© Анатолій Мізерний / facebook
Юлія Самборська
У 2023 році на одному зі столичних книжкових ярмарків біля стенду видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вишикувалася довга та багатогодинна черга. Того дня одна з найвідоміших та найпопулярніших сучасних українських письменниць Марія Матіос презентувала свою книгу «Матері». На чорній палітурці видання одразу впадав у око знак наголосу на останній літері «І», що явно не було дизайнерською примхою, зміщувало акцент у розумінні слова «мати» на множину та несло якесь окреме та на той час невідоме значення. І з перших же сторінок стало зрозуміло, що драма шести оповідань містить неосяжну кількість материнського болю, відчаю та водночас моральної сили. Письменниця присвятила книгу пам’яті свого єдиного сина Назара, пам’яті всіх синів, яких не бачили їхні матері, а також безмежній силі материнської любові .
«Немає більше ніде у світі дороги такої чорної та важкої, як дорога матері до могили сина», – з цією аксіомою Марія Василівна наважилася розповісти публіці про власний досвід втрати єдиного сина. Ця історія є першою в книзі і називається «Мати Марія». А ще є історії інших жінок (матері Вероніки, матері Михайлини, матері Сидонії та матері Мамаї), об’єднаних однією трагедією: життя забрало у них найдорожче – дитину.
Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр наважився взятися за складну та особливо болючу тему в наш бурхливий час, відкривши 86-й театральний сезон однойменною виставою. Текст поставила режисерка вистави Анжеліка Чорноіван (одразу раджу запам'ятати це нове ім'я в історії української театральної режисури), за ретельним вказівкою самої авторки. І вже після перших трьох вистав стало зрозуміло, що театр може мати терапевтичний ефект і допомагати пораненому українському суспільству не менше, ніж психологи та інші спеціалісти.
Класично театри запрошують «своїх» людей на перші покази вистав, так звані передпрем’єрні покази, і зазвичай це представники ЗМІ, театральні критики, активні блогери, родичі. Рівненський театр також запросив своїх на передпрем’єрний та закритий покази — весь зал театру (майже 500 місць!) був заповнений МАМАМИ, чиї родичі померли або зникли безвісти. Здавалося, що в залі була єдина родина, об’єднана чимось невидимим, чимось, про що не говорили вголос, щоб не посилювати горе та біль.
Анатолій Мізерний / facebook
У вестибюлі театру спеціально до закритого показу та з нагоди прем’єри вистави під назвою «Хай буде тобі як син» підготували виставу-виставку ікон Діви Марії та вишиванок загиблих та зниклих безвісти захисників Рівненщини. Цей захід показав, наскільки велика сила людської підтримки, коли перемагає відчай.
10 найкращих молодих та перспективних акторів українського театру
В одному кутку театральної зали, поруч із фотографією актора Рівненського театру Володимира Фединчука, було виставлено сценічне вбрання актора – чорну вишиванку. Він ніколи в ній не гратиме. Володимир (позивний «Артист») загинув у січні 2024 року поблизу Новомихайлівки на Донеччині. І це вже чорна сторінка історії Рівненського театру.
Юлія Самборська
Історію можна написати як у невловимий момент вистави на сцені, так і в реальному паперовому вигляді. Саме так вирішив театр і запустив однойменний проект «Книга пам’яті полеглих» під час того передпрем’єрного показу, вручивши кожному глядачеві конверт зі зворотною адресою театру та пропозицією щодо бажання поділитися історією близької людини, яку вони втратили. Тож, перед одним із майбутніх показів вистави у цьому чи наступних сезонах, ймовірно, буде представлена така книга. А поки що поговоримо про те, що вже сталося.
«Я скажу те, що ви знаєте навіть без мене – що материнське серце бездонне, а її любов безсмертна. Але ця вистава, я думаю, не стільки про матерів, скільки про чоловіків, про синів, чоловіків, знайомих, коханих очима їхніх матерів. Давайте почуємо обох, давайте полюбимо обох. Давайте подумаємо, що всі вони особливі – і матері, і їхні діти – під час цієї жахливої, несправедливої та лютої війни», – цими словами Марія Матіос завершила своє звернення до глядачів під час другої прем’єри.
Усі шість романів складні за сюжетом та емоціями, тому очікувати легкої для розуміння вистави безглуздо. І тут невідомо, що краще – читати книгу до чи після перегляду, чи взагалі не наважуватися. Кожен має вирішити сам.
У літературному творі окремі історії та їхні головні герої не перетинаються, але на сцені Рівненського театру вони зустрічаються наживо. Вони заходять до зали, дивляться на глядачів і, під супровід живого співу (який згодом стає майже окремим героєм дії), починають ділитися своїми історіями.
Перед тим, як відкриється завіса, частина простору з правого боку авансцени відгороджується свічками. Місце дуже нагадує огорожу могили, хоча й освітлене сценічним світлом, але від цього його сприйняття не стає легшим. Тут мати Марія (Галина Цемик), чия історія буде наскрізною, поділиться своїми почуттями та моральною силою з іншими матерями, які також знають темну дорогу до могили сина. Мати Марія пов’яже кожній матері білу хустку, і в цьому чистому кольорі можна побачити невимовну підтримку, розуміння та «наказ» жити далі, незважаючи на пам’ять і заради неї. Просто колір, просто символ, але скільки сили.
Анатолій Мізерний / facebook
Історія матері Сідонії (Катерина Лапіна) стає центральною в постановці, і ця ж історія є найбільшою в книзі. Це історія про матір-одиначку, яка має стабільну роботу медсестрою в провінційному районі, є авторитетною для відвідувачів амбулаторії та власного молодого керівника. Її син Віталій (Віталій Головецький) після Революції Гідності, одночасно переживаючи зраду коханої дівчини, вирішує піти добровольцем в АТО. Допомагаючи дитині зібратися в невідомості, мати Сідонії складає розсипане на сцені зерно в свій рюкзак. Син допомагає. І щось у цій сцені особливо вражає, хоча нічого поганого ще не сталося, а в підсвідомості вже літають думки про страшну ціну того зерна та землі, на якій воно виросло.
