Популярна журналістка 1+1, ведуча марафону «Єдині новини» Наталя Островська зізнається, що пережила тяжку депресію і тепер знає, як відновлювати сили.
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Наталя розповіла про свої перші дні на початку повномасштабного вторгнення, квартиру в Ірпені та очікування народження дитини.
«Мій дядько з Маріуполя написав: „Нам, мабуть, усе“»
— Наталя, яким був ваш ранок 24 лютого 2022 року?
– Цю дату я запам'ятала похвилинно, мабуть, як і всі українці. Зранку 24 лютого була вдома з чоловіком. Прокинулась дуже рано не від вибуху, а від того, що стало неспокійно на душі.
У соцмережах побачила, що мені написала кума з Борисполя про те, що у них вже чутно потужні вибухи і що вона не знає, що робити, куди бігти. А в неї маленька донечка, їй тоді ще року не було. Я відповіла, напевно, феєрверки, лягай спати. Хоча сама морально була підготовлена до того, що може початись повномасштабна війна, в новинах на 1+1 ми постійно про це говорили. Але я не вірила, що будуть такі вибухи, ракетні обстріли, що все відбудеться саме так. Та й ніхто не розумів, як це буде. І в той момент, як намагалась заспокоїти куму, сама почула перші вибухи в Солом’янському районі.
Тоді чоловік терміново виїхав на роботу, у нього професія, пов’язана з військовою справою, тому до війни був підготовлений. Неодноразово у них на роботі проходили тренування. На цей раз я запитала у нього, чи це тренування? На що він відповів — ні, почалося. Слово «війна» він тоді не сказав. Моя тривожна валіза була майже зібрана, лишилося лише документи взяти.
— Куди ви вирішили їхати?
– 24 лютого мав бути мій вихідний, і я планувала їхати в Ірпінь, в нашу нову квартиру, щоб зустрітися з будівельниками. Замість цього поїхала одразу на роботу. До нової оселі ми мали переїхати 1 березня. Робили там ремонт довго, майже рік. Я ще постійно чоловікові дорікала, чому ми так затягуємо, давай пришвидшувати робітників. А зараз розумію, наскільки добре, що вийшло все саме так. Дякую Богу, що не опинилась в пеклі в Ірпені, бо дуже складно було б вибиратись звідти. Оцей наш ремонт, що затягнувся, виявився рятівним.
Читайте також: «Під звуки сирен та вибухів»: Леся Нікітюк потрапила під обстріл під час зйомок
— Як ви емоційно трималися перші дні?
– Мене рятувала робота. Я дійсно відчувала себе корисною в цьому напрямку і трохи забувала про те, що відбувалося навколо. Мій дядя жив в Маріуполі, писав мені повідомлення про те, що у них відбувається. Написав: «Нам, напевно, все». Тоді було дуже складно емоційно це переживати. Але коли виходила в прямий ефір, забувала про все. Збиралася, бо розуміла, що по той бік екрана — глядачі, яким потрібна підтримка, а не ведуча з тремтячим і схвильованим голосом. Але коли приходила додому, себе не стримувала, плакала, коли думала про те, яке пекло відбувається в Маріуполі, в Київській області та в інших українських містах.
— Що трапилось з вашим родичем?
– Дяді мого вже немає. Він там у Маріуполі і загинув. Невідомо і дотепер, з яких причин і як саме. Його сім’я виїхала з самого міста, бо їх чотирикімнатна квартира повністю згоріла. Вони залишились десь там, на окупованій території. Зв’язку з ними зараз немає. Коли це стосується твоїх рідних, складно триматися.
Я не впізнавала себе. До цього я рідко плакала, бо тримаю зазвичай емоції в собі. Але у перший місяць триматись було складно. Хотіла, щоб мене частіше викликали на роботу, бо саме робота рятувала, тут я мобілізовувалась. Ми тоді в парі зі Святославом Гринчуком працювали, Свят намагався мене підтримувати та заспокоювати. Казав, ми ж ще маємо зняти разом виїзний випуск в Криму.
«Від потужного вибуху затремтіли стіни студії»
— Вам було страшно?
– Пам’ятаю, як в перші дні війни, коли ми вели прямий ефір зі Святославом, спрацювала тривога і одразу після цього швидко стався настільки потужний вибух, що в нас затремтіли стіни в студії. Ми тоді вперше відчули, що війна зовсім поруч. Швидко перервали ефір і спустились в укриття.
Читайте також: «Ніби вся оніміла»: Валентина Хамайко зізналася у своєму емоційному стані
Дякую друзям, які мене підтримували у перші дні війни. Ми тоді винаймали квартиру на 18 поверсі, залишатись там було небезпечно, тому на деякий час переїхали до друзів в п’ятиповерхівку, на другий поверх. Вони жили разом з батьками, та ще й нас прихистили. Так об'єднавшись і тримались, аби зовсім не з'їхати з глузду.
— Що з вашою квартирою в Ірпені?
