Остаточно: наступ ворога на фронті 1000 км у 2025-му – це блеф

Остаточно: наступ ворога на фронті 1000 км у 2025-му – це блеф 01.04.2025 12:24 Укрінформ Під маскою «великого наступу» ховається системна криза російської воєнної машини. Але це не скасовує наших зусиль до посилення оборони

Інформаційний простір з певною періодичністю сколихують повідомлення про нібито підготовку Кремлем влітку-восени нового, безпрецедентного за масштабом наступу. Західні медіа, зокрема The Associated Press, прогнозують масштабні операції, що можуть охопити тисячокілометрову лінію фронту й розтягнутися на більшу частину 2025 року. Але наскільки ці прогнози відповідають дійсності?

Про це написано вже дуже багато, тож будемо вважати, що це – фінальний, узагальнюючий акорд. Ретельний аналіз фактів, динаміки бойових дій і оцінок провідних українських військових експертів малює зовсім іншу картину – картину глибокої системної кризи російської воєнної машини, яка об’єктивно неспроможна реалізувати масштабний стратегічний прорив. Тож гучні заяви про «великий наступ» радше виглядають складовою інформаційної війни, ніж реальним відображенням спроможностей противника.

Реальність №1: Стратегічний наступ, що захлинувся

Перш ніж говорити про новий великий наступ, варто оцінити результати поточного. Як слушно зауважує Павло Лакійчук, керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія XXI», стратегічна наступальна операція росіян на Донбасі триває вже півтора року. «І якби все йшло за їхнім планом, вони вже були б на правому березі Дніпра. Вони неспроможні прорвати оборону, українці їх зупиняють», – констатує експерт. Тобто, основна стратегічна операція ворога, на яку було кинуто значні сили, не досягла поставлених цілей.

Більше того, замість нарощування темпів, спостерігається їх зниження. Іван Ступак, військовий експерт, вказує на чітку тенденцію, що фіксується з кінця 2024 року: «…російський наступ наразі гальмується… Територія, яку щомісяця захоплює ворог, постійно зменшується. Якщо в листопаді минулого року це було 700 квадратних кілометрів, то у березні 2025-го – орієнтовно 130». Ці дані прямо суперечать розмовам про накопичення сил для значно більшого удару – навпаки, вони свідчать про вичерпання наступального потенціалу в межах навіть поточної операції.

Реальність №2: Кадрова криза та виснаження людського ресурсу

Будь-який масштабний наступ потребує величезної кількості підготовленого особового складу та резервів. А Росія зіткнулася з кадровою кризою. Військовослужбовець ЗСУ і політолог Кирило Сазонов наводить промовисті цифри: за добу інтенсивних штурмів росіяни можуть втрачати до 1510 осіб (йдеться про дані Генштабу станом на ранок 30 березня, – ред.), захоплюючи при цьому лічені кілометри (приклад – 7,6 кв. км). Водночас, за його даними, планові темпи поповнення армії РФ (мобілізація + контрактники) становлять до 1000 осіб на добу. «Загальна тенденція – мінус. Ну і яке тут «широкомасштабное наступление?», – логічно підсумовує Сазонов.

У цьому ж ключі висловився Олександр Коваленко, військовий оглядач групи «Інформаційний спротив», зазначивши, що станом на 31.03.2025 російські окупанти захопили 130 км² української території. «Ці темпи залишаються одними з найнижчих із першого кварталу 2024 року», – підкреслив він. Водночас втрати ворога за березень сягнули 41 160 осіб. «Якщо перевести це у співвідношення з просуванням, виходить, що на кожен квадратний кілометр української землі від початку березня припадає 317 знищених рашистів. У середньому – це трохи більше трьох рот на один квадратний кілометр», – пояснив він.

Загалом пропорція втрат продовжує зростати як у помісячному, так і в поквартальному вимірі. «З початку 2025 року росіяни окупували 640 км² української території, тоді як їхні загальні втрати склали 124 430 осіб, що дорівнює 194 знищеним загарбникам на кожен квадратний кілометр, – навів дані експерт. – Для порівняння: у 2024 році цей показник становив 129 тіл на 1 км², у січні 2025-го – вже 148/1 км². Як бачимо, тенденція зберігається: ворог несе дедалі більші втрати, тоді як масштаби його надбань скорочуються».

