© Фото надане автором
Олег Супруненко
Ця 20-копієчна книжечка видавництва «Детская литература» стала однією з моїх улюблених у дитинстві ранніх 1980-х. (Збагнути логіку тих часів, коли книжка про життя римського бомжа вважалася дитячою, важко. Втім, можливо, все просто, й дитячими тоді за замовчанням вважалися всі тонкі й дешеві книжечки, як-от виданий у тому ж форматі геть недитячий бунінський «Пан із Сан-Франциско» тощо). І, певен, не в мене одного, адже виданий 1978 року 600-тисячним (утім, не найбільшим у ті часи) накладом переклад твору «Моцціконі» італійського письменника Луїджі Малерба став, як би зараз сказали, мемним. Мине два-три десятиліття, й італійське прізвисько (що буквально означає «недопалок») візьмуть собі за нікнейми користувачі перших соцмереж, які бажатимуть підкреслити свою асоціальність. На вітчизняних теренах, у Харкові, в 1990-х навіть з’явиться однойменний гурт, який «сповідуватиме філософію Моцціконі в музиці».
В ті часи я, звісно, ще не міг дійти думки, що Італія 1960–1980-х вельми нагадує Україну від 1990-х до сучасності. З олігархами — володарями телеканалів (пам’ятаєте, коли вперше почули ім’я «Сильвіо Берлусконі»? Чи не в промо перед фільмами, які «студія Сильвіо Берлусконі представляє»?), політиканами з їхніми строкатими партіями (невипадково ж уривок про вибори з фільму про життя наївного клерка Фантоцці, що згодом став серіалом, так широко розійшовся нашими соцмережами кілька років тому) та мафією, котра — як ми знали з кінопародії на італійське життя — безсмертна? Тому я просто тішився з пригод літнього безхатька, який спершу викинув у вікно власний будинок (на знак протесту — аби не платити комунальні платежі за водогін без води) і вивіз сміття, яке ніхто ніколи не вивозив, а тоді оселився під мостом на березі Тибру, харчуючись недоїдками та розважаючись власною філософію. Свої мудрості (на кшталт «Зуби — дзеркало душі!», «Навпіл діляться непарні числа, а парні — ні») та винаходи (автомобіль буде значно швидшим, якщо поставити його не на чотири, а на вісім, або навіть шістнадцять коліс; посудина буде значно місткішою, якщо вивернути її назовні) римський одинак посилав світу у вигляді записок, закоркованих у пляшки та кинутих в і без того геть забруднений Тибр. А одинаком Моцціконі був вимушено, бо не мав імені — тільки оце прізвисько, таке несолідне, що його навіть інші безхатьки цуралися.
Наприкінці кількадесятсторінкової книжечки Моцціконі несподівано перемагає свого незримого ворога — мера Рима, через якого місто 1970-х потерпає від численних проблем, зокрема екологічних, котрі мешканця брудної набережної хвилюють найбільше. Він висаджує на річковому піску паростками дикої черешні слово «ЛАЙНО», через що мер невдовзі потрапляє в найбільший у своєму житті скандал і зрештою — за грати. Адже його перевірена роками тактика вперше дає збій: «Щоразу, коли хтось звинувачував мера в якомусь шахрайстві, той удавав, що нічого не сталося. А сам тим часом укладав новий гендель і відвертав увагу людей від попередньої халепи, про яку невдовзі всі забували. Через оті паскудні вчинки він зажив собі слави найгіршого мера Рима. Але цього разу йому не поталанило скористатися випробуваним методом, бо замість того, щоб сердитись, люди сміялись…».
Звісно, в дитинстві я не мав звички вичитувати, хто є автором ілюстрацій. Тож не звернув уваги на те, що це не радянський художник, а італійський, Адріано Занніно. В еру Гугла можна відкрити для себе й той факт, що популярна в СРСР книжечка була копією виданої в Італії (оригінал і нині можна знайти на аукціонах на кшталт е-Bay). Проте й усевіда-Гугл практично нічого не видає про самого художника…
Не менш цікаво, що невдовзі, 1981 року, видавництво «Веселка» більш як 100-тисячним накладом видало український переклад Луїджі Малерба, який зробив Анатолій Гуць. Із ілюстраціями без перебільшення легендарного Радни Сахалтуєва, художника-мультиплікатора, автора малюнків до «Пригод капітана Врунгеля», «Лікаря Айболитя», «Острова скарбів» та інших анімаційних стрічок (усі — студії «Київнаукфільм»).
Уродженець Бурят-Монгольської АРСР, Радна Сахалтуєв з 1961 року живе в Києві, потрапивши до української столиці «за розподілом» після закінчення кінематографічного вишу. Працював переважно в тандемі з режисером Давидом Черкаським. Окрім роботи в мультиплікації, співпрацював із журналами «Піонерія», «Веселка» й досить плідно — з гумористичним виданням «Перець». А також проілюстрував чимало дитячих книжок українських видавництв, наприклад, одне з видань повісті Всеволода Нестайка «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків».
Щодо Моцціконі, то Радна Сахалтуєв із відомих, напевно, лише йому причин перетворив головного героя з літнього дядька у важких чоботах, у лахмітті та з дірявою парасолею на геть молодого хлопця, котрий обличчям на малюнках чимось нагадує Нінетто Даволі, улюбленого актора Паоло Пазоліні, — з довгими кучерями й у стильному капелюсі. Окрім оригінальних ілюстрацій, українське видання мало відмінності й у тексті. Так, у російському перекладі видалено фінальну сцену зі спробою мера-шахрая вчинити самогубство. Тим часом в українському не побоялися налякати дітей (адже й ця 15-копієчна книжечка від «Веселки» проходила як дитяча) чорним гумором: «…мер не міг навіть носа виткнути на вулицю, бо на нього всі тюкали та плювали вслід, і він вирішив накласти на себе руки. Вилізши ногами на високий стілець, він кинувся сторч головою на підлогу. Але голова його виявилась така тверда, що пробила підлогу».
Щодо автора, то в Італії Луїджі Малерба (1927–2008) вважається одним із провідних письменників. 2010 року на його честь було засновано відповідну іменну літературну премію для молодих авторів. Він є письменником незвичним, «неформатним», схильним до змішування стилів і жанрів. На батьківщині прославився не самим лише «Моцциконі»: в творчому доробку Луїджі Малерба — численні романи, повісті та кіносценарії (пригоди Недопалка, втім, теж було екранізовано в доволі слабенькому серіалі «за мотивами»). На жаль, українською, крім виданих понад 40 років тому пригод безхатька-філософа, перекладено лише одну книгу — «Летючі камені». Роман вийшов 2011 року у видавництві «Фоліо», в чудовій серії «Карта світу». Історія успішного художника, який пережив службу в армії Муссоліні (з неважким, але непочесним пораненням в африканській пустелі: «Ми дістали поранення, повернувшись спиною до ворога, коли тікали з бойовища; військові чиновники і головлікар госпіталю вважають нас звичайнісінькими боягузами», — хоча йдеться про литку) та пройшов непросте становлення від студента до визнаного митця, крутиться навколо батька героя. Батько таємничо гине в Єгипті (нібито з’їдений нільськими крокодилами), а потім так само таємничо віднаходиться і знову зникає в Канаді. Крізь усі перипетії роману проходять летючі камені, спочатку вигадані юним художником та, як виявиться, не такі вже й вигадані…
Безумовно, багата спадщина Луїджі Малерба заслуговує на більш ніж два переклади за чотири десятки років, і варто сподіватися, що українські перекладачі з італійської цьому посприяють.
