Довга дорога з окупації 20.05.2025 11:30 Укрінформ Шлях, який у мирні часи долали за три-чотири години, розтягнувся для українського правоохоронця на півтори доби
Чонгар – Генічеськ – Мелітополь – Василівка – Токмак – Пологи – Оріхів – Запоріжжя. Для нашого сьогоднішнього героя це не просто назви міст, а маршрут із пекла додому.
Це історія людини, яка на власні очі бачила вторгнення російської армії на територію України. Чула перші вибухи і була знайома з тими, хто першим вступив у бій і ціною власного життя намагався зупинити ворога.
Це історія заступника командира батальйону поліції особливого призначення на позивний «Соломон». Його звати Олег, і нині він виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку фронту в складі підрозділу БПЛА. Про те, що бачив, і про те, що волів би забути, він розповідає сам.
«НАВЧАННЯ» БІЛЯ КОРДОНУ
У правоохоронних органах я з 2006 року. Був у «Беркуті» – це тоді була ще міліція особливого призначення. У 2012 році за сімейними обставинами перевівся в Оріхів, де працював оперативним слідчим. Потім перейшов працювати у добровольчий батальйон «Скіф», брав участь в АТО. У 2021 році, знову ж таки за сімейними обставинами, мені довелося звільнитися зі служби. Влаштувався працювати на фермерське господарство, у приватну службу безпеки. Працював у Чонгарі. Там була база, техніка, поля. Поруч був контрольно-пропускний пункт і дорога на Крим. Від нашої бази до КПП десь кілометр буквально.
Коли росіяни оголосили про проведення масштабних навчань поруч із нашими державними кордонами, то ми з колегами обговорювали між собою: а чи не планується наступ? Перші вибухи, щоправда, тоді на території Криму, ми почули 22 лютого 2022 року, коли виїхали розкидати селітру на полях поблизу села Атамані. Ми тоді знали, що росіяни дуже близько підійшли до кордону. Вибух, який почули, був навчальний – за легендою ж, проводилися навчання.
Але 24 лютого я прокинувся від вибуху вночі. Це був перший постріл, який Росія здійснила в сторону Чонгара. Стріляли по прикордонній заставі. Працювала ворожа арта, як я вже зараз розумію. Удари були неточними, у заставу не поцілили, влучили по житловому будинку поруч. Я схопив сумку зі своїми речами. У мене звичка – не розкладати речі на чергуванні чи у відрядженні. Тож моя сумка постійно готова. Поки біг, то бачив, що снаряди прилітають. У перші хвилини я був розгублений, не розумів, куди треба їхати.
РОЗСТРІЛ ПРИКОРДОННОЇ ЗАСТАВИ
Я зрозумів, що війна, що стався прорив. Часу було дуже мало. На КПП точилися бої, хлопці-прикордонники намагалися відстрілюватися з великокаліберного кулемету. По них прилітало дуже сильно, артилерія їх накривала.
Я прибіг до службової автівки, закинув у неї речі й робочі документи. Зі мною на базі був охоронець на ім’я Михайло, я запитав, куди його везти. Він сказав: до Атамані, бо вдома у нього хвора мати, прикута до ліжка, і він не може її лишити. Їхати треба було фактично назустріч ворогу. У підприємства була ще одна база в Генічеську, і мій напарник Денис, який там працював, зателефонував мені, повідомив, що росіяни заходять дуже швидко через море. Ми домовились: як тільки відвезу Михайла, то їду до нього й разом рушаємо на Запоріжжя.
Я добре знав тамтешні дороги. Ворог намагався влучити по моїй машині, снаряди прилітали поруч. Ховався за кермо, давив на газ. Тоді не думав про себе, усі думки були про дітей. За них хвилювався сильно. Моя дружина працювала оператором лінії 102. Разом із дітьми була в Запоріжжі. Набрав її і сказав, що війна почалась, що ворог заходить дуже швидко. Попросив, щоб вона подбала про дітей. Після того як висадив Михайла, поїхав у бік Генічеська до колеги, звідки з колегою мали вирушати до Запоріжжя.
ПЕРШІ ЦИВІЛЬНІ ЖЕРТВИ
Заїхав я в Чонгар, звідти мав виїхати на трасу. Дорогою побачив, як ворожий снаряд влучив у будинок. Літня пара там жила. Чоловік стояв на дорозі, чекав дружину, яка забула вдома документи і повернулася. Її вбило. Це я бачив на власні очі. Запропонував чоловіку виїхати разом, але він був у шоці, залишився, щоб тіло дружини витягти.
Поїхав у бік села Салькового. Тим часом мене набрав Денис і попередив, що ситуація загострюється. Я проїхав ще кілька сотень метрів, і попереду вибухнула дамба. Її підірвали наші, щоб стримати ворога. Вибуховою хвилею мою машину розвернуло. Я побачив, як наші військові заскочили на БТР, і за кілька секунд у них влучив ворог. Потім побачив, як на дорогу виїхав російський «Солнцепьок». Ворожа колона вже наблизилася до Генічеська.
Вибору в мене не було – довелося повернутися в Чонгар. Набрав Дениса і сказав, щоб мене не чекав і їхав сам, дав номер дружини й попросив допомогти, раптом що. Набрав дружину, пояснив ситуацію.
Дорогою зустрічав танки, БМП, іншу техніку, їх супроводжували гелікоптери й літаки. Наче кадри з фільму, але це була реальність. Їхав обабіч дороги, фактично назустріч цій колоні.
МАШИНУ ПЕРЕЇХАВ ВОРОЖИЙ БТР
На під’їзді до Чонгара я помітив у кущах біля дороги двох малих дітей, років по чотири, а поруч – перевернуту машину й ще трьох людей, усі у крові. Як я потім дізнався, це була татарська родина. Їхню машину збив БТР росіян. Загинула бабуся цих дітей, її затисло.
