© Національний координаційний центр кібербезпеки
Євгенія Товстенко
Кажуть, що в найпохмуріші часи мистецтво стає світлом. Так було і в Харкові, де в перші дні війни скрипаль, доктор мистецтвознавства, заслужений артист України та соліст місцевої філармонії Ігор Чернявський грав для містян прямо в бункерах — щоб підтримати та запалити віру в перемогу. Він не покидав рідного міста. Його зброєю стала скрипка. З нею він пережив перші вибухи, грав у підвалах і лікарнях, у бомбосховищах і просто неба, коли горів Харків. І саме його виконання «Мелодії» Мирослава Скорика — тієї самої, що звучала під час виступу Володимира Зеленського перед Конгресом США — стало голосом країни, яка бореться за життя. Це та відома промова, де Президент України звернувся до американських законодавців онлайн з Києва, закликаючи їх підтримати нашу країну, закрити небо, надати зброю та допомогу. Промову супроводжував відеоролик про війну, де демонструвалися кадри бомбардувань, руйнувань, поранених та дітей — і саме під ці кадри харківський скрипаль виконав «Мелодію». Цей момент став символічним — українська музика, народжена болем, зазвучала в серці американського парламенту.
Відтоді минуло багато часу, але для Ігоря музика залишається не лише покликанням, а й способом розповісти про Україну всьому світу. А також підтримати тих, хто повернувся з найбільшого пекла. Тепер Ігор Чернявський грає не в концертних залах, а там, де музика рятує – серед військових, поранених. Він став спеціальним гостем форуму «Освіта дивосвіту», де зібралися вчителі, експерти в галузі освіти, митці та науковці, щоб поговорити про сучасну українську освіту та культуру та їхню роль під час війни.
«Музика насправді існує для того, щоб бути з людьми навіть у найважчі та найпохмуріші часи», – каже відомий музикант.
— Просто подивіться на мій улюблений Харків — місто, яке вистояло перед вторгненням і не стало на коліна, незважаючи на всі спроби росіян захопити чи знищити його. Мистецтво в Харкові живе, розвивається, наповнюється новими сенсами та відчуттями. Так, можливо, це не найкращий його період, бо та ж музика Харкова почала звучати трохи тихіше — не з великих залів, а з укриттів та бомбосховищ. Але вона звучить, а отже, її слухають, а отже, музика продовжує надихати та підтримувати.
Оперний театр відкритий, ляльковий театр відкритий, театр Курбаса, різні виставки, галереї — вона нікуди не зникла, не сховалася, не розчинилася. Звичайно, хотілося б, щоб у Харкові було ще більше музики, щоб вона була гучнішою, масштабнішою. Однак, навіть в умовах життя поруч з агресором, навіть в умовах постійних обстрілів та атак, ця музика нікуди не зникла. І я відчуваю, як люди чіпляються за цей звук, хапаються за нього та плекають це відлуння в собі.
Так було на початку повномасштабної війни, коли здавалося, що все згасає і губиться в нескінченних вибухах. Але ми продовжували грати — просто в підвалах, посеред пекла канонади та відчаю — музика залишалася тим, що об'єднує і дає надію.
І тому сьогодні, понад три роки потому, ці звуки залишаються світлом для людей, надією та мостом до життя, до якого ми всі мріємо повернутися. Бо музика — це як рятівник, що дарує світло та легкість навіть у часи найглибшої темряви та найбільшого смутку.
— Чи змінилося ваше ставлення до музики зараз — після всього, через що ви пройшли? Чи звучить вона для вас інакше, ніж тоді, на початку війни?
— Звичайно, роки Великої війни не минули безслідно, вони виснажили та втомили наш народ. Але водночас вони навчили нас бути як ніколи єдиними, щирими один з одним, справжніми у власних почуттях та емоціях.
