Тема мобілізації болюча для суспільства і вкрай незручна для влади. Як серед політиків, від яких залежать правила і принципи поповнення війська, так і серед виконавців у територіальних центрах комплектування і соціальної підтримки важко знайти співрозмовника, вповноваженого і готового начистоту говорити на цю тему.
Потенційні спікери бояться чи не наважуються озвучити те, що очевидно всім: влада кинула цей процес на самотік, не розв’язує проблеми, що виникли значною мірою через її ж хибні рішення, й перекладає відповідальність (а також увесь негатив) на військових. Щотижня з’являються новини про напади на групи оповіщення; учасники одного з останніх нападів навіть пройшли містом ходою, демонструючи, що готові захищати свою можливість не виконувати обов’язок перед Батьківщиною.
Але військо поповнюється, й далеко не лише за рахунок рекрутингу й іноземних легіонерів. Якщо Сили оборони України ще мають людей для утримання позицій, то лише тому, що мобілізація триває — буквально на крові, нервах і здоров’ї військовослужбовців ТЦК.
Про те, як виглядає цей процес ізсередини, LB.ua розповів військовослужбовець, якого ми назвемо Романом. Збереження анонімності в цьому випадку виправдане, адже ми знаємо випадки, коли за відверті критичні коментарі про державну політику щодо мобілізації військовослужбовців карали або позбавляли посади.
Зі слів Романа випливає, що з певного моменту, який ми всі пропустили, мобілізація в Україні перетворилася на підпільний процес. Її намагаються провадити, привертаючи якомога менше уваги і сподіваючись, що пронесе. Російська дезінформація знайшла відгук у душах багатьох українців, яким забракло критичного мислення. Так законна процедура стала вимагати маскування, а люди, які її виконують, почали гинути на службі — в тилу — від рук цивільних українців.
Чому військово-політичне керівництво підставляє військо, ховаючи голову в пісок і уникаючи непопулярних, але необхідних рішень? Чому військове керівництво не наполягає на тому, щоб захистити людей? На що може перетворитись мобілізація за рік чи два, й чи буде кому взагалі шукати й мобілізувати тих, хто ховається від свого обов’язку? Говоримо про це з людиною, яка знає систему ТЦК зсередини.
Представник ТЦК вписує дані у повістку для військовозобов’язаного.
Змушені ховатися від камер і за балаклавами
Романе, чому представники ТЦК такі закриті до спілкування з пресою? Навіть анонімно говорити відмовляються.
Раніше, як виглядає, з пресою спілкувались багато, а з групами оповіщення ходили журналісти. А потім військовослужбовцям почали приходити жорсткі погрози (не відразу здогадались блюрити обличчя). Тобто перша причина — люди не хочуть спілкуватися, світитися через погрози. Більшості військовослужбовців ТЦК рано чи пізно приходять погрози у соцмережах. Якось знайомий вивозив родину на тиждень із міста, відпустку брав, щоб перечекати хвилю ненависті. А вона піднімається щоразу після публікацій, навіть якщо журналісти обіцяють блюрити обличчя і змінювати голос. Щоб перестрахуватися, від спілкування з пресою відмовляються.
Наскільки я розумію, раніше командування вимагало контактувати з медіа і виходити зі спікерами за різними напрямками на інтерв’ю та брифінги. Але вмовити когось на такий захід, вочевидь, стало неможливо. Тому ТЦК почали викладати на фейсбук-сторінки позитивні описи заходів рекрутингу. Уявіть, навіть коли ці пости виходили — як люди ставили намети і роздавали матеріали, розповідали про службу за контрактом, — все одно проблеми виникали. Знаю, що хлопці тоді дзвонили комунікаційникам і просили прибрати фото з ними. Комусь порізали колеса у дворі, комусь вікно вибили, бо якісь люди поза колом сусідів дізнавалися, хто де служить і живе. Не треба навіть бути в групі оповіщення, щоб тобі різали колеса.
Інша причина: притомної комунікаційної політики в структурі просто нема. Бувало, що людей через невдале слово чи речення, яке комусь не сподобалось, переводили в іншу частину або карали доганою. Тобто вимога комунікувати є, але на власний страх і ризик. Вгадаєш, догодиш — або ні. Тому спікери намагаються не погоджуватися на розмову, навіть коли медіа адекватні і висловлюють розуміння ситуації, хочуть показати справи в ТЦК, якими вони є насправді.
