Бджоли і ракети зенітника, Героя України Артема Слісарчука

Бджоли і ракети зенітника, Героя України Артема Слісарчука 15.05.2025 15:40 Укрінформ За перший місяць вторгнення бойова обслуга ЗРК «Бук-М1», якою командував старлей, знищила 6 російських літаків та 4 безпілотники

Артем Слісарчук виріс у сім’ї військовослужбовця, але пов’язувати своє життя з армією не планував. Він здобув освіту програміста і хотів працювати за фахом, а ще займатися своїм хобі – пасікою дідуся.

Утім доля розпорядилася інакше. Після університету Артем уклав контракт зі Збройними Силами України, брав участь в Антитерористичній операції та Операції Об’єднаних сил. Він віддав 9 років свого життя захисту України.

За перший місяць повномасштабної війни бойова обслуга самохідної вогневої установки ЗРК «Бук-М1», якою командував старший лейтенант Артем Слісарчук, знищила шість російських літаків та чотири ворожі безпілотники. На жаль, усі четверо воїнів загинули внаслідок влучання в їхню установку російської ракети.

Про життєвий і бойовий шлях Героя України Артема Слісарчука кореспондентці Укрінформу розповіли його мама та побратими.

ДІДУСЕВІ БДЖОЛИ У СПАДОК

– Мій Артем був дуже спокійним і добродушним. Пригадую, як він якось прийшов із садочка й почав плакати. Запитала в сина, що сталося, а він мені відповів, що його хлопчик образив. Заспокоїла його і кажу, що себе треба захищати. Тьомка на мене глянув і говорить: «Добре, мамо, от завтра я йому дам здачі». Наступного дня знову сльози через образи хлопчика в садочку й та сама історія: «Мамо, завтра я йому покажу». Артем просто не міг нікого образити. Вихователі часто мені розповідали, що діти його любили і він завжди їх об’єднував навколо себе. Малеча не раз підтримувала його дитячі витівки, – розповідає мама воїна Алла Слісарчук.

Хлопець народився 2 квітня 1990 року в Шепетівці на Хмельниччині у сім’ї військовослужбовця. Разом із ним в родині виховувалася його молодша сестричка Вікторія. Артем навчався у місцевій школі №5 (нині – це Шепетівська гімназія №2).

– У нас ніколи не було проблем із сином. Для нього авторитетом і прикладом були тато і дідусь. Виховуючи дітей, ми постійно з ними спілкувалися, деколи сварилися і ніколи їх не били. Я дуже хотіла, щоб син та донька здобули гарну освіту і досягли того, чого нам із чоловіком не вдалося. У глибині душі так хотілося ними пишатися, – додає мама.

Артем добре навчався в школі, а вільний час приділяв своїм хобі – ремонтував із татом техніку і допомагав дідусеві на пасіці. Бджіл та вулики хлопець любив із малечку.

Дідусь Артема хотів передати комусь свою пасіку, де було близько 50 вуликів. Він бачив любов онука до цієї справи і розумів, що той зможе її продовжити. Коли Артема в дитинстві вкусила бджола, не залишивши на його щічці жодного сліду, дідусь сказав батькам: «Він буде пасічником». І не помилився, бо після смерті його бджоли опинилися в надійних руках онука.

Алла Анатоліївна каже, що в сина добре виходило з пасікою. Він ще й планував встановити там апібудиночок, аби була можливість слухати бджіл і заспокоюватися.

ПЕРШИЙ КОНТРАКТ І ВІЙНА

Батьки радили хлопцеві йти вчитися на фельдшера після дев’ятого класу. Спочатку він погодився, але згодом любов до комп’ютерів змінила його вибір. Артем склав вступні іспити у Рівненський економіко-гуманітарний та інженерний коледж і пішов навчатися на техніка-програміста.

