Кінець серпня та початок вересня – час збору врожаю для баби Каті. Це сезон збору рогозу на болотах, який не лише використовується для плетіння різних виробів, але й дедалі частіше як матеріал для утеплення будинків. Його зрізають і залишають сушитися на березі щонайменше тиждень. Потім зв'язують у снопи та зберігають у сухому місці.
Однак зараз за збирання сировини відповідає один з її синів, який живе неподалік. А у свої 83 роки вона плете лише кошики.
— Днями Петро приніс рогозу. Каже, дивись, мамо, тобі подобається, бо немає води, то й рогозу немає, — каже Катерина Панасівна Кропивка із села Матвіївка Оболонської громади Кременчуцького району Полтавської області. — Ну, трохи інакше, але що є. Тож я відібрала найкращий і сховала його в стайні, щоб дощ не намочив. А потім, коли буде настрій, коли дозволить здоров'я, сяду і буду плести.
«Коли я йшла на ринок зі своїм товаром, то завжди одягала вишиту сорочку, щоб привабити покупців».
Бабуся Катя ледве бачить. У неї катаракта, але вона відмовляється від штучних кришталиків. «Доживу ще», – каже вона, коли родичі наполягають на операції. Тож вона плете кошики майже наосліп. Її руки пам’ятають вивчені рухи… Робота в її руках просто вражає!
ВІДЕО ДНЯ
— Ось так я розважаюся, — посміхається він. — Поки зайнятий, забуваю про свої недуги. Болить спина, навіть лягти не можу, тиск підвищується. Усе життя або доглядав колгоспних корів, або прополював гектари буряків у полі. Було дуже важко. Але без роботи не можу. Коли чимось зайнятий, мені стає краще.
«Поки я зайнята, я забуваю про свій біль», — каже бабуся Катя РЕКЛАМА
Жінка має 40 років трудового стажу, медалі за сумлінну працю, бо завжди ходила в передових рядах. Її навіть возили на Виставку досягнень народного господарства до Києва. Зізнається, що дуже хвилювалася, чим буде займатися на пенсії. Тож вирішила вчитися.
— На цілий тиждень посеред зими чоловік возив мене до сусіднього села Наріжжя, де жила давно покійна Валя Шевченко, — згадує Катерина Панасівна. — Вона єдина вміла плести модні кошики з хрестиками зверху. У шістдесятих роках у нашому селі була артіль, де вона працювала разом з моєю старшою сестрою Вірою. Працівниці артілі заготовлювали очерет та рогозу, а потім робили з очерету утеплювачі плити, а з рогозу плели кошики та рибальські сітки. Ну, кошики тоді були порожніми, бо ніхто не хотів морочитися з викрійкою. Так Валя опанувала цю майстерність. І передала її мені.
Катерина Панасівна облаштувала свою домашню майстерню в одній з кімнат, яка прикрашена рушниками. Тут у неї є робочий стіл, на якому вона ставить одну з трьох спеціальних дерев'яних скриньок у формі кошика. Якщо їй потрібно сплести більший кошик, вона ставить на стіл більшу скриньку. У ній просвердлюються два отвори, в які вставляються металеві дуги. Майстриня кладе килимок на дно скриньки, закріплює його палицею, витягнутою в дугу, постукуючи по ній молотком, і загортає матеріал вниз. Це для міцності та для того, щоб кошики мали правильну, рівномірну форму. Потім вона починає плести. Спочатку два килимки праворуч, потім ліворуч.
Перед цим він нарізає крем потрібного розміру та чистить кожен килимок. Зовнішню частину він використовує для стінок, а міцнішу серцевину — для кріплення.
РЕКЛАМА
Катерині Панасівні за улюблену роботу
— Я не підприємець, не женуся за кількістю товарів, — посміхається майстриня, відповідаючи на моє запитання, скільки часу їй потрібно, щоб зробити один кошик. — Я вчора почала новий, можу закінчити сьогодні. Менші зазвичай роблю за півтора дня. Але все залежить від самопочуття та настрою. Загалом за роки, що відбулися з моменту виходу на пенсію, я сплела, мабуть, 300 речей.
Щоб почуватися краще, Катя приймає «Тонорма» (ліки для зниження артеріального тиску), а для покращення настрою — радіоприймач.
— Буду дуже вдячна, якщо ви похвалите працівників радіостанцій «Мелодія FM Романтик», «Українське радіо», «Шлягер FM», «Промінь», «Культура», — запитує бабуся Катя. — Там добре транслюють такі пісні. Я їх слухаю і сама підспівую. І народні пісні, і сучасну українську естраду. Я люблю співати з юності. Колись виступала в сільському хорі. А з кореспондентів мені найбільше подобається Захар Давиденко з радіо «Культура». Він багато подорожує Україною і розповідає про українську вишивку.
РЕКЛАМА
До речі, Катерина Панасівна раніше багато вишивала – як гладкою, так і хрестиком. Рушники та сорочки. Коли її донька пішла до школи, вона вишила лляну сорочку гладкою ниткою, і довго сама носила лляну сорочку, вишиту хрестиком.
Читайте також: Рятувальна вишивка: музейний експонат у Кременчуці, якому понад 100 років, служить оберегом для воїнів
«Коли я ходила на ринок продавати кошики, то завжди одягала вишиванку, щоб бути яскравою та приваблювати покупців, — з посмішкою згадує моя співрозмовниця. — Я подарувала ту сорочку своїй доньці, щоб у неї була пам’ять про мене. Вона сама любить одягатися в український одяг. А я в цій старовинній вишиванці з дуже гарним візерунком, яку донька успадкувала від свекрухи. Я одягаю її на великі свята або коли хтось просить».
