© depositphoto/myshot
Зоряна Скалецька
Як депутатка Київради під час прийому громадян я нерідко чую (особливо від людей літнього віку), що для отримання певних медичних послуг вони змушені звертатися до приватних клінік, адже в комунальних лікарнях або немає можливості отримати такі послуги, або занадто довгі черги. Те саме стосується й людей з інвалідністю чи хронічними захворюваннями: їм важко очікувати направлень або безкоштовних квот, тому вони змушені йти до приватних закладів. Хоча комунальні медзаклади мають достатньо можливостей, аби також надавати ці послуги платно, офіційно (це регулюється статутом комунального підприємства), але в рази дешевше.
До мене на прийом нещодавно прийшла жінка, яка розповіла, що мусила цілу пенсію витратити на УЗД-діагностику черевної порожнини в приватному медзакладі, хоча в міській лікарні був такий самий апарат, який працює за слотами оплачених НСЗУ прийомів, а після 14:00 не використовується. Два місяці в черзі вона чекати не могла, тому була змушена звертатися до дорогої приватної лікарні.
Схожі історії систематично відбуваються в розрізі послуг МРТ і КТ тощо, оскільки в комунальних закладах вони використовуються лише в межах оплат від НСЗУ. Якби керівництво медзакладу додатково використовувало обладнання ультразвукової діагностики, комп’ютерної чи магнітно-резонансної томографії в межах платних послуг, такі медичні установи мали б додатковий ресурс на той-таки ремонт медтехніки, а крім того, на розвиток лікарні.
Можливо, хтось не в курсі, але медичні заклади комунальної форми власності автоматично не дорівнюють відсутності інновацій та відсталості. В багатьох комунальних лікарнях якісне обладнання є, але його використовують лише в обмеженому режимі, й воно простоює значну частину часу.
На умовах анонімності багато лікарів комунальних закладів охорони здоров’я підтверджують, що могли б надавати платні послуги, аналогічні до тих, які пропонують у приватних клініках, але через страх керівників перед «перевірками» цього не роблять. Хоча українським законодавством усе це дозволено. А від розвитку платних послуг у лікарнях комунальної форми власності виграли б усі, якщо організувати це правильно.
Насправді деякі комунальні медичні заклади надають платні послуги — пацієнт із електронним направленням (безкоштовно) або очікує своєї черги, або може скористатися послугою за гроші поза чергою (офіційно через касу, але часом без жодних чеків). Як це мало б регулюватися з огляду на можливі зловживання в ручному режимі (наприклад, спеціальне затягування черги, щоб люди скористалися платною послугою, або паралельне отримання грошей як від НСЗУ, так і як за платну послугу в одному випадку)?
НСЗУ оплачує за направленням у межах вільних слотів за записом. Коли особа не хоче очікувати своєї черги, щоб скористатися безоплатним направленням, вона може отримати послугу на платній основі — якщо керівник лікарні організував надання платних послуг. У разі отримання коштів за оплачену НСЗУ послугу (якщо пацієнт поскаржиться), буде щонайменше неоплата НСЗУ, а, можливо, й серйозніша відповідальність. Штучне затягування та створення черг можливе як у приватних закладах, так і в комунальних. Контролювати це, власне, є завданням місцевої влади як власника.
Комунальні заклади охорони здоров’я «лобіюють» приватні медзаклади?
Якось мене запитали: а хто лобіює інтереси приватних клінік? І моя відповідь дуже здивувала співрозмовника. Я відповіла, що не останньою чергою на варті інтересів приватної медицини стоять керівники комунальних закладів охорони здоров’я. В жодному разі не стверджую, що це відбувається усвідомлено (це можуть з’ясувати правоохоронні органи). Це радше просто відсутність у менеджменту комунальних лікарень необхідних управлінських навичок, а також звичайне небажання їх розвивати.
Ось що ми маємо на сьогодні. Приватні медзаклади в Україні відкриваються з постійною динамікою, а отже, є категорія українців, які платять. Адже комунальні лікарні не надають (хоча насправді можуть) значну частину послуг «тут і зараз». Якби вони це робили на платній основі, то вартість таких послуг для українців була б значно нижчою, ніж у приватних закладах.
Річ у тім, що частину витрат, наприклад, «комуналку», закриває власник комунальних закладів охорони здоров’я — тобто місцева влада. В приватних клініках ті ж комунальні платежі «зашиті» в прайси на послуги.
