернуть. Це дуже важко психологічно. Ти лежиш, страждаєш від болю, сподіваєшся… – пригадує співрозмовник.
Павло зауважує, що з обміном йому все ж пощастило, бо його побратими перебувають у полоні вже три роки.
ВИКОНУВАВ ФІЗИЧНІ ВПРАВИ ПО 6–7 ГОДИН НА ДЕНЬ
Лікарі в Україні не були оптимістичними щодо стану здоров’я Павла. Розводили руками й казали, що найкращий варіант для нього – якщо зможе сидіти.
– Реабілітацією людей із пошкодженням спинного мозку в Україні мало хто займається. Це дуже важко: недостатньо фахівців, ресурсів, потрібно багато часу та сили волі самої людини. Тому пацієнтів із такими травмами намагаються адаптувати до крісла колісного і все. А коли людина не рухається, вона слабшає, у неї атрофуються м’язи, є проблеми з вестибулярним апаратом, тому перспективи дуже невтішні. На мою думку, це треба змінювати. Тож вирішив, що маю зробити все від мене залежне, щоби піднятися. До того ж у мене хороша мотивація: це мої рідні та друзі, а особливо – мама, кохана дружина Вікторія та синочок Гліб, – каже морпіх.
Розповідає, що проходив тривалу реабілітацію в одному з найкращих приватних центрів нейрореабілітації, що в місті Бровари.
– Важко працював, виконував фізичні вправи по шість-сім годин на день. Порахував, що тільки у 2023 році під час реабілітації займався 1760 годин! І досі це роблю по три години щодня, – ділиться морпіх.
Зауважує, що потрібно набагато більше приділяти уваги лікуванню та реабілітації поранених уже з першого дня перебування у госпіталі, щоби не втрачати час і можливості для відновлення.
– Людина з травмою спинного мозку має лежати не на звичайному матраці, а на протипролежневому, у компресійному одязі тощо. Це все дуже важливо. Днями помер мій друг, Василь, який теж мав поранення хребта. Він пішов на війну добровольцем, служив у бригаді морської піхоти. Був у полоні, довго лікувався… Але десь не догледіли, почалася інфекція – і його не стало. Можливо, якби програми лікування гострого періоду після ураження спинного мозку та реабілітації працювали краще, він був би живий, – каже Павло.
І наголошує, що наразі в Україні є позитивні зрушення у плані виробництва якісних протезів для людей, які втратили кінцівки, але майже не розв’язується питання ортезів для тих, хто має травми спинного мозку. Зауважує, що бракує державних реабілітаційних центрів, а у приватних – надто дорого: година занять коштує близько тисячі гривень, а займатися треба роками. Не кожен може собі це дозволити.
ОРТЕЗИ, ЯКІ ДАЮТЬ ЗМОГУ СТОЯТИ Й НАВІТЬ ХОДИТИ
Павло зауважує, що під час реабілітації потрібно ставити перед собою мету й рухатися до неї поетапно, як по східцях. Неприйнятно виконувати лише кілька однакових вправ.
– Після двох з половиною років інтенсивних занять я дійшов до тієї сходинки, коли був готовий до ортезування. Багато читав, шукав різні центри в Європі, Америці. Зрозумів, що немає у світі таких медикаментів, які б вилікували спинний мозок. Щоправда, дізнався про існування американської новітньої розробки: йдеться про вживляння спеціального чипуа, який відновлюватиме нейронний зв'язок. Але наразі тривають дослідження, і лише через кілька років можна буде говорити про це більш конкретно, – додає.
Павло зауважує, що для таких випадків, як у нього, комп’ютерні розробки ортезів має німецька компанія Ottobock, що працює в галузі ортопедичних технологій.
– Завдяки їм можна згинати коліна, стояти й навіть ходити, притримуючись за поручні. Та з’ясувалося, що в Україні немає жодного фахівця, який би володів цією технологією. Такі є у США, зокрема, у штаті Міннесота, де зародилася фізична терапія, – ділиться.
Розумів, що це дуже далеко й дорого, та все ж вирішив спробувати. Стукав у всі двері, шукав благодійників. Звернувся до проєкту «Серце Азовсталі», який системно підтримує захисників Маріуполя.
Там зв’язалися з Protez Foundation – україно-американською організацією, яка є однією з найкращих у світі з установлення ортезів. Павло поїхав до Києва, де консультували їхні фахівці, і вони взялися допомогти. Покрили витрати на дорогу та проживання. А «Серце Азовсталі» оплатило вартість самих ортезів – близько 50 тис. доларів. Процес тривав чотири місяці, але дав результат: тепер чоловік може стояти, притримуючись, також робити кроки. Без ортезів це було би нереально.
