Куншткамера
Чи може мистецтво не лише допомагати нам осмислювати власний досвід, а й впливати на здоровʼя? Чому музика іноді повертає мовлення після інсульту, танець допомагає людям знову відчувати власне тіло, а картина здатна змінити спосіб, у який людина переживає втрату? Про це ми поговорили з Крістофером Бейлі — екскерівником напряму «Мистецтво та здоровʼя» у ВООЗ, актором і драматургом, засновником міжнародної ініціативи Healing Arts Initiative, яка допомагає впроваджувати мистецькі практики в системи охорони здоровʼя різних країн, а також співзасновником дослідницького центру Jameel Arts & Health Lab, що вивчає вплив мистецтва на психічне й фізичне здоровʼя.
Упродовж останніх кількох років ви неодноразово приїжджали до України та працювали з українськими партнерами над різними ініціативами. Розкажіть, будь ласка, як ви вперше опинилися в Україні, над чим саме працюєте разом з українськими колегами і чого сподіваєтеся досягти завдяки цій співпраці.
Усе почалося досить випадково. Моя колега Тіна з британської організації Opera Circus натрапила на мої роботи про мистецтво і здоровʼя в різних країнах світу. Вона знала Вероніку з української організації Art Therapy Force і запропонувала нам познайомитися. Вероніка запросила мене приїхати до України, щоб на власні очі побачити, як тут використовують мистецтво для підтримки людей. Це було понад два роки тому.
Доти моє знайомство з Україною було радше дистанційним. Хоча в перший місяць повномасштабного вторгнення я приймав у себе три покоління української родини, яка була змушена покинути дім. Це дало мені змогу хоча б частково зрозуміти складні переживання людей, які були вимушені тікати від війни.
Під час першого візиту я намагався якомога глибше зануритися в те, як мистецтво допомагає людям в Україні. Я побачив театральні, музичні, танцювальні, художні та інші мистецькі практики. Вони були спрямовані на дуже різні групи людей: дітей, які пережили вимушене переселення, військових із важким травматичним досвідом, а також на підтримку психологічної стійкості суспільства загалом.
Для мене ця поїздка стала багато в чому переломною. Я побачив неймовірні інновації, що народжуються з необхідності. Їх важливо не лише підтримувати — про них має дізнатися весь світ. Адже інші країни можуть багато чого навчитися завдяки українському досвіду, співчуттю й ефективним практикам, які сформувалися тут під час війни.
Ви сказали, що світ може багато чого навчитися в України. Чи можете навести приклад? Що саме в українському досвіді може змінити уявлення міжнародної спільноти про відновлення після травми або про роль культури в системі охорони здоровʼя?
Один із найяскравіших прикладів для мене — це робота центру UNBROKEN у Львові. Там я побачив, як працюють з нещодавно звільненими українськими військовополоненими, використовуючи арттерапію.
Щоб проілюструвати масштаб проблеми, мені показали анонімізовані результати обстежень — зокрема електрокардіограми та скани мозку людей, яких щойно звільнили під час одного з обмінів. За словами лікарів, у багатьох із них майже не спостерігалося активності в лобовій корі головного мозку. Люди перебували у вкрай тяжкому психічному стані після систематичних катувань у полоні, втрачали відчуття власної особистості.
Звичні методи лікування не давали результату. Наприклад, розмовна психотерапія часто лише повертала людей до спогадів про катування й могла провокувати важкі психотичні епізоди. Медикаменти — антипсихотичні препарати, опіоїди, антидепресанти — допомагали хоча б частково відновити сон, а це надзвичайно важливо після пережитої травми. Але вони не відновлювали активність тих ділянок мозку, про які говорили лікарі.
Натомість арттерапія дала захопливі результати. За словами команди UNBROKEN, приблизно через шість тижнів активність у лобовій корі поверталася до показників, близьких до норми. Це справді вражає.