Я вийшов із машини і почав кричати, щоби дітей посадили до мене й самі сідали. Старша сестра малюків була поранена, мама й батько мали легкі травми.
Ми рушили, пораненій дівчині стало зле. Аж раптом я побачив, як на нас несеться танк! Він хотів нас переїхати. Я буквально виштовхнув чоловіка, щоб він рятував дітей. Та тільки-но він витяг малих, як російський танкіст відрулив. Десь у сантиметрі від дзеркала мого авто проїхав і повернувся в колону. Може, пожалів родину з дітьми.
Ми видихнули і швидко погнали далі. Довкола російської колони стояв навіть не дим і не пил – чорна завіса якась. Зовсім нічого не видно було. Мені здається, так вони намагалися приховати кількість своєї техніки.
У Чонгарі я відвіз цю родину в медичну частину і там лишив. Чоловік назвав мене янголом-охоронцем, бо багато людей проїхали повз них, не зупинившись.
КОЛОНА ТЕХНІКИ ЗАВДОВЖКИ ТИЖДЕНЬ
Сам я попрямував до начальника охорони мого підприємства. Він, його батько і німа сестра ховалися в підвалі. Сказав, що є дорога, якою можна виїхати в Кам’янку Василівського району.
Я поїхав нею, але наші підірвали мости, і довелося повернутися назад. Знову набрав дружину і сказав про ситуацію.
Я бачив російську піхоту. Це були строковики. Вони йшли, ніби на шикуванні на навчаннях. Я подумав: ну от колона пройде, буде день – спробую виїхати. Але колона йшла близько тижня.
Росіяни розгорнули пункти, де перевіряли цивільних. У мене ж були всі документи, щоб потрапити до них на підвал: паспорт, посвідчення співробітника служби безпеки й учасника бойових дій. І я їх намагався зберегти.
На одному з пунктів фільтрації мене зупинили, і я подумав: ну от і все. Але військовий запитав, чому затемнені вікна на машині. Я сказав, що наше законодавство це не забороняє. У відповідь почув, що тепер тут нове законодавство і я маю здерти плівку. За допомогою канцелярського ножа здер і поїхав далі.
«ЖДУНИ» І МАРОДЕРИ
Біля застави стояли автівки загиблих прикордонників. Хлопці відстрілювалися хвилин 30, до останнього патрона. Вони справжні герої. Ніхто з них не втік. Поранених шукала ФСБ. Думаю, що знайшли…
Одного дня я побачив, як місцеві із Чонгара прийшли на заставу й намагалися викрасти автомобілі загиблих прикордонників. Я не зміг промовчати, вступив у перепалку з мародерами. Сказав, що прикордонники загинули, захищаючи їх, а вони майно героїв намагаються вкрасти. Їм ці слова не сподобалися, і вони мене пізніше здали росіянам.
Коли знайомі передали, що мною «зацікавилися», швидко зібрав речі й полями виїхав. Знаю, що росіяни приходили на базу. Питали про мене, але керівник сказав, що не знає, мовляв, був і десь зник.
Деякий час я жив на базі в Генічеську. Гроші вже закінчились, але продукти мав. Банківська картка була, та зняти гроші було ніяк. Росіяни почали типу свої гроші вводити, насправді ж видавали фальшиві рублі. Думаю, вони не були впевнені в тому, що зможуть втримати захоплені території, і тому роздавали «фантікі».
По домівках ходили «омонівці» та «беркут» – проводили зачистки. Вони переміщувалися на броньованих машинах, розпитували людей, шукали прикордонників, атовців. Точно знаю, що одного атовця забрали на підвал, переламали йому всі ребра, катували. Потім відпустили, але сказали, що ще повернуться.
Запоріжжя
ПЕРЕВІЗНИКИ Й ПОПУТНИКИ
Моя родина тоді жила в Оріхові. Це був березень 2022 року, почалися обстріли, і я сказав їм повертатися до Запоріжжя. Дружина знайшла перевізника, який через блокпости доправляв людей із Генічеська до Запоріжжя через Мелітополь.
Я підібрав день, коли було холодно й ішов сильний сніг: подумав, що в таку погоду не будуть ретельно перевіряти. Залишив своє авто і 6 км ішов полем із Генічеська до перехрестя, на якому мене чекала жінка, що мала через перевізника доставити мене до Мелітополя. Вона сказала, що якщо маю два телефони, то показувати маю обидва, бо як не покажу, а його знайдуть, будуть проблеми. Сказала, що перевіряють паспорт, татуювання. Я не говорив, що колишній правоохоронець, бо не знав, хто мене вести буде. Посвідчення учасника АТО на той час я загубив.
У мене було два телефони, один із них – кнопковий. Усе почистив, залишив тільки листування з дружиною, щоб не сильно в око впадало. Соцмережі видалив. На блокпостах казав, що це більше службовий телефон і тому там нічого такого нема. Від Генічеська до Мелітополя нарахував близько 15 блокпостів. Перевіряли лише паспорт. Навіть із машини не виходив. Окрім мене, у машині їхали бабуся та її онука з кішкою. Ми домовилися з перевізником, що розрахуємося вже на місці. Ціна – 6000 гривень з людини.
На заправці біля виїзду з Мелітополя ми зустрілися з другим перевізником, який мав везти через Василівку до Запоріжжя. Тоді вони часто працювали в парі. Навпроти заправки бачили щось схоже на штаб окупантів. Пересів в іншу машину, де був ще один хлопець. Він працював будівельником у Генічеську і не мав паспорта, лише копію. Через це на кожному блокпосту в нього були проблеми.
Источник: www.ukrinform.ua
