Канал ICTV розпочав зйомки нової 4-серійної історії з героями популярного серіалу «Дільничний з ДВРЗ». Він матиме назву «Дільничний з ДВРЗ. Повітряна тривога» і буде пов’язаний з сьогоденням, тим, що зараз переживають всі українці. А напередодні Нового року буде показаний новорічний випуск «Дільничного», зйомки якого завершилися перед великою війною. В головній ролі — актор Театру на Подолі, зірка фільму «Кіборги» В’ячеслав Довженко.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Довженко зізнався, як рятується від депресії, який спогад залишиться у нього назавжди та чому він погодився зіграти російського військового.
«Я не вірив у можливість повномасштабного вторгнення»
— В'ячеславе, чи сподівалися ви на те, що знімальний процес в Україні достатньо швидко відновиться після початку повномасштабного вторгнення?
РЕКЛАМА
— Я не тільки сподівався, а до цього закликав. Бо це важливо було не тільки для акторів, а й для великого «цеху», який працює на кіновиробництві. До того ж і великий плюс для глядача. Бо після 24 лютого, коли стало зрозуміло, що російського контенту більше не буде, виявилось: українського не так і багато. А перекладати з російської на українську також не варіант: обличчя ж їхніх акторів не замажеш! Тому нарешті почали активно знімати український контент.
В’ячеслва Довженко у серіалі «Дільничний з ДВРЗ»РЕКЛАМА
— Зараз багато кажуть про «нове дихання» й театру. Шалений попит на вистави, принаймні у столиці, — «Конотопська відьма» у Театрі імені Франка, «Хазяїн» у Театрі на Подолі.
— Мені здається, театр навіть раніше за кіно повернувся до вітчизняного контенту. Бо у Театрі на Подолі, де я служу, до 2014 року була велика кількість російських вистав. Лише декілька йшли українською. А після 2014-го наш керівник Віталій Малахов дуже чітко визначив позицію та почав переходити на український контент. Відтоді почався бум глядача й з’явилася плеяда молодих вітчизняних режисерів. З театром українізація пройшла достатньо швидко, на відміну від кіноіндустрії. І телеіндустрія ще довше «бавилася в іграшки», намагаючись створювати копродукцію. Зрозуміло, що це було з бажання заробити. А от вже після 24 лютого питання «какая разница» відпало назавжди. На жаль, страшним шляхом, але це відбулося.
РЕКЛАМА
— З огляду на те, що вам до великої війни доводилось спілкуватися з колегами на росії, чи був шок від того, що росіяни почали робити в Україні?
— Звичайно, як в усіх. Питання в тому, наскільки безумно все, що вони почали робити. Це просто якась позамежна шкала ненависті. Але з 2014 року я вже чітко розумів, куди це все хилиться та що почалася справжня війна, а не якесь АТО. Кількість друзів, які тоді воювали, звичайно, була менша, ніж зараз, але вони розповідали й розуміли, з ким і за що воюють. Хоча тоді ж якась кількість українців ще мала якісь ілюзії стосовно ситуації.
РЕКЛАМА
— Чи відчували ви, що повномасштабне вторгнення таки відбудеться?
— На жаль, ні. Я належав до тих, хто в це не вірив. Вважав, що це абсолютно нелогічно, утопічно. Тому я один з тих, хто в останню ніч перед вторгненням казав друзям: все буде нормально, не переймайтеся. Але… Я прокинувся 24 лютого, як багато хто з киян, від звуків вибухів. Над домом гули літаки, лунала сирена. Перше питання було — рятувати дітей. Ми з колишньою дружиною домовились, що відправимо синів на захід України. А сам для себе я вирішив, що нікуди не буду тікати. Коли минув перший шок, почав шукати, чим можу бути корисним. Особливо, коли не дали в руки автомат…
— А ви просили?
— Як і багато хто зі свідомих громадян тоді. Питання були: куди бігти, де брати зброю? Потім прийшло нерозуміння того, чим я займався до того, навіщо була ця вся творчість? Відповідь прийшла завдяки бійцям, які були на фронті. Ми почали спілкуватися у соціальній мережі, я записував звернення, це теж була творчість. У перший місяць великої війни нічого не працювало — ні театр, ні кіновиробництво. Багато хто виїхав. І тут виявилось, що воїнам потрібна творчість, вони самі щось викладали у мережі, хотіли спілкуватися з акторами, яких знали по кіно, театру.