Саме тому зараз разом із канадським Червоним Хрестом та іншими партнерами вони проводять рандомізоване контрольоване дослідження, щоб перевірити ці результати більш системно. Багато інновацій, які народжуються в Україні, виникають через нагальну потребу допомогти людям. У кризових умовах лікарі просто не мають часу й ресурсів, щоб одразу проводити ретельно сплановані дослідження. Тому зараз надзвичайно важливо виміряти цей ефект, зрозуміти його нейробіологічні механізми та причини. Думаю, ці знання можуть бути корисними для всього світу.
Ви починали як актор і драматург, а згодом очолили напрям «Мистецтво та здоровʼя» у ВООЗ. Це дуже незвична карʼєрна траєкторія. Як вона склалася? Коли ви вперше замислилися над тим, що мистецтво може відігравати важливу роль у медицині?
Насправді це було зовсім не за планом. Мені часто пишуть молоді люди, які хочуть працювати у сфері мистецтва й здоровʼя, і кажуть, що хотіли б повторити мій шлях. Але це неможливо. Мій шлях був суцільною імпровізацією. Але цікаво, що, коли я озираюся назад, усе здається напрочуд логічним. Наче це й був задум від самого початку.
Я багато років був професійним актором і постійно перебував між мистецтвом і наукою. Але жодна з цих сфер окремо не давала мені відчуття цілісності.
Я навчався в Американській академії драматичного мистецтва. Ми жартували, що це Американська академія травматичного мистецтва, настільки виснажливим було навчання. Як не дивно, цей жарт згодом набув нового сенсу: багато з того, чого я навчився як актор, пізніше стало в пригоді, коли я почав працювати з людьми, які пережили психологічну травму.
Коли я став професійним актором, мене почали запрошувати в різні телевізійні ситкоми й, чесно кажучи, не надто хороші фільми. Я заробляв гроші, займався своєю професією, але дуже рідко відчував, що роблю щось справді важливе, що додає світу бодай трохи сенсу. Тоді я перейшов у науку. Там я відчував, що можу приносити користь людям. Але водночас мені здавалося, ніби поступово згасає якась важлива частина мене. У мене не залишалося простору для самовираження — для спроб осмислити світ і поділитися тим, як я його бачу.
Коли я прийшов до Всесвітньої організації охорони здоровʼя, то спочатку працював у сфері медичної інформатики. Ми розробляли відкриті електронні медичні системи для ВІЛ-клінік у сільських районах Африки. Тоді я несподівано зрозумів, що театральні методи можуть бути дуже корисними й у цій роботі. Вони допомагали залучити місцеві громади не просто як користувачів системи, а як її повноцінних співавторів.
Ми буквально створювали цей продукт разом. Я приходив із напівготовим «сценарієм», а люди доповнювали його власним досвідом і потребами. Цей підхід називається форум-театром. Його розробив бразильський театральний режисер, а згодом політик, Аугусто Боаль. Він розглядав інтерактивний театр як інструмент суспільних змін і залучення громадян до спільного пошуку рішень.
Я почав використовувати цей метод і у своїй роботі у ВООЗ. А вечорами та у вихідні допомагав керувати театральною компанією в Женеві, де ми дедалі частіше зверталися до тем здоровʼя та міжнародного розвитку. Коли доктор Тедрос уперше став генеральним директором ВООЗ, він звернувся до співробітників із закликом ділитися найсміливішими, навіть божевільними ідеями. Моєю «божевільною ідеєю» було створити програму «Мистецтво та здоровʼя».
Я подумав: ось шанс нарешті поєднати дві сфери, яким я присвятив стільки років життя. На мій подив і на моє щастя, він погодився. Так і почалася ця історія. Згодом нам вдалося дати новий поштовх глобальному руху, який досліджує й розвиває роль мистецтва в охороні здоровʼя.
Мені здається, коли люди чують, що мистецтво може покращувати здоровʼя, багато хто сприймає це як красиву ідею, а не як науково обґрунтований факт. Тож мені цікаво: що переконало вас особисто? Можливо, було якесь дослідження, якийсь конкретний момент, коли ви подумали: «Так, це вже не просто інтуїція — це справжня наука»?