До кількісних проблем додається й якісна. Кирило Сазонов звертає увагу на низький рівень бойової підготовки та брак досвіду у поповнення, яке прибуває на фронт. Крім того, Росія змушена розпорошувати свої сили, відволікаючи частину військ на прикриття кордону, зокрема у Бєлгородській області, де тривають «тривожні» для ворога події. Оцінка Павла Лакійчука щодо спроможності РФ вести стратегічні наступальні дії не більш як на двох ділянках фронту одночасно лише підкреслює гостру нестачу оперативно-стратегічних резервів для будь-яких «амбітних» планів.

Реальність №3: Технічний голод та неспроможність ВПК

Навіть за наявності людей, сучасна війна потребує техніки. А саме з цим у російської армії спостерігаються, можливо, найсерйозніші проблеми. Детальний аналіз Олександра Коваленка малює картину глибокої кризи:

• Критичний дефіцит систем ППО: Зменшення кількості засобів протиповітряної оборони робить війська та тил вразливішими.

• Катастрофа з РСЗВ: Нестача реактивних систем залпового вогню обмежує можливості вогневої підтримки.

• Брак спецтехніки: Дефіцит БРЕМ, інженерних машин ускладнює логістику, ремонт та евакуацію.

• Проблеми з бронетехнікою: Нестача танків та ББМ не дозволяє формувати потужні ударні кулаки.

• Зникнення спеціалізованого транспорту: Заміна броньованих «Тигрів» та «Тайфунів» на цивільні авто свідчить про неспроможність забезпечити навіть базові потреби військ у захищеному транспорті.

Найважливішим висновком Коваленка є те, що російський військово-промисловий комплекс не здатен компенсувати ці шалені втрати. «…ВПК РФ не спроможний в плюс компенсувати щомісяця ті втрати, яких росіяни зазнають у зоні бойових дій в Україні». Це фундаментальна проблема, яка унеможливлює не лише масштабний наступ, а й повноцінне відновлення боєздатності армії ворога в осяжній перспективі. Наслідком цього технічного голоду стає вимушене повернення до примітивної тактики – масованих піхотних атак. Як прогнозує Коваленко: «Бойові дії будуть відбуватися виключно піхотною компонентою». Це не про силу свідчить, а про відчайдушну спробу компенсувати брак техніки людськими життями.

Реальність №4: Тактичні провали як свідчення неспроможності

Навіть на тих ділянках, де Росія концентрує значні сили, вона демонструє вражаючу неефективність. Олександр Коваленко наводить яскраві приклади:

• Великомихайлівський напрямок: На ділянці менш як 20 км зосереджено одразу дві загальновійськові армії та армійський корпус ворога. «За військовою наукою лінія боєзіткнення протяжністю до 20 км – це фронт для дивізійної операції, тобто, в принципі, там мала б впоратися дивізія», – констатує оглядач. Це є демонстрацією того, який потенціал у російських окупаційних військ.

• Покровсько-Курахівський напрямок: Понад 100-тисячне угруповання військ (групи «Південь», «Центр», «Схід») не лише не може просунутися, а й подекуди втрачає позиції: поблизу Піщаного, Водяне-2 тощо. «М’яко кажучи, це не комільфо для такого великого угруповання. А ми при цьому говоримо про «великий наступ», іронізує Коваленко.

• Запорізька область: Нещодавня спроба ворога прорватися на напрямку П'ятихатки-Степове (аби перерізати трасу 0812 та вийти на Малі Щербаки та Щербаки, – ред.), попри зосередження «серйозного потенціалу», провалилася: «…окупанти вийшли на околиці, отримали по зубах і одразу відкотилися».

Ці приклади демонструють не лише тактичні проблеми, а й системну неспроможність російської армії ефективно використовувати наявні (хоч і обмежені) ресурси для досягнення навіть оперативно-тактичних цілей. То про який новий масштабний стратегічний наступ може йтися?