– Ми ж тоді не встигли переїхати, тому я не думала постійно про нашу квартиру під час окупації Київщини. Думала, ну не було у нас до цього власного житла, про яке давно мріяли, ну нічого, так і не буде. Ніхто ж не знав, що в мене в Ірпені квартира, але глядачі почали надсилати фото з проханням допомогти, писати, що поруч оселилися росіяни, що постійні прильоти і руйнуються будинки. І на цих фото я побачила свій будинок і подумала — буде, що буде. Тоді ще ми не познайомилися з сусідами, тому не підтримували зв’язок ні з ким, але там під час окупації залишалися люди. Вони жили в підвалах, до них приходили росіяни. Потім розповіли історію, як їх повели в ліс, але діти почали сильно кричати. Тоді окупанти сказали, що підуть з ними тільки чоловіки, але діти ще сильніше почали плакати і благати, щоб батьків не забирали. Тож росіяни відпустили і чоловіків. І вони повернулись в підвал.
У нас під під’їздом горів російський танк, тому будинок дещо постраждав. Дотепер про це нагадує кіптява за вікном, посічений фасад. В стінах шматки снарядів позалишались. Зараз жалкую, що не залишила снаряд в стіні на згадку і не взяла його в рамку. Ми поміняли і стіни, і шпалери, все зробили наново.
— Ви розповідали, що вашу квартиру, єдину в будинку, не змогли відчинити окупанти…
– Так, єдине, що ми знайшли у квартирі, коли зайшли, були залишки снарядів, які позалітали. І ламінат був в багатьох місцях посічений. Але вони не змогли зайти всередину, хоча там якраз на той момент було те, що вони шукали — нові пральна машина і матрац (посміхається — Авт.). За два тижні до початку великої війни чоловік наполіг, щоб ми поміняли двері. Я спочатку не погоджувалась, адже двері, що стояли від забудовника, мене цілком влаштовували. Як окупанти не намагалися (били поруч по бетону і різали), але їм так і не вдалося потрапити всередину.
«Мені не хотілося нічого робити, просто лежати, нікуди не виходити»
— Ви виїжджали в той час з Києва?
– Через два с половиною тижні від початку війни я вирішила виїжджати. Це насправді була пекельна дорога. Тоді вперше сама за кермом поїхала за межі Київської області. Дорога зайняла 27 годин — окрім довжелезних заторів, вночі бензин закінчився і ніде його не було. Тому лягла спати в машині на заправці і чекала, коли привезуть паливо. Машину поставила під камерами, бо самій вночі страшно було.
Я евакуювалася із командою «1+1» в резервну студію у Луцьк і почала вести прямі ефіри марафону «Єдині новини». У Луцьку окрім основної роботи у нас часто були нічні чергування, тому що ми «страхували» ще колег з інших каналів. Тоді ж командою ми запустили окремий проєкт «Нічну варту», аби спробувати урізнобарвити нічні ефіри марафону. Ось так робота і рятує всю війну.
«Нічна варта» у резервній студії
— Яким був найважчий момент за місяці повномасштабного вторгнення?
– Новини про підрив Каховської дамби мене вибили з колії. Я такого знесилення не відчувала з моменту початку війни. Мене це морально так подавило, що після ефіру мені фізично було важко. Ми ж і дотепер не знаємо, скільки людей, тварин загинуло, бо багато сіл перебувають на окупованих територіях і скільки лиха наробило це довкіллю. Ти усвідомлюєш, що це не ракети летять на людей, а росіяни своїми руками скоїли цей теракт і знищили стільки людей, їх будинки. Ще й наклались на все це травневі ракетні обстріли росіян, вплинула негативно відсутність нормального сну.
— Чи була у вас депресія?
– Травневі обстріли та підрив дамби особисто у моєму випадку переросли у пригнічений моральний стан. Тоді мені не хотілося нічого робити, а просто лежати, нікуди не виходити, ні з ким не спілкуватися. Вночі під час масованих атак у мене вперше за війну почались панічні атаки — ускладнювалось дихання, з’являлось відчуття наче задихаєшся.
Приходив до нас в ефір психотерапевт Олег Чабан, розповідав про симптоми депресії, панічні атаки. І за всіма ознаками я зрозуміла, що у мене вперше в житті була саме панічна атака. Психотерапевт радив в такі моменти зосереджуватися на диханні (практика дихання по колу) і ще робити певні вправи.
Читайте також: «Дуже дієва техніка»: українська співачка розповіла, як долає стрес через війну
— Як ви змінилися за час війни?
– Здається, що у мене рік за п’ять. Маю на увазі, якщо раніше могла здобувати досвід впродовж п’яти років, то зараз все відбулось за цей рік. Зникла невпевненість в собі саме в професійних навичках. У війну ти спочатку думаєш, як під вибухами вижити, а вже потім, як правильно інтонаційно розповісти новини. Речі, над якими ти парився до війни, зараз не мають значення. Головне — нести правильні сенси глядачу.
— Про що мрієте?
– Про щасливу родину і нас трьох (посміхається — Авт.).
Раніше «ФАКТИ» писали про зізнання Павла Зіброва про життя під час великої війни: «Стан постійного шоку»