Коли я лише починав цю програму, то думав про мистецтво насамперед як про інструмент комунікації. Мене цікавило, як воно може допомогти поширювати інформацію про здоровʼя та заохочувати людей до корисної поведінки. Наприклад, під час епідемії Еболи ми використовували мистецтво в країнах Західної Африки, щоб зменшити стигматизацію хвороби, а також підтримати співчуття й співпрацю між людьми.
Але поступово я почав помічати дещо цікаве. Мистецтво приносило користь не лише тому, що допомагало донести щось. Воно саме по собі позитивно впливало на здоровʼя людей. Це водночас важко пояснити і дуже легко зрозуміти. Кожен із нас це відчував: музика може змінити настрій, театр чи книжка — допомогти пережити складний період. Але саме через те, що цей досвід здається таким звичним, ми часто не сприймаємо його серйозно.
Мені здається, причина в тому, що мистецтво — це така сама природна складова здорового життя, як сон, фізична активність чи харчування. Щодо наукових доказів, то після того, як я отримав дозвіл розвивати цей напрям у ВООЗ, ми разом із Wellcome Trust започаткували перші великі оглядові дослідження цієї теми. Паралельно схожа робота тривала в Європейському регіональному офісі ВООЗ у Копенгагені.
Результатом став великий звіт ВООЗ, опублікований у 2019 році. У ньому проаналізували тисячі наукових досліджень і дійшли дуже переконливого висновку: доказова база щодо позитивного впливу мистецтва на здоровʼя справді існує. ВООЗ не створила ці докази — вона вперше зібрала їх в одному місці й систематизувала.
Цей звіт став найбільш завантажуваною публікацією Європейського регіонального бюро ВООЗ, що теж багато говорить про його значення. Наприклад, одне з рандомізованих контрольованих досліджень показало, що в лікарняних відділеннях, де пацієнти відновлювалися після операцій або травм, музичний супровід під час фізичної реабілітації міг суттєво скоротити тривалість перебування в лікарні.
Такі результати цікаві не лише тому, що ставлять питання про взаємодію мозку й тіла: чому музика може прискорювати одужання? Ми ще можемо поговорити про нейробіологічні механізми цього явища. Але є й інший, не менш важливий аспект. Коли керівники лікарень або люди, які ухвалюють рішення у сфері охорони здоровʼя, бачать подібні результати, вони думають не лише про благополуччя пацієнтів. Вони бачать і практичний ефект: коротший термін госпіталізації означає менші витрати для системи охорони здоровʼя.
І тоді мистецтво перестає сприйматися як щось другорядне — як приємне доповнення, розвага чи спосіб відволікти пацієнтів. Воно починає розглядатися як один із компонентів ефективної системи охорони здоровʼя.
Чи можна вважати мистецтво біологічною потребою людини? Якщо так, то чому, на вашу думку, така потреба взагалі виникла в процесі еволюції?
Думаю, сьогодні мистецтво справді стало однією з наших біологічних потреб. Але так було не завжди. Еволюція працює так, що певні зміни, якщо вони дають перевагу, поступово закріплюються. Тобто мистецтво не було вродженою потребою від самого початку. Питання радше в іншому: чому воно виникло? Яку еволюційну перевагу нам дало?
І тут, мені здається, дуже важливо не звужувати його цінність лише до здоровʼя. Так, мистецтво може допомагати швидше одужувати, довше жити або запобігати певним захворюванням. Але це лише верхівка айсберга. І, чесно кажучи, не варто перебільшувати ці ефекти. Найважливіше в мистецтві — інше. Воно допомагає нам знаходити особистий і спільний сенс у тому, що з нами відбувається. А через це — відчувати свою належність до інших людей.
Саме це, як мені здається, повʼязано з дуже давніми еволюційними механізмами. Задовго до появи сучасної людини виживання залежало від того, чи належиш ти до спільноти, чи підтримуєш її, чи поділяєш із нею спільну ідентичність. Водночас така спільнота не заперечує індивідуальність кожної людини — навпаки, вона дозволяє їй проявитися.