У хлопця лежала душа до обраної спеціальності, тому він продовжив освіту в Хмельницькому національному університеті. Після завершення навчання вирішив йти на строкову службу. У військкоматі йому запропонували контрактну службу. У 2013 році Артем уклав трирічний контракт із зенітним ракетним Шепетівським полком (зараз це зенітна ракетна Шепетівська бригада повітряного командування «Захід»).

– Спочатку синові не подобалося на службі. Він мені не раз казав: «Мамо, в армії не так має бути». У той період його дуже підтримав тато. Він пояснював синові, що треба звикнути, трохи потерпіти й з часом усе налагодиться. Чоловік мав рацію і наш Тьомка потім продовжував контракт. Він дуже відповідально ставився до всього, чим займався. Я бачила, як він постійно хвилювався за техніку і людей, з якими служив. Син казав мені: «Мамо, я відповідаю за ракети і ти навіть не можеш собі уявити, наскільки це серйозно», – згадує Алла Анатоліївна.

Жінка в деталях пам’ятає, як 15 березня 2014 року для її сина розпочалася війна. Він із високою температурою поїхав виконувати завдання й перебував за 30 км від українсько-російського кордону. На вмовляння мами піти в санітарну частину й пройти курс лікування, Артем відповів: «Мамо, треба їхати, я ж військовий». Загалом у період проведення АТО/ООС у військовослужбовця було 7 ротацій.

Великою втратою для Артема була смерть тата. Він приїхав на похорон, після якого попросив, аби мама приглянула за пасікою.

– Коли Тьомка поїхав, я приїхала на пасіку і заплакала. Мене тоді дуже покусали бджоли, але поступово звикла і багато чому навчилася. Коли чогось не знала, телефонувала синові й він мене консультував. Після смерті чоловіка Артем дуже мене підтримував і жалів. Знав, що маю проблеми зі здоров’ям, тому не про все мені розказував, свої проблеми і переживання тримав у собі, аби я зайвий раз не хвилювалася, – ділиться мама.

За словами мами Артема, після закінчення кожного контракту запитувала сина, чи буде підписувати наступний, а він щоразу їй заспокоював словами: «Мамо, не переживай, усе буде добре».

Перед своєю останньою ротацією 2021 році Артем зробив пропозицію коханій дівчині, з якою планував одружитися.

24 ЛЮТОГО ЗНИЩИВ БЕЗПІЛОТНИК І ЛІТАК ВОРОГА

Під час служби у війську Артем Слісарчук пройшов сержантські курси та навчання у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Він виріс із солдата до сержанта та проходив службу на посадах оператора зенітної ракетної обслуги, командира відділення-старшого оператора радіолокаційної станції відділення бойового управління, заступника начальника зенітної ракетної обслуги.

– Я знав Артема із 2016 року. Він був дуже відповідальним. Коли став начальником обслуги, переживав, аби техніка була справною та боєздатною, а його підлеглі – добре навчені та підготовлені. Артем добросовісно підходив до своєї справи. Пам’ятаю його, як добру і світлу людину, яка ніколи не відмовляла у допомозі, – згадує майор Павло Мочарний.

Капітан Богдан Кононенко познайомився з Артемом у 2013 році, коли перейшов служити в його полк. Вони разом виконували завдання на Рівненщині, Чернігівщині, в Маріуполі.

– Спокійний, врівноважений і працелюбний хлопець. Таким мені запам’ятався Артем. Його поважали побратими і хвалили командири, бо добросовісно виконував усі завдання. Коли треба було виручити в якійсь справі, завжди можна було розраховувати на Артема, – говорить військовослужбовець.

Повномасштабна війна застала старшого лейтенанта Слісарчука на Донеччині.

– Перед нашими очима розгорталася картина, коли російські літаки наближалися до українського кордону, перетинали його і починали обстрілювати наші міста та позиції підрозділів Збройних Сил України. Вранці 24 лютого Артем Слісарчук разом із обслугою виїхав на позицію. Вони здійснили бойові пуски і знищили ворожі БПЛА «Орлан-10» і літак, – пригадує майор Мочарний.