— Вже на початку літа театри почали відкриватися.
– Так, після деокупації Київщини. Блокпости стали потроху зникати з вулиць. Пам’ятаю, ми поїхали до театру подивитись, що там робиться. Приїхали актори, персонал, директор. Було враження, наче зустрілися рідні люди. Почали розмови про відкриття театру. Влітку 2022 року ми вже грали п’єсу «Цар Едіп» у постановці режисера Давида Петросяна.
«Я запитував себе: навіщо мені грати російського військового?»
— Що з перших місяців великої війни запам’яталось найбільше?
— Багато було вражень. Найсильніше — це зустріч з врятованою дівчинкою. Разом з вагітною мамою військові вивезли її з самої гарячої точки. Ми запросили родину до себе додому, на Осокорки, — там було досить тихо. Пам’ятаю, як дівчинка спитала, чи є у нас гаряча вода. Потім годину плюхалася у ванні, після чого сиділа за столом і просто мовчки їла. Їй ні про що було розказувати. Це було дуже важко пережити емоційно. Цей спогад тепер зі мною назавжди.
— Як ваші сини відреагували на війну?
— Молодшому тоді було 13 років. Він, як не дивно, спокійно реагував. Принаймні зовні. Слава Богу, що їх вдалося в перший день відправити. Тоді на гастролі до західної України мав їхати театр Франка. Звичайно, ніхто нікуди не поїхав, а потяг вирушав. Ми посадили хлопчиків на цей потяг, вони поїхали на Львівщину до бабусі. Там були до кінця березня, поки молодший не став проситися додому. Точно можу сказати, що це покоління адекватно все розуміє.
Чи зможемо пробачити росіянам? Не думаю, що вони можуть чекати від нас пробачення як такого. Просто коли це все перейде в історичну площину і, на моє переконання, російська федерація перестане існувати, з’явиться, можливо, якийсь дипломатичний контакт. Але питання «братського народу» на все життя для українців вже вирішено.
На зйомках серіалу «Дільничний з ДВРЗ»
Читайте також: «Сказали, якщо я не буду співпрацювати з окупантами, мене розстріляють»: маріупольського режисера Анатолія Левченка 10 місяців тримали у полоні
— Відомо, що відбулися зйомки фільму «Буча», де ви зіграли роль російського військового. Що відчували при цьому?
— Це була важка роль. Я навіть не відразу на неї погодився. Питання було: навіщо це мені треба зараз? Але, коли ми проговорили певну місію з
режисером, погодився. Це в першу чергу потрібно європейському глядачеві, який зараз ще живе у площині «не все так однозначно». Моя місія була — показати істоту, яка живе з поняттям рашизму, що дуже переконливе у нього в голові. Як він може легко перетворитися на загрозу для своїх же. Я слухав радіоперехоплення, де російський військовий розповідає дружині, що він витворяв в Україні, а вона йому: «Не вертайся додому». Рашизм руйнує людину зсередини повністю, перетворюючи на страшну тварюку, яка несе загрозу й тим, хто її зростив.
— Ви зрозуміли, як від цієї істоти можна позбавитися?
— Тільки знищити. Рашизм — це хвороба. Люди стають духовно мертвими. І якщо хворий цілий народ — це біда для нього.
— Кажуть, частіше треба уявляти день нашої Перемоги.
— Не думаю, що це буде якийсь яскравий момент. Бо гіркота від Перемоги настільки сильна, що навіть, якщо це трапиться зараз, не буде так райдужно. Бо емоційні та фізичні наслідки дуже болючі. Але Перемоги хочеться всім, щоб нарешті вдихнути повною груддю.
— Що рятує ваш емоційний стан зараз?
— Те, що рятувало на початку великої війни, — шалений оптимізм на «2−3 тижні» — пройшло. Зараз повна тверезість, коли плануєш кожен свій день. Площина побутового існування врятувала мене особисто. Але багато хто з моїх друзів емоційно перегоріли. Вихід один — людяність, об’єднання та підтримка. І так до фіналу.
Раніше в ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» акторка й телеведуча Тала Калатай розповіла про найважчі рішення останніх двох років, повернення в Ірпінь та розмови з дітьми, які розривають їй серце.