Спершу мистецтво було переважно натуралістичним: сцени полювання, схематичні людські фігури, спроби реалістично відтворити навколишній світ. А потім зʼявилася здатність уявляти те, чого ще не існує. Саме вона, як мені здається, і стала джерелом людської творчості. Здатність уявити те, чого немає, стала основою не лише творчості й мистецтва, а й науки. Адже саме з цього починається будь-яка наукова гіпотеза. Ми припускаємо існування чогось, що ще не доведене, що може виявитися хибним або взагалі не існувати. Але цю ідею можна перевірити. Її можна дослідити. Саме тому, якщо дивитися на це з еволюційного погляду, мистецтво й наука виростають з одного й того самого кореня.
Що саме в мистецтві допомагає нам осмислювати такі переживання, як хвороба, травма чи втрата? І як цей процес може сприяти зціленню?
Він має надзвичайно велике значення. Але цей процес не є лінійним і не піддається простим схемам. Я багато працював із програмами соціального призначення (social prescribing). Але сама ця назва здається мені надто механістичною. Це не працює за принципом: «Ось вам два вірші — приходьте на повторний огляд завтра». Насправді все починається з діалогу. Лікар зазвичай запитує: «Що з вами?» А фахівець із соціального призначення запитає: «Що для вас важливо?» І це дуже велика різниця. Ми переходимо від моделі, яка зосереджується на проблемі, до моделі, яка відштовхується від ресурсів людини. Від того, що для неї справді має значення.
Швейцарський психіатр Карл Юнґ колись сказав: «Самотність — це не відсутність людей. Самотність — це нездатність висловити те, що для тебе найважливіше». А причин, чому людина не може цього зробити, дуже багато. Іноді вона перебуває в стані шоку. Іноді цьому заважають стосунки влади чи залежності. Іноді — фізична інвалідність. А іноді для цього просто не існує слів. Тоді доводиться шукати іншу мову: звук, рух, образ — будь-який спосіб передати те, що неможливо сказати.
Мабуть, найкраще пояснити силу мистецтва не через теорію, а через історію. Я маю серйозне порушення зору. Я майже сліпий. У мене термінальна стадія глаукоми, і зоровий нерв зберіг лише близько 5% від свого нормального обʼєму. Коли я почав втрачати зір, то дуже горював. У сучасному суспільстві ми приблизно на 90% взаємодіємо зі світом саме через зір. Тому його втрата відчувається майже як смерть. З часом я навчився пристосовуватися. Почав користуватися білою тростиною. Носив спеціальні затемнені окуляри, які допомагали краще розрізняти контури того, що я ще міг бачити. Завдяки нейропластичності мозку моя зорова кора почала формувати нові звʼязки зі слуховою системою, і я навчився буквально «відчувати» простір за допомогою звуку.
Усе це допомагало мені функціонувати. Але не допомагало змиритися з тим, що я більше ніколи не побачу обличчя свого сина. Не побачу зоряного неба. Не зможу впізнати птахів біля годівнички. Мій візуальний світ ніби розпався. Мені здавалося, що мене вигнали зі світу, до якого належали всі інші. І ось одного разу я був у Лондоні. Саме тоді я мав презентувати в Wellcome Trust проєкт, який зрештою отримав фінансування й поклав початок усій цій роботі. Перед виступом я вирішив зайти на концерт до церкви неподалік Трафальгарської площі. Я йшов через натовп, люди рухалися з усіх боків, штовхали мене, і раптом я відчув, як серце починає шалено калатати. Мене кинуло в піт, я втратив орієнтацію й зрозумів, що в мене починається панічна атака. Зрештою натовп виніс мене на край площі. Я опинився не там, куди прямував, — біля Національної галереї.
Я зайшов усередину, просто щоб трохи оговтатися. Переді мною були величезні полотна. Я намагався роздивитися їх своїм ушкодженим зором. Бачив лише туман, серпанок, кораблі, хвилі, морські пейзажі, бурю… І раптом зрозумів: це ж Тернер. Його картини — із цими штормами, туманами й розмитими обрисами. У цей момент я відчув на щоці щось вологе. На мить навіть подумав: це бризки моря з картини? Ні. Це була сльоза.
