Днями в Києві відбулася закрита конференція білоруських добровольчих військових формувань. Білоруські бійці вимушені уникати контактів зі ЗМІ, ховають обличчя під балаклавами, бо на батьківщині їм загрожує кримінальна відповідальність аж до смертної кари. До того ж, якщо про них дізнається лукашенківська влада, почнуться репресії проти родичів. Не дивно, що білоруська опозиція зберігає в таємниці прізвища не тільки живих бійців, але й багатьох загиблих, щоб уберегти від переслідування їхніх рідних, які перебувають в Білорусі. Не приховують свої обличчя лише декілька добровольців, серед них — голова Асоціації білоруських добровольців Андрій Кушнєров. Він дав інтерв’ю «ФАКТАМ». Розповів, зокрема, як на передовій визначається, хто за вдачею воїн, а хто ні.
«У другий бій піти психологічно значно складніше, ніж у перший»
— Загибель на Євромайдані мого друга Михайла Жизневського стала поштовхом до того, що я почав цікавитися політикою, врешті став активним учасником демократичної опозиції, у 2018-му та 2019 роках як незалежний кандидат брав участь у виборах в місцеві органи влади та в парламент Білорусі (тоді це ще було можливо), — розповів «ФАКТАМ» Андрій Кушнєров. — Я програміст, працював в американській компанії, і це давало мені певну незалежність від білоруської влади. На початку повномасштабного вторгнення рф я залишив роботу та приїхав в Україну, щоб воювати за її незалежність. Через це в Білорусі проти мене заведено чотири кримінальні справи. В нашій квартирі проводилися обшуки, маму викликали на допити.
— Як ваші родичі в Білорусі відреагували на те, в березні 2022 року ви поїхали воювати за Україну?
— Я розповів їм про своє рішення, коли вже дістався України (їхав через Польщу). Причому попервах казав, що буду волонтерити — про передову до останнього мовчав. Мамі досі важко прийняти мій вибір.
Військову форму я купив дорогою у Варшаві. Все інше видали в Україні: автомат, шолом, бронежилет (він, до речі, потім врятував мені життя: витримав влучання одразу трьох куль). Десь півтора тижня я проходив військовий вишкіл. Але на полігон потрапив тільки один раз. Тож перед першим боєм стріляв лише раз.
— Коли ви збиралися на війну, відчували, що зможете не панікувати, коли по вас стріляють?
— Страх, ясна річ, був. На що здатна людина, стає зрозуміло, як правило, після першого бою. Якщо ти пішов у другий, вже знаючи, що таке реальний бій, значить, психологічний бар’єр подолано.
— Тобто у другий бій піти значно складніше, ніж у перший?
— Саме так. У мене були другий, третій, четвертий…
— Приблизно який відсоток новобранців психологічно ламається після першого бою?
— Конкретно у нас найбільше «відмовників» було не після, а перед першим серйозним бойовим зіткненням: від нас пішло близько половини, ще до першого бою. Ще декілька людей відмовились далі воювати після нього.
— Половина пішла, бо ці люди — іноземці, тому мали право відмовитись від участі в боях?
— Саме так. Але якби ми були класичним військовим підрозділом, сформованим із громадян України, то, звісно, 50 відсотків відмовників не було б.
Андрій (другий ліворуч) під час боїв в Луганській області
«Через контузію перебував у стані прострації, погано розумів, що відбувається довкола»
— Коли ви приїхали в Україну, вступили до білоруського підрозділу?
— Спочатку мене зарахували до іноземного легіону та відправили на південь. Там, на Херсонському напрямі, я вперше пережив ситуацію, коли по мені (і, звісно, по хлопцях, які були поруч) стріляла артилерія. Причому довго, снарядами великого калібру.
— За яких обставин це сталося?
— Я був тоді у складі невеличкої групи (чотири бійці), якій поставили завдання розпитати у місцевих жителів, де в їхньому населеному пункті знаходиться російська диверсійно-розвідувальна група. Конкретно по нас почався артилерійський обстріл, який явно коригували. Найімовірніше, вогонь артилерії по нас наводила ДРГ, інформацію про яку ми мали зібрати. Снаряди вибухали зовсім близько від нас. Тоді я був без бронежилета. На щастя, ми все ж дісталися своєї бази, хоча одного з наших поранило.