робота груп оповіщення ТЦК
Таке враження, що все в ТЦК, в процесі мобілізації відбувається саме так: на свій страх і ризик. План, завдання є, а як виконувати — вигадуйте.
Так і є. Ось, наприклад, ініціатива забезпечити всіх бодікамерами, яку спустили у вересні 2025 року. Генштаб та Міністерство оборони звітували, що всі тепер мають бути забезпечені камерами, а деякі групи далі їздять без них. Чому? Бо забезпечити звеліли, а як саме — не сказали. І засобів не дали. І на місцях виходять із ситуації по-різному. Хтось домовляється з місцевими підприємцями про допомогу, хтось купує за свої гроші. Тоді ці камери дешеві, часто ламаються і, скажімо, кріплення не працює. Тому вся ініціатива регулярно дає збої. І коли суспільство питає, чому така хороша ініціатива пробуксовує, пояснити неможливо.
До слова, ТЦК ті камери рідко допомагають добитися справедливості. Часто так стається, що навіть у тих інцидентах, де військовослужбовці повністю мали рацію і постраждали несправедливо, на відео знаходять щось таке, до чого можна причепитись. Тож і про такі випадки воліють мовчати.
Якось був інцидент: чоловік вдарив кілька разів хлопців із групи оповіщення. А це були хлопці, переведені з бойових бригад, з хворобами… І це виглядало жахливо на відео. Вони звернулись у поліцію, а згодом заяву просто забрали, бо поліція їх переконала. Чому — хтозна, але здогадуюсь, що поліцейські могли переконати їх, звертаючи увагу на те відео. Може, воно починалося вже з моменту, невигідного військовим. Багато чого можна викрутити не на користь постраждалих.
Робота ТЦК
Чому вони взагалі повинні пояснювати це поліції, а не органам військової юстиції?
Так і є, вони б не мали цього робити. Але ТЦК часто залишені напризволяще з усіма проблемами, не тільки бодікамерами, а й мобілізацією в цілому. І вигрібають, як можуть. А ті, хто нагорі, — оперативні командування, наприклад, — у ці справи просто не втручаються. ОК — просто посередники між командуванням Сухопутних військ і бригадами чи ТЦК. Вони часто нічим не можуть допомогти. А командування Сухопутних військ занадто високо і не бажає розуміти проблеми внизу, щось вигадувати для покращення ситуації.
Командування сухопутки — поганий роботодавець, який нечасто намагається захистити своїх людей, зокрема в ТЦК. Хоч мав би гучно наголошувати, що вони виконують накази, завдання на благо усій державі і що взагалі мобілізують не конкретні люди, мобілізує закон. КСВ мало б як мінімум ретельно моніторити хід розслідування всіх випадків насильства проти військовослужбовців ТЦК і добиватися покарання нападників. Це ж в інтересах командування, вашу ж людину побили! Але очевидно, що військовослужбовці розуміють: у будь-якому інциденті командування не стане на їхній бік, не захистить.
Це дуже брудна робота і ніхто не хоче нею замазуватися.
Напад на ТЦК у Львові: група людей перекинула і пошкодила службову автівку ТЦК
Навіть сантехнікам видають комплект службового одягу, щоб не замазувалися. А що видають ТЦК? Військовослужбовці ЗСУ беззахисні у себе вдома разом зі своїми родинами — це ж абсурд.
І їм нема куди звернутися, в поліції чи СБУ не захистять. Хіба що дадуть якісь відписки. В найкращому випадку, якщо маєш персональні знайомства в цих структурах, то звернешся і щось практичне підкажуть: фото постирати в соцмережах тощо. А так навіть не знаю, який мав би тепер бути механізм особистого захисту. Охорону для родини ніхто не дасть. А коли в приватні повідомлення надсилають адреси дитячого садочка, куди водиш дитину, і офісу, де працює дружина, — людям тривожно. Звідси й беруться балаклави.
«Військових ТЦК зробили винними за все. Це політичний злочин і наслідок відсутності управління в державі»
Хтось намагався достукатись до сухопутки чи й вище: у нас тут катастрофа, робіть щось? У командуванні мали б зрозуміти сигнал…
Думаю, всі все розуміють насправді, просто не знають, що з цим робити. В цих роздумах можемо дійти до банального висновку: нема політичної волі захищати військовослужбовців. Інакше за напади на них карали б суворіше, щоб нападники усвідомлювали відповідальність і це їх стримувало. А цього нема.