Бо саме тоді я раптом усвідомив: те, як цей художник, який помер багато років тому, бачив світ, дивовижно збігалося з тим, як тепер бачу його я. Його погляд на світ ніби зустрівся з моєю власною історією. І вперше в житті я зміг уявити, що той спосіб, у який я тепер бачу світ через глаукому, теж може бути красивим. Саме тоді й почалося моє одужання.
Ми часто говоримо про мистецтво так, ніби це щось єдине. Але ж живопис, музика, танець, театр, творче письмо — усі ці форми мистецтва взаємодіють із нами по-різному. Чи можна сказати, що вони звертаються до різних аспектів нашого досвіду і, відповідно, можуть задовольняти різні психологічні або навіть фізичні потреби?
Певною мірою так. Але водночас усе дуже індивідуально. Саме тому в практиці соціального призначення важливу роль відіграє свобода вибору людини. Насамперед потрібно зрозуміти, що саме її захоплює, що викликає відгук. Не всі люблять музику. А якщо й люблять, то далеко не всі — одну й ту саму. Тому, на мою думку, було б помилкою намагатися створити універсальні рецепти на кшталт: якщо хочете зробити дитину розумнішою, увімкніть їй Моцарта. Цю ідею вже давно спростували.
Так само і з військовими. Часто виявляється, що класична музика викликає в них напруження, роздратування або нудьгу, тоді як геві-метал, навпаки, допомагає розслабитися. Тому не варто думати, що певний жанр мистецтва або певний стиль автоматично має однаковий ефект для всіх людей. Водночас ми знаємо й деякі загальні закономірності. Наприклад, музика — на відміну від багатьох інших мистецьких практик — активує практично весь мозок.
Чому це важливо? В Україні багато людей мають черепно-мозкові травми або наслідки контузій. Якщо ушкодження зачіпає зону Брока — ділянку мозку, що відповідає за мовлення, — людина може втратити здатність говорити. Але дуже часто вона не втрачає здатності співати. Саме тому в реабілітації іноді використовують спів. Спочатку людина співає, а потім поступово переходить до дедалі монотоннішого виконання, яке наближається до звичайного мовлення. Так мозок використовує збережені нейронні мережі, щоб допомогти відновити мовлення.
Ще один приклад — хвороба Альцгеймера. Людина може втратити спогади, перестати впізнавати близьких, відчувати час як хаотичний потік, ніби постійно прокидається в поганому сні. Але якщо увімкнути музику, яку вона добре знає, та іноді допомагає мозку знайти обхідні шляхи навколо ушкоджених ділянок. Завдяки цьому на короткий час можуть повернутися спогади, здатність впізнавати близьких або давно знайомі почуття. Такі моменти тривають недовго — лише кілька хвилин. Але це справжній дар для людини і її близьких. Тож можливостей застосування мистецтва дуже багато. Але вони завжди залежать від конкретної людини, конкретної ситуації й конкретної потреби.
Наприклад, ми знаємо, що коли до музики додається рух, ефект змінюється. У процес залучаються інші ділянки мозку, зокрема тімʼяна кора, і це може по-іншому впливати на відновлення після травми. Після сильного травматичного досвіду в людини нерідко порушується пропріоцепція — здатність відчувати власне тіло, його положення в просторі, звʼязок із довкіллям і навіть плин часу.
Коли цей звʼязок руйнується, може виникати стан, який називають дисоціацією. Людині здається, ніби вона більше не належить власному тілу, втратила звʼязок із навколишнім світом і навіть із іншими людьми. Саме тому під час або після тяжкої травми деякі люди описують досвід, схожий на відчуття, ніби вони спостерігають за собою збоку. Я не вважаю це галюцинацією. Це наслідок реальних неврологічних процесів, повʼязаних із тим, як мозок переживає надзвичайний стрес.