Аби не виникало жодних різночитань, я в жодному разі не виступаю проти приватних закладів охорони здоров’я. Навпаки, той факт, що ринок приватної медицини активно розвивається в Україні, є очевидним позитивом з економічного погляду. Я кажу про те, що так, справді, в усьому світі, за винятком екстреної допомоги, отримати певну медичну послугу тут і зараз — це розкіш. За цю розкіш, комфортний сервіс, можливість записатися на будь-яку зручну годину в будь-який день тижня люди доплачують кошти. Але тут зроблю ремарку: нерідко в нас необхідність «тут і зараз» виникає не через те, що пацієнт аж так прагне комфорту, а через те, що дотягнув до останнього, не зробив вчасно планового чекапу, й щось пішло не так. Тому є певні питання й до відповідальності пацієнта стосовно піклування про власне здоров’я.
Та наявність медичного all inclusive не повинна впливати на можливість розвитку медзакладів комунальної форми власності. Адже, як ми вже з’ясували, схожі платні послуги не в приватних клініках обійдуться українським пацієнтам утричі дешевше. Це означає, що пенсіонери, які не мають змоги очікувати в черзі місяць-два, аби зробити УЗД, могли б не витрачати всіх накопичень на дорогу діагностику в приватній лікарні.
Та заради справедливості слід зазначити, що не тільки обмеженість у можливості скористатися платними послугами (якщо такі передбачені) в комунальному закладі змушує українців звертатися до дорогих приватних клінік. Нерідко, навіть якщо комунальна медустанова і ввела певні платні процедури, то організація цього процесу є такою, що просто не залишає пацієнтам вибору — їм легше заплатити приватній клініці.
Тобто фактично дії (хоча частіше бездіяльність) менеджменту комунальних лікарень спонукають українців частіше звертатися до приватних медзакладів і в такий спосіб стимулюють активний розвиток цього ринку, збільшуючи водночас витрати українців.
Як виправити ситуацію?
І тут постає запитання: хто і як може це зупинити?
Дії місцевої влади. Насамперед багато залежить від власника медзакладу — місцевої влади. На мою думку, слід установлювати певні вимоги, правила й очікування від менеджменту закладів, зокрема й у розрізі ефективного та максимального використання ресурсів лікарень.
На жаль, в абсолютній більшості випадків до керівників медзакладів немає таких офіційних вимог, як у приватному секторі, де СЕО під час найму на роботу ставлять певний KPI — що він має зробити та яких результатів досягти.
Отже, що маємо на виході? Місцева влада не стимулює керівників, а керівники здебільшого не вирізняються проактивністю в питаннях пошуку додаткових джерел фінансування, крім НСЗУ, майно використовується неефективно.
В умовах економічної кризи це, на моє переконання, максимально неприйнятна позиція насамперед для українців.
Фінансове заохочення лікарень. Я часто чую, що лікарні не мають достатньо коштів на власний розвиток (зарплати лікарям — це взагалі окремий біль), але водночас нічого не роблять, а лише скаржаться на тарифи НСЗУ. Річ у тім, що гроші від НСЗУ, які отримують комунальні медичні заклади за надані населенню послуги, часто не покривають усіх потреб, а платні послуги могли б стати додатковим джерелом доходу.
Це також ефективне використання ресурсів, адже лікарні вже мають кваліфікований персонал, обладнання, приміщення, які простоюють або використовуються лише частково.
Крім того, додаткові кошти можна спрямувати на доплати медичним працівникам, оновлення технічної бази та ремонти.
Заохочення пацієнтів. Іще один важливий момент — попит серед пацієнтів. Серед них є сегмент таких, що вже платять або готові платити. Але наразі вони це роблять переважно в приватних клініках. Якщо комунальний медичний заклад відкриє досить швидкий доступ до тих самих послуг, та ще й за меншу вартість, ніж приватні клініки, то, на моє переконання, отримає неабиякий профіт, адже значна частина пацієнтів готова платити за скорочення черг або за можливість пройти діагностику без направлення.
Репутаційний складник. Довіра до спеціалістів державних і комунальних лікарень — значний актив. Адже в суспільстві досі живе переконання, що лікарі в таких закладах досвідченіші.
І цей репутаційний бонус може стати неабиякою перевагою для розвитку платних послуг у закладах охорони здоров’я комунальної форми власності.
Отже, замість висновку: поступове впровадження платних послуг у комунальних лікарнях може стати взаємовигідним рішенням для пацієнтів, лікарів і місцевих бюджетів. Головне завдання керівників таких закладів та відповідних департаментів / управлінь охорони здоров’я — правильно організувати цей процес. А в умовах війни та економічного спаду це ще й захист населення від соціально складних наслідків.