Поодинокі випадки трапляються: у м. Черкаси 9 жовтня суд засудив чотирьох осіб за перешкоджанні законній діяльності ЗСУ та насильстві щодо військовослужбовцями ТЦК та СП під час виконання ними обов’язків спільно з поліцією з оповіщення військовозобов’язаних
Звільнилися б, та армія не відпускає
Що відчувають військовослужбовці ТЦК? Що їх попри все тримає на місцях?
Люди всюди дуже різні. Є такі, які хочуть перевестися. Зараз ось дуже бракує фахівців із рекрутингу, бо вони переводяться в бригади за будь-якої можливості. Причому це найлайтовіша служба в ТЦК, найпростіший, скажімо так, відділ порівняно, наприклад, із відділом цивільно-військового співробітництва, який має справу з поверненням загиблих і спілкується з родичами. Але все одно людей не вистачає.
Зрозуміло, що почуваються жахливо. Дорослі чоловіки не казатимуть цього, але очевидно, що так є. Але деякі військовослужбовці в групах оповіщення дещо цинічніші, служать давно, тому обходяться без зайвих церемоній і сентиментів. Знають, що це їхня робота, і виконують в обставинах, які є. Навіть, виходить, в опозиції до частини суспільства. Не знаю, що в кого в головах, але приблизно така логіка: ми відслужили, чому інші не мають цього робити? Решта — зайва лірика.
Робота ТЦК
Та це не цинічно, це справедливо, без популізму.
Але часто емоції не стримують і бачимо тоді на відео, як заштовхують когось у транспорт силоміць. Їхнього гарту теж не вистачає.
Підозрюю, є й такі, що намагаються мати з цього вигоду. Сам я ніколи з тим не стикався, лише здогадки.
Якась психологічна підтримка існує?
Є відділи психологічної підтримки персоналу в кожному ТЦК, але це несерйозно, бо фахівців там толком немає і про реальну допомогу не йдеться. Кожен сам собі шукає, як давати раду.
Скільки в ТЦК служить людей із бойових бригад? Раніше сухопутка озвучувала, що до 70–80%. Але ці цифри викликають певні сумніви.
Мої враження — десь так і є насправді, зокрема, їх багато серед військовослужбовців рот охорони, які забезпечують охорону території центру, беруть участь у поховальних заходах тощо. В принципі, зазвичай це переведені з бойових бригад люди і їх багато. Кадровики, діловоди, фінансисти, можуть і не мати бойового досвіду. Але вони можуть бути вже 10–15 років на посаді, це хороші фахівці і їх швидко не можна замінити.
Та був здивований, коли кілька місяців тому дивився ТСК з Гончаренком (тимчасова слідча комісія Верховної Ради під керівництвом депутата Олексія Гончаренка у травні проводила розслідування щодо порушень прав громадян, проблем із мобілізацією та зловживань у роботі ТЦК в різних регіонах, — Ред). Коли він прямо запитав одного з начальників обласного ТЦК та СП про це, той сказав, що лише понад 50%. Не знаю, чому така розбіжність. Думаю, що в районних — близько 70–80%. Часто відбуваються так звані хвилі переведення: приходять накази відправити тих, хто не має бойового досвіду, в бригади і ТЦК тоді швидко шукають їм заміну (з числа обмежено придатних учасників бойових дій, — Ред.). За логікою, відсоток має бути високий.
Група оповіщення
Яка мотивація може бути служити в ТЦК? Грошове забезпечення смішне. Небажання повертатися в цивільне життя? Здоров’я не дозволяє виконувати іншу роботу чи служити в іншому місці?
Вони просто не мають вибору. Якщо ти обмежено придатний, ти не переведешся в бойову бригаду. Хіба що маючи друзів або знайомих, переконаєш їх за тебе попросити. А інакше обмежено придатні не потрібні в бригадах. Їм нема куди подітися, звільнитися підстав не мають, бо придатні до служби в тилових частинах. Демобілізуватися неможливо. От і служать у ТЦК. Думаю, якщо ВЛК фіксує погіршення здоров’я і вони отримують право на звільнення, більшість ним користується. Але найчастіше людину в армії просто так за бажанням не відпустять перевестися (і тим більше — демобілізуватися). Якщо ти більш-менш тямущий, начальник не дасть на переведення добро. Багатьох просто не відпускають, бо, як я вже казав, тотальний брак кадрів у ТЦК. Навіть в обласних ТЦК, які напряму не беруть участі в заходах оповіщення. Але там, наприклад, є мобілізаційний відділ, який курирує роботу цих груп, і вони працюють цілодобово на своєму контрольному пункті. І це якась дика служба, абсолютно виснажлива, хто туди захоче йти?