Саме тому рух, танець або інші тілесні практики можуть відігравати важливу роль у відновленні. Є й інший аспект. Іноді сильне естетичне переживання — під час прослуховування музики, споглядання картини або навіть красивого природного краєвиду — дає людині відчуття, що вона торкається чогось більшого за себе. І замість того, щоб почуватися маленькою й безсилою, вона починає відчувати себе невеликою, але важливою частиною більшого цілого.
Еволюція, образно кажучи, винагороджує нас за такі переживання. Зокрема, вивільненням окситоцину — гормону, повʼязаного з довірою, соціальними звʼязками та почуттям близькості. У звичайних умовах це допомагає нам відчувати захоплення, єдність із людьми або навіть із природою. А для людини, яка пережила тяжку травму, такі переживання можуть стати одним із кроків на шляху від дисоціації — стану відчуження від себе.
Останнім часом багато говорять про психоделічно-асистовану терапію. Нещодавно я записувала інтервʼю з психіатрами, які застосовують її у роботі з українськими ветеранами. Дослідники наголошують, що терапевтичний ефект залежить не лише від самої речовини, а й від підготовки, безпечного середовища та фахівців, які супроводжують цей процес. Чи можна провести подібну паралель із мистецтвом? Ми часто говоримо про його цілющий потенціал. Але чи може взаємодія з мистецтвом іноді, навпаки, виявитися надто інтенсивною або навіть зашкодити — наприклад, людям із тяжким ПТСР чи непережитою травмою? І якщо так, то що відрізняє досвід, який допомагає, від досвіду, який може повторно травмувати?
Усі ми щодня тією чи іншою мірою займаємося творчістю. Ми обираємо, що вдягнути. Несвідомо виражаємо свій настрій тим, як рухаємося, як ходимо. У певному сенсі це теж своєрідний танець. Усі ми знаємо, що мистецтво може нас утішити, схвилювати, змінити наш погляд на світ. Але це не означає, що воно завжди безпечне. Наприклад, українські митці розповідали мені про музичні твори, у яких є реальні звуки балістичних ракет або дронів.
І тоді в мене виникає запитання. Чи попереджають про це слухачів заздалегідь? Чи пояснюють, що ці звуки можуть стати тригером для людей, які пережили травматичний досвід? Чи є можливість вийти із зали? Чи є поруч безпечний простір або психолог, який допоможе, якщо людині стане зле? Я ставив ці запитання. І в Україні дуже часто відповідь була: ні.
Тому так — потенціал завдати шкоди справді існує. Саме тому професія арттерапевта є настільки важливою. Під час навчання майбутні музичні, арт- чи танцювальні терапевти насамперед опановують психотерапію. І лише потім вчаться використовувати мистецькі практики як один із терапевтичних інструментів. В Україні таких фахівців поки що небагато. Я знаю про програму в Харкові й познайомився з кількома її випускниками, які виконують чудову роботу. Але загалом їх усе ще недостатньо.
Водночас я бачив дуже хороші приклади у Львові та інших містах. Під час занять із людьми працює художник або музикант, але поруч присутній психотерапевт. Він може майже не втручатися в сам процес, однак стежить за тим, щоб у разі потреби підтримати учасників або допомогти митцеві не перейти межу.
Річ у тім, що психотерапевтів навчають поступово й безпечно працювати з першопричинами психологічних труднощів, навіть якщо вони повʼязані з тяжкою травмою. Митців цьому не навчають. І це нормально. На щастя, існує багато практик, які можуть приносити користь навіть без того, щоб безпосередньо торкатися ядра травматичного досвіду.
Наведу приклад. В одному з громадських центрів Львова я спостерігав за групою дітей і підлітків, які нещодавно евакуювалися зі сходу України. У багатьох були помітні ознаки пережитої травми: випадіння волосся, темні кола під очима через безсоння, надмірна настороженість, різка реакція на гучні звуки. Навіть побіжного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: ці діти пережили щось дуже важке.