10 найкращих молодих та перспективних акторок українського театру
«Усі йдуть, і я йду», – скаже Віталій і покине матір. Пізніше станеться найжахливіше – син не зв’яжеться з матір’ю, а ті, хто «не відправив туди сина», також мовчатимуть, бо він волонтер. Пошуки дитини приведуть Сідонію на Краснопільський цвинтар у Дніпрі. Ні в цій п’єсі, ні в книзі немає випадковостей, каже Марія Матіос.
Кладовище – це місце, яке існує в реальності в Дніпрі, і саме тут з 2014 року ховають захисників, чиї імена та дані не вдалося встановити. Інші материнські історії у виставі не менш болючі, адже кожна має свою війну (далеку чи близьку за роками), є смерть і приреченість жити з нею.
Анатолій Мізерний / facebook
Після перегляду Марія Василівна розповіла, що ніколи не пише про те, чого не знає, і ніколи не фантазує, а просто збирає багато історій в одну. У книзі та у виставі мати Сідонія читає написи прізвищ та імен виявлених захисників на Краснопільському кладовищі: Пермякова Дмитра Олександровича (1980–2014), Коновалова Юрія Івановича (1959–2014) та Іщенка Сергія Михайловича (1975–2015). Усі ці герої є реальними прототипами, і з поваги до їхнього подвигу та на прохання письменника театр розшукав родичів усіх захисників, згаданих у книзі.
Після вистави на сцену запросили одну з матерів, яка приїхала на виставу з Одеської області – матір «кіборга», захисника Донецького аеропорту Сергія Іщенка, Віліну Петрівну. Уся творча команда та актори на сцені стали на коліна перед цією жінкою, а глядачі в залі плакали, не стримуючи емоцій.
«Сльози — це теж молитва», — цитувала Марія Василівна своїх персонажів і подарувала матері Віліні вишитий рушник — реквізит для вистави, яким мати Сідонія перев’язувала умовні сценічні хрести загиблих захисників на сумнозвісному кладовищі. Як виявилося, всі рушники на сцені були з особистої колекції Марії Матіос, її символічного дару театру.
Ще один подарунок, але для глядачів – музичне оформлення (Анжеліка Чорноїван та Наталія Боярська) . Голоси-люди – це, на перший погляд, дивно позначено в програмі, що в живому звучанні (Наталія Боярська, Ніна Ніколаєва та Оксана Островська) місцями ніби живі та непомітно розривають душу на атоми. І якщо спочатку здавалося, що три вокальні Ерінії відвідали залу, розташувавшись перед мікрофонами між сценою та партером, то згодом все стало на свої місця. Ті звуки – це не голос помсти, а зібраний голос скорботної матері, яка залишилася наодинці зі своїм горем космічних масштабів. До виконання «Матері» я б ніколи не подумала, що співати може бути фізично боляче. Виявляється, можливо, навіть боляче.
Анатолій Мізерний / facebook
Для кожного, хто пройшов випробування війною, світ ніколи не буде таким, як раніше. Тому до будь-яких «воєнних» тригерів (камуфляж, зброя, гучні звуки тощо) у сучасному театральному світі потрібно підходити особливим чином , пам’ятаючи головний принцип — «не нашкодь». Сценографічно художниця (вона ж авторка костюмів) Катерина Кардель вирішила зробити умовність простору у виставі максимально віддаленою від війни. На поворотному колі сцени розташована піднята палуба: з одного боку — з крутим схилом, з іншого — зі сходами, відокремленими одна від одної. На цьому піднятому постаменті, що з’єднує різні сторони конструкції, розташовані чотири арки, з’єднані одна з одною, в центрі яких підвішені дзвони. Вони, звичайно ж, звучатимуть на цій «материнській Голгофі» якимись окремими звуками відчаю.
Загалом, сценічне оформлення, яке на перший погляд просте, з кожним поворотом переноситиме глядачів у різні місця (будинок матері, військкомат, амбулаторія, цвинтар тощо). Найдовше коло буде у спокої на новому місці роботи матері Сідонії – у реабілітаційному центрі, де вона піклуватиметься про своїх синів, чужих по крові, але рідних у пережитому горі. Кожен чоловік, який опиниться в тому «модному» центрі, поділиться історією, яку тепер називають не менш «модно» – ПТСР. Думаю, нікому не потрібно тут розшифровувати цю абревіатуру.
«Солдат на війні кличе лише Бога та свою матір», – каже один із персонажів словами автора. У цьому зверненні є лише одне – прохання про надію. І така психологічно складна для глядача п’єса-драма, як і книга, має напрочуд легкий і позитивний фінал – художній твір. Дівчина, яка колись не хотіла бути зі своїм сином, приводить до матері Сідонії маленьку дівчинку, яку Сідонія впізнає як свою онуку та бере у своє раніше самотнє життя.
Анатолій Мізерний / facebook
Можливо, в реальності є історії, які закінчуються такою ж надією, таким самим продовженням життя, як у виставі «Матері». Що ж, цього разу життєва кінцівка вистави інша. Після її завершення майже всі МАТЕРІ пройшлися до Майдану Незалежності в Рівному. Там, на колись вільному просторі, тепер місця дуже мало. Багато портретів, прапорів, лампад, квітів, спогадів і не менше того ж вічного болю та надії.
Наступні вистави вистави у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі відбудуться 10 та 11 жовтня.
