Вони передчували, що загинуть: артист театру Лесі Українки, який став військовим, розповів, про що не можна говорити й думати на фронті

Артист Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки Володимир Ращук (на фото у заголовку) не мав йти воювати, бо в нього «білий білет», тому не підлягав призову навіть під час війни. Чому в артиста «білий білет»? Багато років тому, займаючись спортом, Володимир отримав дуже важку травму хребта, сім місяців пролежав у ліжку. Не було жодних гарантій, що знову зможе ходити, але, на щастя, піднявся на ноги. Тут слід сказати, що минулого року, напередодні відкритого вторгнення рф, актор разом з колегами готував виставу про те, як батальйон «Карпатська Січ» у 2015−2016 роках боронив село Піски в передмісті Донецька. Якраз 23 лютого творча група зустрілася в кафе з прототипами п’єси — Петром Кузиком (позивний «Апостол») та його побратимами. Володимир Ращук мав грати саме «Апостола». Проговорили аж до ночі, розійшлися по домівках, а через декілька годин почалася велика війна. Артист вирішив того ж дня йти на фронт. З «білим квитком» не було сенсу звертатися до військкомату. Тож Володимир напряму записався в добровольчий підрозділ (він отримав назву «Свобода» та увійшов до складу НГУ), який очолив «Апостол». Дружина Володимира актриса Вікторія Білан стала там волонтеркою.

Днями в Києві відбувся показ документального фільму «Артист» — про командира роти Володимира Ращука. У стрічці є інтерв’ю його дружини, їхньої доньки Катерини й комбата «Апостола». Після показу фільму Володимир Ращук (позивний «Артист») дав інтерв’ю «ФАКТАМ».

«В підвалі лежали тіла розстріляних окупантами дітей, жінок, літніх людей»

— У фільмі ваша дружина розповідає, що, коли ви повернулися додому після боїв за Київщину, до третьої ночі розповідали їй про пережите. Що конкретно ви тоді розказали Вікторії? — запитую Володимира Ращука.

— В багатьох популярних фентезі, як, наприклад, «Гра престолів», вигадані істоти потрапляють у світ людей та вбивають їх. До Бучі я не міг уявити собі, що те ж саме можуть вчиняти начебто такі ж, як ми, люди. Росіяни розправлялися з мирним населяння жорстокіше, ніж ті фентезійні потвори з кінофільмів. Уявіть, ми зайшли в Бучу, наближаємося до одного з підвалів, і у нас ледь не виїдає очі від нестерпного смороду, яким звідти тхнуло. В тому підвалі лежали тіла розстріляних дітей, жінок, літніх людей у спідній білизні. У всіх були зав’язані руки та очі. За характером ушкоджень було зрозуміло, що їм вже, певно, мертвим нелюди стріляли в голови — робили так званий контрольні постріли. На дорогах містечка лежали тіла людей, розчавлених гусеницями та колесами російської військової техніки. Ми бачили в Бучі розіп’яту на паркані собаку породи алабай: загарбники прибили тварину цвяхами за лапи. М’ясо собаки вони зрізали і, певно, зжерли. Цей концентрат дикої жорстокості вбив у мені частку людяного.

1

Володимир з родиною

Після Київщини наш батальйон мав їхати на Донбас. Дружина сказала, що не відпустить мене, поки не обвінчаємося. Був Великий піст, вінчатися не можна було. Проте священник нам дозволив — повінчалися 16 квітня. А за тиждень, зразу з після Паски, ми з хлопцями поїхав боронити Рубіжне на Луганщині.

— Бої там значно відрізнялася від тих, в яких ви брали участь під час битви за Київ?

— Так, значно. Можна сказати, що в Рубіжному ми потрапили на справжню війну. Хоча й в тому ж Ірпені на Київщині все було дуже жорстко: ворог бачив наші переміщення завдяки дронам і засипав снарядами та мінами. В Рубіжному було набагато жорстокіше. По нас там регулярно працювала ворожа авіація. Ми мали бункер для відпочинку на заводі «Зоря». Так коли неподалік від нього влучала й вибухала керована авіаційна бомба, то хлопці в тому бункері злітали з другого ярусу ліжок, а самі ліжка перевертало.