Багато хто майже не взаємодіяв з іншими. Вони трималися осторонь, демонстрували ознаки дисоціації. Це не була арттерапія. Їм просто вмикали українську музику й давали одне-єдине завдання: ходити по колу, підлаштовуючи свої рухи й темп до людини поруч. І це було все. Жодної хореографії. Жодних складних вправ. Спочатку це був просто гурт людей, які ходили по колу. Потім хтось робив якийсь рух, інші його повторювали. Поступово між ними виникала своєрідна групова взаємодія, і рух починав розвиватися майже сам по собі, утворюючи красиві спільні візерунки. Щоб це працювало, потрібно було уважно стежити одне за одним. І дуже швидко діти починали усміхатися, сміятися, взаємодіяти між собою.
Подальші оцінювання показали, що після таких занять вони краще спали, з більшою надією дивилися в майбутнє, краще осмислювали пережите й поступово поверталися до теперішнього моменту. Це, звісно, не було лікуванням. Травма не зникала, як і її наслідки. Але ця практика допомагала стабілізувати стан, зробити перший крок до одужання, повернути відчуття звʼязку з іншими людьми й дати надію — не торкаючись безпосередньо самої причини травми.
Ви багато років працювали над тим, щоб мистецтво й здоровʼя стали повноцінним напрямом досліджень і практики. Яким ви бачите наступний великий виклик для цієї сфери? Де, на вашу думку, вона буде за десять років? І яку роль у ній хотіли б відіграти ви самі?
Думаю, що за десять років більшість систем охорони здоровʼя у світі матиме політики, які інтегрують мистецтво в усі аспекти турботи про здоровʼя та добробут. І йтиметься не лише про лікарні чи клініки. Мистецтво стане частиною ширшої системи громадського здоровʼя. Його почнуть сприймати як одну зі здорових звичок — так само, як повноцінне харчування, фізичну активність чи достатній сон.
Сподіваюся також, що в школах мистецька освіта перестане обмежуватися навчанням малювання, живопису чи скульптури. Вона допомагатиме дітям краще розуміти власні емоції, висловлювати їх, співпрацювати з іншими людьми та конструктивно розвʼязувати конфлікти. Я також сподіваюся, що мистецтво стане більш демократичним. Що воно перестане бути заняттям лише для професіоналів або привілеєм культурних еліт. Люди знову почнуть творити не заради продажу своїх робіт, слави чи карʼєри, а просто тому, що творчість є природною частиною людського життя.
Мені здається, що все це допоможе нам повернутися від дедалі більш розʼєднаного суспільства — у якому кожен прагне будь-що виграти суперечку, ізолюється від інших і дбає лише про власні інтереси — до суспільства, де ми знову відчуваємо звʼязок одне з одним. Зрештою мистецтво — це про співчуття. Про здатність відчути те, що переживає інша людина. Побачити світ її очима. Зрозуміти, що її боротьба — це і моя боротьба, її успіх — це і мій успіх, її поразка — це і моя поразка. І відчути спільну відповідальність.
Саме тому для країни, яка веде боротьбу за своє існування — не лише політичне, а й культурне, — за право самостійно визначати свою ідентичність і вільно висловлювати власні думки, мистецтво завжди було невідʼємною частиною цієї боротьби. І боротьба не обовʼязково має бути військовою. Вона має багато різних вимірів.
Наведу дуже простий приклад. Кілька років тому я був у Саудівській Аравії й побачив у меню ресторану український медівник. Мене це здивувало — український десерт посеред Саудівської Аравії! Я сфотографував меню й виклав фото у Facebook просто як цікавинку. І раптом отримав безліч коментарів від росіян, які писали: «Це не український торт. Це російський».
Я подумав: невже ми зараз справді сперечатимемося навіть про це? Тож вирішив трохи розібратися. І зʼясувалося, що найдавніший відомий рецепт українського медівника було опубліковано в українській кулінарній книжці українською мовою в Києві. Але згодом, коли цей десерт став дуже популярним, радянська влада фактично привласнила його, стираючи його українське походження й подаючи як частину радянської, а не української культури. І я подумав: невже можна бути настільки дрібʼязковими? Тож тепер я сам печу український медівник. І щоразу, коли відрізаю собі шматок, думаю: «Ось мій маленький акт солідарності».
Озвучена стаття Біологія — 01 вересня