Відомий український письменник та журналіст Ян Валетов, який вважає неминучими переговори з росією, поділився думками щодо перспектив миру в Україні.
ВІДЕО ДНЯ
«Підсумків за цей рік не буде.
Книжок не написано. А решта дійства без особливих змін триває вже майже три роки. (+ 7 років до того лютневого дня)
Ми не впали. Ми досі воюємо на фронтах. Ми досі боремося у тилу.
РЕКЛАМА
Намагаємося не впустити бізнес. Робимо, що можемо для тих, хто на нулі.
Ми звикли до шахедів, ракет, х_рових новин, безвідповідальних базіків на Ютубі, токсичних телеграм-каналів… ми звикли до того, що кожен день може бути останнім, до нескінченної чехарди зрадоперемог. Адреналін більше не зашкалює — чекає на реальний привод. Брехня не вражає. Правду ми дізнаємось потім, якщо дізнаємось.
РЕКЛАМА
Її зачешуть, відлакують, напомадять та знімуть у кіно. Історію пишуть переможці, хочу подивитися українське кіно. Щоб герої СВО дохли тисячами, а наші залишалися живими. Жаль, таке буває тільки в кіно. У поганому кіно.
Ми живемо у війні і війною вже так довго, що перестали сприймати її як небезпеку — вона наш супутник: чуєте, як ділянчить мотор шахеда в оксамитовій українській ночі? Бачили, як із низького осіннього неба вилітає чепурний Орєшнік? По кому дзвонить дзвін, коли над містами виє сирена? Хто знає по кому? По кожному з нас. Але більшості не страшно. Поки по місту не б'ють прямим наведенням — не страшно. Та й коли луплять теж — Харків мені у свідки, Херсон та Нікополь також.
РЕКЛАМА
Коли мені раніше розповідали, що звикають до війни, я здивовано знизував плечима: хіба до цього можна звикнути? Виявляється, можна.
Швидкого закінчення не буде, дорогі земляки. Ні з Трампом, ні без Трампа. Такі війни швидко не закінчуються. Вони взагалі не закінчуються, доки одна зі сторін не зникне, як факт.
В них бувають перемир'я. Бувають припинення вогню. Бувають паузи без перемир'я. Але їх не можна закінчити на півслові. Усе! Розходимося! Усі по домівках! Світу — мир! Ніх_ра.
Хтось має в результаті виграти. Перемогти. Раз і назавжди. Остаточно.
Або зло знищить добро. Або добро поставить зло на коліна і по-звірячому розчленує.
Тут усе, як у голлівудському бойовику: якщо ворога не пристрелити, він повстане з мертвих і вдарить у спину.
Пауза — означає війну завтра. Або за рік. Або за п'ять. Не вирішити проблему — це залишити її дітям та онукам.
Стіна не допоможе. Рів із крокодилами теж. Ракети літають через стіни та рови. Ракет у них багато, а там і ми підтягнемося. Ударом на удар — це, як око за око. Так можна бити роками.
Шкода, що з цією м'ясорубкою не можна покінчити політичною волею, але настав час прийняти цей факт. Смертовбивство легко розпочати, віддавши наказ, але дуже складно закінчити — одним наказом тут не обійдешся.
Я впевнений, що ми як країна виживемо. Не знаю у яких межах. Не знаю з яким населенням. Знаю одне, тим, хто вижив і залишився легко не буде. Проблем у нас тепер на десятиліття, сотні мільярдів доларів. Легше будувати з нуля, ніж намагатись відновити зруйноване.
Не чекайте на мир. У повному розумінні цього слова його не буде вже ніколи, поки під боком Російська Федерація. Але вона нікуди не переїде. І ми нікуди не переїдемо — така у нас географія.
І нам доведеться вигадати, як далі жити. Як розвиватись, як будувати, як народжувати, виховувати, вчити — повірте, ми не перші, хто так вдало оселився. Подивіться на Ізраїль довкола якого живе під мільярд неадекватів — він не пасе задніх, а у них там війна 70 років і все не весело. Росіяни числом менші, але за градусом божевілля та силою дадуть фору будь-яким фанатикам.
Загалом, що скиглити? Попереду 2025-й. І хочемо ми того чи не хочемо, але нам належить його прожити. І не зламатись. І вижити.
І дуже хочеться перемогти.
І навряд чи хтось нам допоможе бути сильними та стійкими. Зброєю допоможуть, а духом — ні.
Самі. Усі самі", — написав він.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