Павло зауважує, що чинне законодавство України передбачає забезпечення такими ортезами за державний кошт. Але проблема в тому, що немає фахівців, які можуть їх зробити.
БЕЗБАР’ЄРНІСТЬ: ЗАДЕКЛАРОВАНА Й РЕАЛЬНА
Але не лише відсутність якісних ортезів стає на заваді активному способу життя людей, які переміщуються на колісному кріслі.
– Чимало з того, що вказано в Національній стратегії зі створення безбар'єрного простору, уже робиться, у Миколаєві теж. Але недостатньо. Передусім треба перестати працювати для галочки – має бути бажання, фінансування і контроль. Там, де я буваю, постійно вказую на проблему доступності, але складається враження, що більшість наших громадян уперше про це чують. Свіжий приклад. Мені потрібно було купити телевізор – поїхав у «Комфі», «Фокстрот». Але піднятися на другий поверх не зміг. Там немає ні підйомників, ні ліфтів, до яких можна заїхати на кріслі. А це ж великі мережі магазинів по всій Україні. Хіба їм важко зробити ліфт? Отож був змушений просити друзів, щоб пішли й купили те, що мені треба. Хоча міг би це зробити сам, не завдаючи клопоту іншим, – ділиться співрозмовник.
Звертає увагу, що ми спілкуємося в кав’ярні, де немає пандуса.
– Хоча заклад – у центрі міста, поряд – дитяче містечко, куди приходять відпочивати родини. Це ж не проблема для бізнесу – витратити кілька тисяч гривень. Варто лишень захотіти. Державні органи мають це контролювати, зокрема, ті, які дають дозволи на відкриття громадських закладів. Це потрібно не лише для ветеранів, а й для людей похилого віку, цивільних. Тільки за офіційними даними під час війни кількість людей з інвалідністю зросла на 300 тисяч, а реально їх значно більше, – міркує Павло.
Розповідає, що під час реабілітації в Києві відвідував басейн. У Миколаєві ж, за його словами, такої можливості немає: один із басейнів розташований на другому поверсі, інший (до речі, нещодавно відремонтований муніципальний) – теж не пристосований для відвідування людей з інвалідністю.
– Є державна програма, яка надає можливість ветеранам та учасникам бойових дій з інвалідністю отримувати щоквартальну фінансову допомогу в розмірі 1500 грн для відвідування спортивних залів, басейнів. Хороша ініціатива. Я зареєструвався. Та коли почав шукати у Миколаєві місця, де б можна було витратити ці гроші, то не знайшов. Зали є, але доступ до них не забезпечений: вони або у підвалі, або на другому поверсі, або дістатися туди можна лише залізними східцями. У жодний із цих закладів немає можливостей заїхати на кріслі колісному, не кажучи вже про те, щоб там був спеціально обладнаний туалет, – із сумом констатує ветеран.
І додає, що останнім часом у Миколаєві просто неба відкрили кілька спортивних майданчиків. Це, мовляв, тішить, але і тут не обходиться без ложки дьогтю.
– У мікрорайоні Намив є спортмайданчик, де я іноді займаюся. Але щоб до нього добратися, треба подолати смугу з піску. Зробити це на кріслі колісному дуже непросто. Там на лавочках відпочиває чимало людей: і молодь, і у віці. Але ще жодного разу ніхто не запропонував допомогу мені чи дружині, яка штовхає моє крісло, – розповідає Павло.
До слова, на цю тему він поспілкувався з представниками міської влади, до спортмайданчика пообіцяли облаштувати нормальний доступ.
А ще Павло впевнений, що наразі як на державному, так і на місцевому рівнях потрібна більш активна просвітницька діяльність у напрямі створення безбар’єрного простору. І в цих процесах мають брати участь ветерани з інвалідністю.
– Варто навіть запровадити у шкільній програмі окремий предмет, де б навчали дітей, що люди, які переміщуються на кріслі колісному чи на протезах, мають однакові права з тими, хто ходить власними ногами. Тоді є надія, що коли вони виростуть і відкриватимуть власний бізнес, вирішуватимуть питання безбар’єрного доступу, – каже ветеран.
Долаючи дуже складний шлях до відновлення, Павло Познанський на власному досвіді переконався, що реабілітація – це не тільки про те, щоб приймати ліки чи прогулюватися парком. Тому в нього є мрія – відкрити в Миколаєві центр нейрореабілітації за американськими стандартами, які передбачають наполегливу роботу над собою під наглядом кваліфікованих фахівців. Адже тепер людям із травмою хребта часто навіть не дозволяють робити спроби вставати з крісла. Для здійснення цієї мрії потрібні значні фінансові ресурси, та хочеться вірити, що вона збудеться.
Миколаїв Реабілітація Ветерани війни Пандус Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