— Глибокий той бункер?

— Він знаходився під землею на глибині метрів зо п’ять — це чимало. Після авіаційних ударів починалися багатогодинні артилерійські обстріли. Ми рахували вибухи: по нашому сектору прилітало в середньому по 400−420 снарядів і мін за годину! Після артобстрілу по наших позиціях лупили російські танки. І тільки після них йшла піхота. Не дивно, що в перший день на позиціях в Рубіжному я викурив п’ять пачок сигарет. А плин часу там сприймався так, що минала доба, а здавалося, що пройшло принаймні дві. З’явилися думки про те, що живими ми з того пекла не вийдемо. Але я про це хлопцям не казав.

В якості позицій на заводі «Зоря» ми використовували різні бетонні споруди, будівлю пожежної частини, гаражі. Попервах все це ще не було повністю зруйновано. Але через двотижневі шалені обстріли майже всі ці будівлі перетворилися на суцільні руїни.

— Психіка у всіх витримувала?

— Ясна річ, що на психіці ті бої не могли не відбитися та наслідки ми всі, хто там вижив, будемо відчувати ще довго. Візьмемо зовсім недавній приклад: після чергової ротації на фронт я повернувся додому й дружина повезла мене відпочити в Карпати. Спочатку я не міг звикнути, що довкола не стріляють, що я в безпеці. Через постійну психологічну напругу на фронті я не міг в Карпатах розслабитися. Відчував, що своєю енергетикою псую всім відпочинок. Мене попустило тільки через тиждень. Такого роду проблеми у багатьох наших хлопців.

«Після боїв за Рубіжне ми мали на відпочинок лише 4 години»

— До боїв за Рубіжне у вашому підрозділі були втрати?

— Ні. Всю київську кампанію (бої за Бровари, Баришівку, Ірпінь, Бучу, Гостомель) ми дивом пройшли без втрат. Перші загиблі у нас були вже в Рубіжному. Ми обороняли його два тижні. За цей час там загинули п’ятеро наших побратимів.

— Ворожі штурми тривали цілодобово?

— В Рубіжному не було таких штурмів, з якими ми стикнулися згодом на інших ділянках фронту. Росіяни атакували нас в Рубіжному, як написано в підручниках з військової справи. Тобто те, про що я вам уже сказав: спочатку удари авіації, за ними — артилерії. Потім — вогонь танків. За ними обов’язково з’являлася піхота. А ось починаючи з боїв за Зайцеве і далі — на підступах до Бахмуту (Курдюмівка, Озерянівка) — ми стикнулися зі справжніми «м'ясними» штурми. Піхота ворога атакувала нас хвиля за хвилею, бувало, по 16 разів за добу! Для противника (в основному це були «вагнера») не мало значення, день зараз чи ніч, тепло чи стоять морози, суха погода чи ллє дощ і земля перетворилася на суцільне болото.

Зараз ми також тримаємо позиції біля Бахмуту (в якому саме місці, сказати не можу). На нас там наступають відморозки-штрафники з частин «шторм-Z», «ідейні» з «лднр». В одну з атак ворог кинув одразу 10 танків. Коли ствол танка майже «заглядає» в окоп і починає по ньому відпрацьовувати, це жесть, як страшно.

— Маю ще запитання щодо Рубіжного. Ваш комбат казав, що росіяни кинули на захоплення цього міста 15 тисяч солдатів, а з українського боку було максимум 300 бійців. Який епізод боїв за це місто ви вважаєте найдраматичнішим?