Ось чому, коли росіяни атакують уявний Київ, вони атакують не лише одне місто, а всю країну. Адже боляче не лише киянам, боляче всім. Нас шокує вся країна, ми сумуємо за всю країну, ми переживаємо цей досвід, ці втрати разом. І в такі моменти музика допомагає нам триматися, бачити світло, не здаватися та продовжувати робити все можливе, щоб перемога прийшла.
Знаєте, виступаючи для наших захисників на прифронтових територіях і на самому епіцентрі, я нарешті заборонив собі скаржитися на життя. І тепер, стиснувши зуби та серце, скажу лише одне – треба терпіти і робити свою справу, надихати людей, нести мистецтво крізь душу. І ця душа має бути світлою, бо ти не маєш права обманювати слухача, ти не маєш права нести цю музику крізь якусь тяжкість чи темряву. Музика не створена для обману, ти не маєш права нести музику крізь якусь темряву чи тяжкість, все це відчувається у звуках, у кожній ноті, це передається слухачеві, як відкрита книга.
— Як сприймають музику військові? Чи може вона торкнутися їх не як втіха, а як щось, що повертає до життя?
— На це питання я відповім однією історією, яка досі залишається в моєму серці і, гадаю, житиме там вічно. Близько півтора місяця тому я мав, без перебільшення, честь грати перед тяжкохворими солдатами, яких врятували з російського полону. Це титанічні люди, які пережили роки знущань і тортур, повернулися виснаженими та виснаженими, і найгірше те, що в їхніх очах не було життя.
Перед цим виступом я хвилювався як ніколи. Я розумів, що не можу зіграти нічого сумного. Навпаки, мені потрібно було обрати щось яскраве, здатне підтримати та надихнути. Однак найскладніше було навіть не грати, а дивитися нашим хлопцям в очі. Спочатку я не наважувався це зробити, хоча відчував їхню увагу, їхню присутність. І все так добре складалося, що деякі навіть засинали під час виступу. І це абсолютно нормально, бо у нас була своєрідна психологічна терапія, в якій музика стала тією ж спільною мовою.
Після виступу, вклонившись, я нарешті наважився подивитися в очі цим людям. І ви можете не повірити, але життя почало народжуватися, гризти їхні очі, ці очі нарешті почали світитися. Пізніше багато хлопців почали підходити, просто подякувати, обійнятися. Я пам'ятатиму ці обійми все своє життя – вони такі особливі та дорогоцінні. Це такі моменти, така реакція, такі виступи – найцінніше, що зі мною коли-небудь траплялося, і найкраща відповідь на те, чи потрібна музика нашим солдатам і захисникам.
— Слухаючи вас, я ловлю себе на думці, що українці та музика нероздільні. Ми слухаємо її і коли нам добре, і коли нам погано. Чи ми музична нація?
— І не може бути інакше, просто подивіться, яку надзвичайну спадщину народної, академічної та сучасної музики ми маємо і продовжуємо створювати саме зараз. Ми такі співочі та музичні завдяки нашій пісенній творчості, це в нашій крові, в наших традиціях, в нашому житті. Які в нас оперні театри, які в нас співаки, які сучасні композитори – все це про те, що музика століття тому стала невід’ємною частиною українського коду. І навіть зараз, під час війни, ми продовжуємо творити і творити. Так, зараз важко, все менше людей йде до консерваторій, все важче розвивати мистецтво. Але попри все це ми стоїмо, справляємося, співаємо і граємо.
А ще важливо, щоб нашу музику чули по всьому світу, відкриваючи всім Україну та українців. Нещодавно я повернувся з туру по Німеччині та Італії, де грав для діаспори та місцевих жителів. І знаєте що? І німці, і італійці були щиро вражені та здивовані. Мовляв, якщо ваші композитори та виконавці на такому рівні, чому ваша країна досі не в Європейському Союзі, ви цього заслуговуєте!
Це показує, що нас знають і цінують, захоплюються, поважають, готові слухати нас і вислухати. І я говорю лише про власний досвід, власні виступи. А уявіть, коли наші хори та оркестри приїдуть до самої Італії… Мова мистецтва найсильніша, і наші музичні традиції допомагають нам виражати себе цією мовою ще голосніше та впевненіше.