Реальність №5: Інформаційна війна як прикриття слабкості

На тлі очевидних проблем на полі бою виникає закономірне питання: навіщо тоді Кремль та пов'язані з ним структури підживлюють розмови про «великий наступ»? Олександр Коваленко пропонує логічне пояснення: це значною мірою є елементом інформаційно-психологічної війни.

Не маючи змоги продемонструвати реальні перемоги, Росія намагається створити їхню ілюзію. Цілі такої дезінформаційної кампанії різноманітні:

• Вплив на Захід: Залякати західні суспільства та політиків, посіяти сумніви в здатності України перемогти, схилити до переговорів на умовах Кремля, можливо, вплинути на рішення щодо надання допомоги (згадується гіпотетична мета «вразити Трампа»).

• Деморалізація українців: Створити всередині України атмосферу страху та неминучості поразки.

• Імітація успіху: За допомогою «кишенькових журналістів» у західних ЗМІ та постійного вкидання нових, незнайомих аудиторії географічних назв (як у випадку з Білогорівкою, про яку, за словами Коваленка, деякі західні журналісти ніколи не чули) створюється хибне враження динаміки та просування, навіть якщо реальні територіальні здобутки мінімальні.

Така посилена активність в інформаційному просторі є ознакою не сили, а слабкості – спробою компенсувати відсутність реальних досягнень гучними заявами та пропагандистськими конструкціями.

Що ж робить Росія насправді?

Замість підготовки до міфічного «великого наступу», Росія продовжує діяти в межах своїх обмежених можливостей. Це:

• Локальні, виснажливі наступальні операції на кількох пріоритетних напрямках, переважно на Донбасі (Покровськ, Часів Яр, Костянтинівка). Мета – не стратегічний прорив, а повільне продавлювання української оборони, захоплення окремих населених пунктів (часто з символічною, але невеликою оперативною цінністю) та максимальне виснаження Сил оборони України. Це війна на виснаження, яку Росія намагається вести, попри власні величезні втрати.

• Системний повітряний терор. На тлі неспроможності досягти результативно на землі Росія все більше покладається на удари з повітря. Як підкреслює Олександр Мусієнко, це системна кампанія терору проти цивільного населення та критичної інфраструктури. Використання великої кількості відносно дешевих дронів-камікадзе власного виробництва («Шахеди» та аналоги) разом із ракетними ударами має на меті не лише руйнацію економіки та енергетики, а й деморалізацію українського суспільства та перевантаження української ППО. Ця стратегія, хоч і не веде до воєнної перемоги, є надзвичайно руйнівною та небезпечною. До слова, у березні цього року Росія випустила по Україні 4198 дронів, що стало новим рекордом за кількістю використаних БпЛА. Попередній максимум був зафіксований у лютому і становив 3901 дрон. Усі 31 день місяця супроводжувалися ударами – жодної ночі без атак не було. Як нещодавно писав Укрінформ, ворог змінив тактику: тепер ескадрильї дронів цілеспрямовано атакують один об’єкт (детальніше – за посиланням).

Висновок: Неспроможність ворога – не привід для розслаблення

Отже, всебічний аналіз наявних фактів та експертних оцінок не залишає сумнівів: гучні заяви та алармістські прогнози щодо підготовки Росією нового масштабного стратегічного наступу в 2025 році не мають під собою реального підґрунтя. Системна криза людських ресурсів, критичний дефіцит озброєння та військової техніки, нездатність ВПК компенсувати втрати, численні тактичні провали та пробуксовування навіть поточної стратегічної операції – все це свідчить про об'єктивну неспроможність Кремля здійснити операцію такого масштабу.

Замість підготовки до «великого наступу» Росія змушена діяти в межах своїх значно звужених можливостей, продовжуючи виснажливі локальні атаки на Донбасі та посилюючи повітряний терор проти українських міст. Розуміння цієї реальності важливе для адекватної оцінки загроз та уникнення паніки, яку активно намагається посіяти російська пропаганда, зокрема через західні медіа, до яких нерідко підключаються наші. Водночас це жодним чином не применшує небезпеки, яку все ще становить РФ, та не скасовує нагальної потреби для України в подальшому зміцненні оборони, розвитку власних технологій та отриманні всебічної підтримки від партнерів.

Україна ЗСУ Росія Війна Війна з Росією

Источник: www.ukrinform.ua