— Дуже непростим і небезпечним видався відступ. Ми тримали позиції, поки не надійшов наказ вийти з міста, бо воно фактично знаходилося у ворожому оточенні вже півтори доби. Із сусідами праворуч і ліворуч від нас була домовленість: вихід починаємо о другій годині ночі. Безпосередньо перед цим ми мали зв’язатися з ними по рації та підтвердити, що вже готові залишити позиції. Тільки після цього сеансу зв’язку й ми, й вони мали підірвати запаси своїх боєприпасів, щоб не дісталися ворогу. Але, всупереч цій домовленості, десь в пів на першу ночі сусіди ліворуч і праворуч почали підривати свій боєкомплект. Це означало, що вони вже їдуть. І це розуміли не тільки ми, але й росіяни. Ворог почав просочуватися на позиції, які залишили наші сусіди.

— Тобто, окупанти стали підбиратися до вас і з правого, і з лівого боків?

— Саме так, брали нас у кліщі. А нам евакуйовуватися ще не було на чому: ми мали тільки одну машину — бронеавтомобіль «Варта». Лише ближче до ранку, о 4:15 (тобто не о другій ночі, а значно пізніше) за нами приїхали БТРи. Якщо чесно, я не надто вірив, що нам вдасться вирватися. Але дав собі установку: жодних переживань перед своїми пацанами (я на той час був командиром взводу) не демонструвати. Наказав собі з холодним розумом робити все, що від мене залежить, аби ми вирвалися. В певному сенсі я став тоді «роботом», який виконував свою роботу без жодних емоцій.

— Ворог помітив, що ваш підрозділ евакуюється на БТРах?

— Ясна річ, помітив і відкрив по тих бронемашинах шквальний вогонь з усього, що в нього було. В одного з БТРів з восьми коліс не ураженими лишалося лише три, але все одно він не зупинився. Частина бійців мала можливість триматися за борти тільки однією рукою, бо не вистачало місця.

Ми благополучно прорвалися за Синецький міст, зупинилися біля дороговказу «Лисичанськ». Всі ми тоді були сповнені почуттям безмежного щастя: раділи так, наче раптом опинилися не за невелику кількість кілометрів від Рубіжного, а десь аж в Грузії — начебто вже знаходилися в цілковитій безпеці, хоча насправді це було не так. З українських блокпостів повибігали хлопці, вигукуючи нам: «Не стовбичте на відкритому місці! В укриття!» Ми на радощах впали на траву. Хлопці з блокпостів з подивом запитували: «Ви ж з Рубіжного?» Я так зрозумів, вони не сподівалися, що звідти хтось ще зможе вирватися. Принесли нам тушкованку з хлібом, енергетики…

— Ви з побратимами мали після Рубіжного час на перепочинок?

— Ми відпочили чотири години, але мені вони тоді здалися ледь не вічністю. За цей час нас доставили на якесь підприємство в Лисичанську, всі приміщення якого (в тому числі коридори) були забиті нашими військовими. Я знайшов собі місцинку, вмостився там подрімати, а коли незабаром мене розбудили, зрозумів, що спав на смітнику.

Нам наказали зайняти рубіж оборони. Я попросив у комбата супутниковий телефон, подзвонив дружині, сказав, що живий. І пішов з хлопцями на нові позиції.

— Бої за Сєвєродонецьк відрізнялися від тих, що були в Рубіжному?

— Так. В Сівері (Сєвєродонецьку) було дуже багато ворожих танків: на один український десь 15 російських. Вже перед виходом з цього міста ми запустили дрон. За його допомогою побачили близько 80 ворожих танків і лише три — українських. Ще два наших танки працювали із закритих позицій з сусіднього Лисичанська. Тож вийшло 80 проти п’яти.

Зауважу, що, звісно, й в Сівері ворог йшов на штурми, але це були міські бої. Ми мали можливість ховатися за стінами, перебігали з будівлі в будівлю. В подальшому воювати довелося в полі, а це ще складніше й небезпечніше.

«Комбат врятував мені життя»

— На фронті ви ставали свідком того, що бійці передчували свою загибель?