— Чим ми відрізняємося від звичайних італійців? Що вирізняє нас у нашому ставленні до музики?
— Скажу лише одне, і воно адресоване нашій владі, від якої залежать певні дії та рішення. Коли я їжджу Європою, скажімо, умовною Францією, я завжди вмикаю місцеве радіо. Одна станція — потрапляю на оперну музику, друга — слухаю симфонічну музику, перемикаюся на наступну — і там джаз або камерна музика. Тобто, можна знайти буквально все, що забажаєш. На жаль, в Україні такого немає, і це наша найбільша відмінність від умовних італійців чи французів.
Але, скажімо чесно, тут немає жодного гігантського чи неможливого завдання – просто запустити окрему класичну радіостанцію. Щоб людина, яка подорожує Україною, мала шанс, хоч і випадково, натрапити на цю хвилю, здивуватися, зупинитися, відкрити для себе звичайного Моцарта чи Скорика. Ми добре знаємо, що все велике починається з малого, тому, щоб відкрити світ академічної музики для українців, нам не потрібні мільйонні транші чи кредити. Все, що потрібно для цього питання, – це бажання та конкретні дії.
— Якби у вас була можливість створити власну радіопрограму — дві години класичної музики для всієї країни — яким би був ваш плейлист?
— Найскладніше тут — не перестаратися і не намагатися нав’язати людям усе одразу. Натомість, потрібно обережно, ніжно, поступово вводити класичну музику. Це має бути щось яскраве, прекрасне, неймовірне. Наприклад, Симфонія № 40 Моцарта, Симфонія № 5 Бетховена, Квартет Гайдна тощо.
Але водночас зі світовою класикою не менш важливо знайомити українців з нашими видатними композиторами, такими як Лисенко, Косенко, Леонтович, Лятошинський, Штогаренко, Скорик, Сильвестров, Борисов. Перераховувати їх можна годинами, якщо не днями, і всі ці люди завжди були поруч, їх просто забули, їх не врахували. А все тому, що наших композиторів завжди намагалися замінити російськими чи європейськими, і це величезна помилка. Адже творчість наших митців має неймовірну красу, особливу глибину та щирість, яка змушує закохатися з першої ноти.
Власне, ця війна дала нам можливість по-новому поглянути на власні досягнення, зокрема в музиці. Я дивлюся на себе, я дивлюся на своїх колег з консерваторій, музичних шкіл — усі заглибилися у вивчення української виконавської культури та композиторської спадщини, абсолютно на всіх рівнях.
Сьогодні ми боремося за те, щоб мати власну державу, але водночас – за те, щоб зберегти та примножити нашу культурну, мистецьку, творчу спадщину. Ми також боремося за нашу музику, літературу, живопис – за все те, чим може і повинен пишатися кожен українець.
— Як, на твою думку, звучатиме наша перемога? Що ти зіграєш?
— Без сумніву, я обов’язково зіграю наш Гімн, а одразу після нього — «Мелодію» Мирослава Скорика, яку знає весь світ. А ще дозволю собі зіграти «Тріо» Бориса Лятошинського для скрипки, віолончелі та фортепіано, бо це та музика, яка перевертає всю душу і серце з ніг на голову.
І, можливо, це зовсім не академічно, але можна зіграти наш гопак. Якось на презентації журналу «Дивосвіт» у пані Іннеси Кравченко я зробив невеликий виступ. Ми показали на екрані картину «Козаки пишуть листа турецькому султану» Іллі Рєпіна, який був майже харків’янином, і я зіграв гопака.
Ця музика, ця картина — у цьому є якась наша, українська, здорова зарозумілість. Якась зухвалість, гумор і відсутність страху перед чимось, це наш дух, наша енергія, яка особливо потрібна саме зараз і як ніколи. Бо йдеться про нашу стійкість, легкий на підйом характер, українську енергію. Ми завжди дорожимо своїм, рідним, і завжди любимо Україну.