Військовослужбовець пояснює, що обслуга ЗРК працює у визначеному секторі й успішність її роботи залежить від усієї команди. Спочатку виявляють ціль, аналізують її, здійснюють пуск, оперативно оцінюють результати бойової роботи і швидко змінюють позицію, аби ворог не встиг завдати удар у відповідь.

Екіпаж Артема Слісарчука виконував завдання на Ізюмському напрямку, який росіяни безперервно атакували з повітря.

– Там ми прикривали наших побратимів із 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Вони нам дуже дякували, бо відколи на тому напрямку з’явилися наші «Буки», суттєво зменшилася активність російських літаків, – додає Павло Мочарний.

ЕКІПАЖ ЗАГИНУВ У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ КОМАНДИРА

24 березня 2022 року у ЗРК «Бук М-1», в якій перебували старший лейтенант Артем Слісарчук, старший сержант Юрій Кукуєв, старший сержант Володимир Луценко та солдат Богдан Демків, влучила російська ракета, внаслідок чого весь екіпаж загинув.

Павло Мочарний, який на той час був командиром батареї, до якої прикомандирували бойову обслугу Артема, каже, що запам’ятав той день на все життя, адже хлопці загинули в його день народження.

– Я був за 2-3 кілометри від них і керував бойовою роботою. Почув вибух, і коли вибіг подивитися, що сталося, побачив дим із того напрямку. Спочатку не міг повірити, що вся обслуга загинула. Коли приїхав на місце, куди влучила ракета, намагався чимось допомогти, але вже не міг нічого зробити. У той момент все моє життя перевернулося… Я дуже добре знав усіх чотирьох хлопців; вони були фахівцями своєї справи та патріотами. Недарма наше командування доручило саме їм виконувати завдання на Ізюмському напрямку, обравши їх як одних із найкращих фахівців. Тепер згадую про них щодня, – розповідає майор.

Богдан Кононенко каже, що востаннє бачився з екіпажем за кілька днів до його загибелі. Артем Слісарчук ще допомагав йому ремонтувати техніку.

– Їхня загибель стала першою великою втратою для нашої бригади. Дуже шкода, що Артем не встиг створити сім’ї, – ділиться капітан.

Загалом бойова обслуга ЗРК «Бук-М1», якою керував старший лейтенант Артем Слісарчук, знищила шість літаків та чотири безпілотних літальних апарати росіян.

ВУЛИЦЯ АРТЕМА СЛІСАРЧУКА

Алла Слісарчук сподівалася, що син повернеться з ротації у квітні 2022 року. Коли запитувала, чи на день народження чекати його вдома, Артем відповідав, що швидше за все вже на Великдень. Воїн ніби щось відчував, бо в рідну Шепетівку назавжди повернувся у дні, коли люди прославляли воскресіння Христа.

Коли мамі сповістили по загибель сина, вона не могла в це повірити. Сподівалася, що то помилка. Навіть після ДНК-експертизи, яка підтвердила смерть Артема, її серце відмовлялося приймати цю втрату.

Артема Слісарчука поховали на міському кладовищі в Шепетівці. Посмертно йому присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка», нагороджено відзнакою «За оборону України» та почесним нагрудним знаком «Комбатантський хрест».

– Після загибелі Тьомки я приїхала на пасіку і ридала: «Сину, що я буду без тебе робити?..». Було дуже важко, але я зібрала всі свої сили, щоб за нею й далі доглядати. Мені не раз казали продати ту пасіку, бо біля неї важко працювати, а я не можу, бо це пам’ять про мого сина. Він любив бджіл і так хотів, аби в нього була пасіка, як у дідуся. Я дуже пишаюся своїм сином. Він для мене – найбільший герой, – розповідає мама.