Українська письмениця і поетка Оксана Забужко — про те, як Київ пережив варварське російське бомбардування балістикою і продовжує жити.
«Русанівська набережна, тихий, благісний ранок, — пише після російського удару балістикою по столиці Оксана Забужко. — Туркочуть голуби, мостячись на осоння на бетонній плиті, скрекочуть жаби в очереті. Кілька дідків уткнулось у Дніпро вудками, здалеку на пісочку загоряє старша пані в бікіні. По доріжці час від часу трюхикають бігуни, прогулюються люди з дітьми й собаками.
ВІДЕО ДНЯ
— Назар, ми йдемо за морозивом!
– Нііііі!
– Що — ні? Не хочеш морозива? Тоді залишайся тут!
Назар поспішно наздоганяє самокатиком тата й маму: хто ж не хоче морозива!..
Інший хлопчик годує з мамою в березі качок. («А качечка випливає /З качуром за ними, /Ловить ряску, розмовляє /З дітками своїми», — послужливо підказує мені мозок десь у цьому самому віці вперше й прочитане…)
РЕКЛАМА
На плесі дзеркаляться хмарки, білі по синьому; вдалині, в прямій перспективі блищить лаврська дзвіниця.
Те саме місто, в якому цілу ніч вибухали ракети. Ті самі люди, які просиділи її в коридорах. На іншому кінці, по той бік Дніпра ще, либонь, розгрібають завали і змивають з асфальту кров. А ми поки що живі — значить, треба жити. І «радувацця нада», як буркнув мені вранці неговіркий літній таксист — навряд чи підозрюючи, що озвучує базові засади християнської етики: майже за Сковородою…
Ні тіні страху в повітрі (влітку, коли супостати по Охматдиту вдарили, — ще було!). Ні тіні, ні сліду тих темних енергій, що їх там ті грьобані кандидати-в-Саурони намагаються в нас розбудити: задавляться («ПТН ХЛО РАША ПАРАША», життєствердно підказує графіті на бетоні).
РЕКЛАМА
Ми справді навчилися жити поруч зі смертю. Жити — а не виживати, не перетерплювати своє, Богом дане життя з чужої ласки. Зрештою, ми завжди це вміли. По-вченому це називається — відчуттям трагічного. І може, найстисліше його висловив, понад пів століття тому, тутешній-таки, «русанівський» поет — може навіть, з цього самого ракурсу дивлячись на світ і Київ:
Така золота, що нема зупину,
Така буйна — нема вороття…
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя ©.
Вічний спочин загиблим цієї ночі. Переможемо".
Фото із соцмережі
РЕКЛАМА
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