Олег Домбровський, речник ОК «Захід»: «Вивіску “ТЦК” можна замінити, але то лише зміна назви, а не суті мобілізації»
Як поводяться мобілізовані? Намагаються скандалити, погрожувати, видзвонювати когось на поміч, відмазуватися, чи здебільшого люди мобілізуються тихо, спокійно і лише малий відсоток потрапляє в соцмережі?
Думаю, тихо зараз мало хто поводиться. Раніше, коли група оповіщення зустрічала адекватного, який каже «добре» і мовчки сідає в авто, вони потім ще довго згадували ту історію. Мовляв, був один такий, минулого тижня попався. Це рідкісні випадки. Здебільшого вони починають брикатися, опиратися, довго переконувати, посилатися на якісь конституційні права. Дзвонити «групам підтримки», які потім збираються гуртом і пробують виламати браму. Через це й виникла ця дика норма забирати телефони. Більшість зараз поводиться агресивно: вони накручені. Когось вдається швидше посадити в ту машину, а хтось такий буйний, що потрапляє в соцмережі. Один такий випадок за день трапиться на Волині, інший на Київщині, і в цілому це небагато, а в соцмережах складається враження, що цілими днями кавардак.
Працівники ТЦК та СП застосовують фізичну силу, щоб затримати чоловіка.
А коли вже привезли в ТЦК?
Тоді по-різному. Коли розуміють, що виходу немає, часто перестають бути агресивними. Замислюються. Хто приходить до тями швидше — без проблем отримує телефон. Деякі ще довго коники показують.
Від поліції хотілося б більше допомоги
А що поліція? З відео інцидентів виникає враження, що часто вона абстрагується (хоча військові цього публічно не визнають цього і навпаки, наголошують, що ми без поліції ніяк, це партнери тощо).
Вони часто поводились інертно і на це ради нема. Військові мають завдання мобілізувати військовозобов’язаних, а поліція там просто для супроводу. Тому було багато неофіційних нарікань на поліцію, яка намагалась самоусунутись. Поки військовослужбовців б’ють, працівники поліції можуть дивитися в інший бік або залипати в телефон.
Але вже побільшало й відео, на яких поліція таки діє більш залучено. Але так само стараються не комунікувати в публічному просторі, щоб ніде не світитися, окрім як на цих відео, від яких відкрутитись не виходить. Вони цього ніби не проговорюють, та всіляко намагаються уникати виходу до журналістів.
Хочеться більшої участі від них?
Так, хочеться. Військовослужбовці можуть перевірити облікові документи, а затримувати — лише поліція. А на практиці це від самого початку не так.
Перевірка облікових даних у ковельчанина
Та все не так, починаючи з того, що ТЦК не мали взагалі цим займатися, а лише оформлювати цивільних і переводити в статус військовослужбовців. Суто паперова робота. А військовозобов’язаних їм мали б забезпечувати поліція і органи місцевого самоврядування. І якщо вже обговорювати подвійні стандарти чи неможливість усе робити чесно і відкрито, треба починати з питання, якого біса вони взагалі цим займаються і чому свої обов’язки не виконують ті, хто мав би?
Дивує, чому журналісти цих питань не ставлять. Вони ж логічні. Мабуть, усі розуміють, чому так. Та варто було б проговорювати це знов і знов, намацувати відповіді.
А тепер відбуваються страшні речі, якими не видно, щоб хтось бодай почав займатися. Вже кілька смертей сталося і не виглядає, що цим хтось переймається.
Ця несправедлива викривлена система ще здатна якийсь час працювати, поповнювати військо?
Мабуть, ще є певний запас, але зменшується кількість людей, яких можуть залучити до армії. І десь є межа, коли нарешті в армії вирішать щось із цим робити. Бо воно почне прямо впливати на фронт (та воно вже впливає, нема ким і як). Доки так може тривати, не знаю. Може, до того часу, як заворушення на кшталт львівського й тернопільського почнуть траплятися частіше.
А найближче рішення від керівництва, боюсь, може звестися до зміни назви ТЦК на щось дурне. Зміна назви чи форми не принесе зміни суті, але, можливо, на якийсь час відтягне критичний момент.