Наші позиції знаходилися біля невеличкого села Мурахівка. Село опинилося на лінії фронту. Позиції противника були метрів за 300 від наших.
— Бронежилет врятував вас від трьох куль там, в Таврії?
— Так. Я не дуже добре пам’ятаю той момент, бо це сталося під час артобстрілу й мене тоді контузило. Через контузію я погано розумів, що відбувається. Але евакуюватися в тил на лікування не мав можливості, адже я був один єдиний російськомовний боєць у нашому відділенні. Тож ще понад тиждень перебував на передовій.
— Як ви почувалися — після трьох влучань у бронежилет та контузії?
— Контузії були майже в усіх нас. Питання не в самому факті контузії, а в її важкості. В мене вона була не дуже важка. Одразу ж, як її отримав, перебував у стані прострації, погано розумів, що відбувається довкола. Але до кінця того ж дня мій стан значно покращився (відновилася просторова орієнтація та адекватність сприйняття дійсності), вже увечері я знову пішов на позиції.
Щодо куль, то тіло під бронежилетом було синім. Всередині все жах, як боліло. Були зламані ребра. До медиків я тоді не звертався. Пішов до лікаря, коли ми вже приїхали в Київ. Вона дала мені цукерку, сказала: «Що ти хочеш, щоб я зробила?» Річ у тім, що при переломі ребер гіпс не накладають. З болем також нічого не вдієш. Доводилося терпіти. Ми приїхали на ротацію до столиці на три дні. Тож незабаром знову відправились на війну — в Луганську область. Брали там участь в боях за Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Я поїхав туди з власної волі — ми всі горіли бажанням захищати Україну. Тоді я вже увійшов до складу білоруського формування, ми були підрозділом Головного управління розвідки МО України.
Бронежилет затримав одразу три кулі
В Сєвєродонецьку наші позиції знаходились в промзоні. Ворожі артобстріли майже не зупинялися, до того ж перед нашими позиціями періодично виїздив російській танк і відкривав вогонь. Його екіпаж діяв грамотно та сильно нам дошкуляв. Один з наших бійців — Василь Веремейчик з позивним «Пацук» — несподівано для ворога підкрався до танка, вискочив перед ним і вистрелив по ньому з протитанкового гранатомета. Після того танк десь тиждень не з’являвся перед нашими позиціями.
«Білоруські добровольці з позивними „Клещ“ і „Тромблі“ вже понад рік у полоні»
— Із Сєвєродонецька ми виходили одними з останніх, — продовжує Андрій. – Ми мали ще чималий запас боєкомплекту. Щоб не лишати його ворогу, перед тим, як піти з міста, набрали якомога більше боєприпасів, вночі висунулися до двох будинків, в яких росіяни облаштували свої позиції та відкрили по них шквальний вогонь, в тому числі протитанковими засобами, які до того витрачали ощадливо. Противник намагався огризатися, але виходило це в нього поганенько.
— Чому довелося залишили Сєвєродонецьк?
— Комунікації з містом були фактично перерізані — мости знищено ворожим вогнем. Через це більш-менш прийнятне постачання всім необхідним українського угруповання стало неможливе. Тому командування наказало відступити на інший берег Сіверського Донця, щоб уникнути невиправданих втрат.
— Якщо мости було знищено, то як ви перебралися через Сіверський Донець?
— На плотах. До берега добиралися під обстрілами. І все ж тоді нам поталанило: в нашому підрозділі не було втрат. А от вже в боях за Лисичанськ декілька хлопців з білоруського підрозділу загинули, серед них комбат з позивним «Брест». На той момент він був вже нашим другим командиром, якого ми втратили. До того ж двоє бійців (їх позивні «Клещ» і «Тромблі») під час оборони Лисичанська потрапили в полон. Вони зовсім молоді хлопці — обом трохи більше ніж 20 років.
— Як це з ними сталося?
— Група з 10 бійців нашого підрозділу натрапила на танкову колону ворога. Почався бій. Чотири хлопці загинули, а «Клещ» та «Тромблі» опинилися в полоні.
Читайте також: Загинув смертю хоробрих в боях за Україну: під Лисичанськом загинув командир білоруського батальйону «Волат»
— Я правильно зрозумів, що група несподівано для себе стикнулася з ворожою танковою колоною?
— Так, несподівано. Адже тоді — влітку 2022 року — дронів на війні було значно менше, ніж зараз. Тож не дивно, що ми не вели розвідку з повітря. Тому зустріч з колоною стала несподіванкою.
Російські пропагандисти на своїх медіаресурсах розмістили відео- та фотосвідоцтва про цей бій (зокрема, зняте камерою одного з наших загиблих — Василя Грудовика з позивним «Адам»). Є фото одного з бійців, якого було поранено, але росіяни його добили — це видно на знімку за характером ушкоджень. Тіла загиблих ми досі не маємо можливості забрати.
Щодо полонених «Клеща» та «Тромблі». На відео видно, що окупанти їх катували. Хлопців змусили сказати на камеру, що вони білоруси, воювали за Україну, визнати себе найманцями.
— Ви брали участь в тому бою з танковою колоною?
— Ні, та ми провели розслідування цього бою, тому мені добре відомі його обставини.
— Чому 10 бійців наважились атакувати танкову колону, попри те, що сили були надто нерівними?
— Сенс у цій атаці був. Бо через ту колону основне угруповання ЗСУ могло опинитися в оточенні.
— Тобто завдяки тому, що 10 білоруських бійців дали бій танкам, вдалося відвести загрозу оточення основного угруповання?
— Принаймні — призупинити рух ворога й тим самим дати основним силам більше часу на те, щоб відступити та уникнути оточення.
— Хтось з учасників того бою вижив?
— Так, четверо. Вони вирішили відступити, коли закінчилися протитанкові засоби та група втратила понад половину особового складу.
— Полонених білорусів «Клеща» та «Тромблі» вдалося обміняти?
— На превеликий жаль, ні. Вони в полоні вже понад рік. Ми не маємо інформації, що з ними зараз, не знаємо, де конкретно вони знаходяться.
«Морально найважчим для мене стало те, що позбавили сім’ї загиблих білорусів посмертних виплат»
— Не виключено, що їх вже немає серед живих, — сказав «ФАКТАМ» голова благодійного фонду «Вільна Білорусь» Олексій Францкевич. — Тут слід сказати, що в Білорусі діє смертна кара, тому, якщо росія передасть режиму лукашенка білоруських полонених, то їх, скоріш за все, стратять — за статтями про найманство та тероризм. Тож не дивно, що багато білоруських бійців кажуть, що на полі бою підірвуть себе гранатою, якщо іншого виходу не лишиться, аби тільки не потрапити в полон. Якби вони отримали українське громадянство (хлопці цього добиваються), то загроза передачі їх білоруській владі у разі потрапляння в полон була б значно меншою.
— Морально найважчим для мене стало те, що позбавили сім’ї загиблих білорусів посмертних виплат, — розвиває тему Андрій Кушнєров. — Як дізнався про скасування цих виплат, став погано спати. Адже одна справа — зволікати з наданням українського громадянства живим, інша — не віддати належну шану родинам загиблих, відмовивши в матеріальній підтримці.
Читайте також: «Білоруський громадянин в лавах ЗСУ»: війна забрала життя ще одного героя
— Маємо надію на покращення ситуації: нещодавно Кабінет міністрів України передав в парламент законопроєкт, в якому, зокрема, передбачено, що сім’ї білорусів, які воюють у складі ЗСУ, мають право переїхати в Україну, — зазначає Олексій Францкевич. – Поки ще вони такого права не мають. До того ж цей законопроєкт передбачає для білоруських бійців і членів їхніх родин спрощену процедуру отримання громадянства.
Білоруси воюють за Україну з 2014 року. Лукашенківська влада анулювала їхні паспорти та відкрила проти цих хлопців кримінальні справи. Також переслідує їхніх родичів. Днями ми відкрили в Бучі фотовиставку «З Україною в серці». На ній представлені світлини та інша інформація приблизно про 30 відсотків наших загиблих співвітчизників. Про решту поки що на загал говорити не можемо, щоб не підставляти їхніх рідних.
P. S. Через наслідки поранень та контузій Андрій Кушнєров зараз в бойових діях участі не бере. Залишається в Україні, зосередився на роботі в Асоціації білоруських добровольців.
Раніше «ФАКТИ» розповідали щемливу історію родини української волонтерки та білоруського бійця.
На фото у заголовку: За те, що воює за Україну, на Кушнєрова завели 4 кримінальні справи в Білорусі (на фото: Андрій на одній з позицій)
Фото надані Андрієм Кушнєровим