— На фронті вкрай небезпечно хоча б на хвилиночку прийняти думку про те, що ти загинеш. Також не варто втрачати відчуття небезпеки (я сам пережив такий стан). Зараз ми чітко розуміємо, що, коли такі речі відбуваються з бійцем, його слід невідкладно виводити з передової на перепочинок, бо він загине. Наприклад, під час боїв за Сєвєродонецьк наш побратим з позивним «Жорж» сказав: «Я так сильно втомився, що хочу поїхати звідси хоч „трьохсотим“, хоч „двохсотим“ — мені байдуже». Через три дні він загинув.

Подібне було в Сєвєродонецьку й з побратимом «Карданом». Він раптом видав: «Я так хочу померти зі зброєю в руках, щоб потрапити у Валгаллу (зала германського бога Одіна. – Авт.) і мені дісталися дві молоді валькірії». За ці слова ледь «люлєй» не отримав від мене та мого побратима «Бороди» — ми дуже люто реагуємо на подібні висловлювання. Це було 12 червня (минулого року). А наступного дня «Кардана» не стало — ворожа куля влучила йому в око.

Саме тоді, 13 червня, в іншого нашого побратима — «Сема» — був день народження. Він дуже хотів відсвяткувати з нами, але приїхав дещо пізніше. Згодом, коли ми всі разом сиділи під шаленими обстрілами в семиповерховій будівлі, «Сем» заплакав. Я — йому: «Не можна плакати. Слід бути максимально зосередженим». Він відповів: «Так хочу ще завтра й післязавтра побачити тебе». Я почав злитися: «Слухай, а після післязавтра ти не хочеш мене побачити?!» «Звісно, хочу. Але…» Наступного дня і через день ми ще бачилися. А того самого «після післязавтра» «Семчика» не стало — загинув під час ворожого авіаудару. До речі, від семиповерхової будівлі, де відбулася ця розмова, врешті лишилися два поверхи однієї стіни — все інше розбили російські снаряди.

У всіх трьох цих хлопців, про яких я зараз вам розповів, перед їхньою загибеллю наче включилась програма самоліквідації.

1

Володимир з бійцем «Семом», який фактично передбачив свою загибель

— Коли ви втратили відчуття небезпеки, і завдяки чому вдалося вижити?

— Не завдяки чому, а завдяки кому — комбату «Апостолу». Ця історія також сталася в Сівері. Було так: я відправив з передової побратима «Бороду», бо через сильну контузію він став говорити дуже повільно — його голос звучав, як запис на пожованій аудіоплівці. А я лишився на передовій, хоча вже мав вогнепальне поранення в руку та три важкі контузії. Зі штабу в Лисичанську мене спитали, що тобі на завтра привезти? Я тоді був у відчаї через те, що командування до ладу не розуміло, в якому жахливому становищі опинилися захисники міста. Фактично там вже не було, що захищати. І я відповів: «Та нам нічого не треба — не потрібні БК (боєкомплекти), вода, їжа, підкріплення. Нічого не треба, якщо не розумієте, що наш підрозділ має бути виведений. Що якщо це не зробити, тут буде братська могила!». Після тих моїх слів комбат вивів мене наказом, хоча я сильно «пручався». Але він наполіг.

1

Бійці батальйону «Свобода». На передньому плані комбат «Апостол». Володимир Ращук (праворуч) мав грати в п’єсі свого комбата

Тоді ще був живий «Сем», він провів мене. Треба було перепливти річку Сіверський Донець. Я перевернувся в човні, але все ж дістався берега. Тоді ми сильно сварилися з комбатом, бо він вивів мене з передової. Він врешті сказав: «Ти солдат і маєш виконувати мої накази!» — «Так там же наші пацани!» — «Я це розумію. І моє завдання — вивести їх звідти живими». На той момент над комбатом були такі командири, які туго розуміли ситуацію. Але комбат все ж переконав їх зберегти особовий склад. Хлопці вийшли з Сєвєродонецька за наказом. Тоді всі мости було вже підірвано, тож переправлялися на човнах та підручних засобах.

Читайте також: «Перед загибеллю Кум неодноразово говорив про смерть»: спогади про легендарного комбата Олега Куцина, який загинув у бою з рашистами

Фото з відкритих джерел

Джерело

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *