25 лютого росія вбила українську журналістку і телеведучу Тетяну Кулик та її чоловіка — відомого хірурга-онколога Павла Іванчова. Трагедія трапилася в селищі Крюківщина під Києвом: за словами очевидців, російський дрон поцілив просто в спальню приватного будинку Тетяни та Павла. Подружжя згоріло живцем.
За даними Інституту масової інформації, Тетяна Кулик стала 98 жертвою у списку вбитих росією за час повномасштабного вторгнення українських медійників. Останні роки робота Тетяни була спрямована на висвітлення російсько-української війни. Тетяна була авторкою та ведучою проєкту Укрінформ «Нація непереможних» — проєкту про видатних українців, які захищають країну на фронті та в тилу.
Тетяна Кулик не працювала безпосередньо в зоні бойових дій, проте росія вбила її на Київщині. «Тетяна була не просто професіоналом своєї справи. Вона була голосом, який розповідав світові про стійкість українського народу. Це ще один військовий злочин росії, який має бути розслідуваний», — заявив голова Національної спілки журналістів Сергій Томіленко.
«Для Тетяни не існувало слів «не можу» або «не хочу це робити»
Убивство Тетяни Кулик не залишилося непоміченим у міжнародних ЗМІ. Про цей воєнний злочин росії повідомили Комітет захисту журналістів (CPJ), а також Міжнародна та Європейська федерації журналістів.
ВІДЕО ДНЯ
Тетяна Кулик. Фото ukrinform
За словами колег, Тетяна не уявляла свого життя без журналістики і телебачення, на якому працювала з юності. Вона була ведучою «Центрального каналу» (КДТРК), Всесвітньої служби радіомовлення України, телеведучою «Суспільного». Буквально за тиждень до трагедії очолила головну редакцію «Мультимедіа» «Укрінформу». Напередодні того, що сталося, Тетяна записала інтерв'ю з керівником Головного управління розвідки Кирилом Будановим. За словами колег, робочий графік Тетяни завжди був насиченим, а з моменту повномасштабного російського вторгнення вона працювала практично без відпочинку. Ні в перші тижні великої війни, ні пізніше Тетяна не покидала Україну.
Будинок журналістки. Фото НацполіціїРЕКЛАМА
– Для неї був прикладом її чоловік — відомий учений і хірург, який прийняв рішення залишатися в Києві зі своїми пацієнтами, — розповідає «ФАКТАМ» колега Тетяни Кулик Тетяна Рихтун. — Залишилася і Тетяна — вона продовжила працювати на «Суспільному», а потім за деякий час перейшла в «Укрінформ». Не поїхала і її донька-студентка Ліза. Тетяна дуже пишалася своїм чоловіком. Пам'ятаю, якось вона розповідала, як до нього прийшов студент, якого всі вважали безперспективним і не хотіли брати на практику. «А чоловік його взяв, — сказала Тетяна. — Він каже, що всім потрібно давати шанс». Людяність — це про них обох. Це те, чим Тетяна завжди керувалася у своїй роботі. Зараз нам пишуть люди, які колись приходили в студію як спікери. Запитують, коли похорон, хочуть попрощатися. Вони дають інтерв'ю десяткам журналістів, але Тетяну добре пам'ятають і поважають. Вона була справжнім професіоналом — розумна, інтелігентна, приємна у спілкуванні, і водночас уміла і знала, як поставити потрібне, часто гостре і некомфортне для співрозмовника запитання. Для Тетяни не існувало слів «не можу» або «не хочу це робити». Якщо потрібно було змінювати формат і приймати в студії не одну людину, а десять, вона це робила. Якщо потрібно було вийти в екстрений ефір, вона завжди була готова. Блискуче справлялася з будь-яким завданням і форматом.
Читайте також: Смерть української журналістки у російському полоні підтверджена
Я знаю її сім років. Ми познайомилися на «Суспільному», де разом були на проєкті «Тема дня». Працювати з нею завжди було задоволенням. Я просила її берегти себе… Від навантаження і постійного стресу в Тетяни піднімався тиск, але навіть у такі моменти вона не погоджувалася брати вихідний. Полежала п'ятнадцять хвилин — і в ефір. Для неї це завжди було більше ніж просто робота. Особливо після того, як почалася війна.
– Усі події, які відбувалися починаючи з 2014 року, Таня брала близько до серця, — розповідає «ФАКТАМ» колега Тетяни Олена Солоніна. — Коли 2017 року ми тільки познайомилися і я сказала, що я із Севастополя, Таня обійняла мене і розплакалася. Ми не були близькими подругами, але вона була моєю рідною душею. Так буває. Ми не щодня спілкувалися, але я знала, що в будь-якій ситуації можу їй зателефонувати або написати — Таня була тією людиною, з якою завжди можна було як поговорити, так і помовчати. Іноді достатньо було зайти на її сторінку в соцмережі. Що б не відбувалося навколо, там завжди було життя. Таня волонтерила, працювала, робила нові проєкти. Підтримувала своїми постами та відео інших.
РЕКЛАМА
«Таня волонтерила, працювала, робила нові проєкти», — згадує Олена Солоніна. На фото Тетяна Кулик і Володимир Гонський, телеінтерв’ю-бесіда в програмі «Завтра буде завтра»
Я багато чому в неї вчилася. Роботи в студії, вміння «розговорити» співрозмовника, поставити гостре запитання з доброзичливою посмішкою. Я захоплювалася її красивою українською, інтонаціями — слухати її голос можна було вічно. І те, як вона розмовляє телефоном із чоловіком: «Бусинка, квіточка, люблю тебе» — у їхніх стосунках було стільки ніжності й любові. На роботі траплялося різне, але навіть у непрості моменти я ловила себе на думці, що мені хочеться туди йти, бо або в гримерці, або в студії я побачу Таню.
«Більше ніколи не почую: «Оленочко, не опускай крила. Добро обов'язково переможе зло»
Олена Солоніна зараз на фронті. Вона офіцер відділення комунікації 38-ої окремої бригади морської піхоти.
– Я на Покровському напрямку, — каже Олена Солоніна. — Коли Таня дізналася, куди я їду, вона сказала: «Сонце, будь ласка, бережи себе. Ти ще маєш у Севастополь повернутися».
Перебуваючи на лінії фронту, я не маю можливості відстежувати всі новини. Я чула, що в Києві 25 лютого була страшна ніч, масована атака. Але не знала, що саме сталося до того моменту, доки наступного дня не зайшла у фейсбук і не побачила фото Тані на сторінці «Їх убила росія». Прочитавши новину, закричала…
РЕКЛАМА
Читайте також: Постраждали за правду: стало відомо, скільки українських журналістів викрадено на окупованих територіях
Є дві речі, які я не можу собі пробачити. Перша — що не встигла обійняти друга, який загинув у Маріуполі. Коли в нього була можливість зустрітися зі мною в Києві, у мене не знайшлося часу — а пізніше було вже пізно. А друга — це те, що я відмовила Тані в інтерв'ю. Вона запрошувала мене в студію, але я, розуміючи, як важко буде говорити про загиблих друзів, батьків в окупації та рідний Крим, не погодилася. Тепер шкодую. У мене більше ніколи не буде можливості дати Тані інтерв'ю. Не буде можливості зателефонувати їй, коли мені погано, і почути: «Оленочко, не опускай крила. Добро обов'язково переможе зло. Добро сильніше». Країна втратила прекрасну журналістку, а я втратила друга.
У публікації про Тетяну її колеги з «Укрінформу» розповіли, що в неї було багато планів. Записи інтерв'ю, монтаж, зйомки, а ще особисті обставини — вранці 26 лютого вона мала зустрічати матір чоловіка, яка їхала в гості. Одне з останніх інтерв'ю Тетяни для проєкту «Нація непереможених» було з командиром екіпажу МІ-8 Олексієм Чижем. Згадуючи, як обирали героїв для програми, гостьова редакторка «Мультимедіа» Тетяна Палій каже, що Тетяна часто запитувала її: «Палій, а що ми з тобою робимо для перемоги?«
«Ми будемо мститися за нашу колегу матеріалами, які розкривають воєнні злочини агресора. І як сказав у цьому інтерв'ю Кирило Буданов, усі кати українського народу обов'язково понесуть покарання», — сказав генеральний директор «Укрінформу» Сергій Череватий.
Під постами про трагедію люди пишуть слова подяки обом. Тетяні за її роботу як журналіста, її чоловікові Павлу Іванчову — за врятовані життя.
Чоловік Тетяни — відомий учений і хірург-онколог Павло Іванчов, який був для неї прикладом
«Унаслідок російської агресії трагічно загинув Павло Васильович Іванчов — видатний український науковець, керівник клінічної бази та відповідальний за лікувальну роботу відділення хірургії № 3 Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, — написав у Фейсбук Євген Лісниця. — Він був співавтором близько 200 наукових праць, 21 патенту України на винаходи, а також автором підручника, наукового посібника та монографії. Його внесок у хірургію пухлинного походження неоціненний, а його знання і досвід продовжують жити в учнях, яким він передавав свої знання.
Я не знаю, скільки життів він урятував, але точно серед них — життя мого дядька й тітки. Обом він робив операції на шлунку. За кілька тижнів на його операційному столі мав опинитися мій батько.
Я розумію, що кожне життя безцінне, але від Іванчова залежало життя багатьох пацієнтів — як тих, кого він урятував, так і тих, кому діагнози ще тільки мають поставити. Вічна пам'ять і повага людині, яка присвятила своє життя порятунку інших".
Читайте також: «На Сіверськодонецькому напрямку за десять днів врятувала понад 200 поранених бійців», — бойова медикиня з позивним «Гера»
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з журналістом Євгеном Спіріним, який служить санітаром у стабпункті і якого називають українським Ремарком.