Плетіння кошиків – не така вже й проста справа.
«Доживи до п'ятниці!»
Останнім часом, каже Катерина Панасівна, інтерес до її ремесла зростає. Навіть у Миргороді її просять приїхати та провести майстер-клас. Але така далека подорож не для її віку. Тому вона запрошує охочих навчитися до себе. Для тих, хто живе поблизу боліт, вміння плести кошики буде особливо корисним.
Днями до неї мають приїхати вчителі та учні з Глобиного. Вони хочуть навчитися її ремесла. Щоб охочі могли навчитися плести з рогозу в гуртку народної творчості.
— Я скаржуся директору, що моє здоров'я підводить, а він просить мене: «Доживіть до п'ятниці!» — на молодому обличчі майстрині знову з'являється посмішка. — Значить, мені треба жити…
«Плетіння кошиків не таке просте, як може здатися на перший погляд», – зазначає бабуся Катя.
«Якось я тричі показував жінці, як плести руки, але вона так і не зрозуміла», – хитає він головою. – «Багато хто каже, що від цієї роботи болять руки. І, до речі, я розтягнув свої цим плетінням. Раніше вони мені так боліли… Кажуть, що завдяки дрібній моториці покращився кровообіг».
Я вчу людей, що на килимках не можна економити. І розповідаю, як один чоловік не засвоїв цього уроку і повіз свої кошики на ринок в Оболоні продавати. А мій син там продавав мої. Тож вони все розпродали у його сина, а той продавець пішов додому з товаром. Оскільки його кошики були дуже тонкі — він розрізав килимки навпіл. Такі кошики не можна виставляти напоказ, бо вони одразу порвуться.
До Катерини Панасівни часто приходять ті, хто хоче навчитися плести кошики.
Ще один секрет успіху, який майстриня передає своїм учням, полягає в тому, що перед початком роботи сухий рогозіт слід трохи замочити, щоб він став еластичним. Але краще його не відпарювати, бо тоді кошики зморщаться, коли висохнуть.
— Коли вийшла на пенсію, то плела і рогозові килимки, і колодки. Але ніхто їх не купував. Ринку не було! — каже Катерина Панасівна. — А кошики дуже вигідні. Я отримую багато замовлень на них. Вони мене не тільки заспокоюють, а й годують. Один продаю за триста сімдесят гривень. Якщо хтось замовляє здалеку, син надсилає поштою. І багато людей спеціально приїжджають до мене, щоб їх отримати. Нещодавно в Матвіївці була агрономічна комісія з Києва, і один чоловік купив одразу десять кошиків. Наші селяни охоче їх купують. Ходять з ними в магазин, возять молоко у великих бідонах на кермі велосипедів. Можливо, мої кошики трохи грубуваті, але вони міцні та надійні, бо я подвоюю дно, щоб не протікало.
Майстриня сама складає варення в кошики.
«Коли я вийшла на пенсію, я плела і рогозіові килимки, і блоки. Але ніхто їх не брав. Ринку не було!» — каже Катерина Панасівна. «А кошики дуже прибуткові».
На жаль, вона скаржиться, що ні її діти, ні онуки не хочуть займатися цим народним ремеслом. І вони просять її менше працювати та більше відпочивати.
Слід зазначити, що сировина, яку місцеві жителі використовували для створення корисних речей з давніх часів, є однією з найекологічніших в Україні. Територія Матвіївки входить до складу заповідника «Рогозів Куток», тому флора та фауна прилеглих заплавних озер, боліт, лук, лісів та старовікових лісів лівого берега річки Сула збереглися у своєму первозданному вигляді.
Плетіння з рогозу – це давній вид рукоділля. Колись наші предки використовували цей природний матеріал для взуття, капелюхів, рибальського спорядження. А особливо для кошиків. Вони носили з собою пасхальні яйця, щоб їх освятили на Великдень, ходили на ринок, купували з ними, брали в далекі подорожі. Плетений кошик досі залишається важливим предметом традиційного побуту українців на Полтавщині. Але сьогодні дуже мало майстрів, які вміють його виготовляти.
І рибалка, і тракторист
Катерина Панасівна згадує, що в голодні повоєнні роки їм з братом доводилося їсти амброзію, щоб вижити. Вона солодка на смак і була їхніми улюбленими ласощами. Чи думала тоді маленька дівчинка, що через багато років їжа стане для неї засобом трохи заробити до пенсії?
— Я можу дозволити собі купувати ковбаси завдяки своїм заробіткам, — хвалиться жінка. — І трохи допомагаю своїм дітям та онукам, бо не можу зробити все одразу. У мене шестеро онуків і троє правнуків. Слава Богу, всі вони часто мене відвідують і допомагають. Нещодавно моя онука з Києва приїжджала і прибрала тут. Ткацтво — це курна робота, і я не знаю, як її прибрати.
Загалом, Катерина Панасівна часто дарує свої вироби родичам та гостям з будь-якої нагоди чи ні. У неї така добра душа.
Катерина Панасівна часто дарує свої вироби родичам та гостям.
І, каже, дуже захоплювалася риболовлею. Ловила рибу в Сулі і вудкою, і спінінгом. А коли перестала бачити, де зачепити черв'яка, чоловік подарував їй «павука» – рибальську снасть.
— Ловив і коропів, і щук, — каже він. — А цієї весни ходив, та ледве витягнув того «павука» — майже весь улов випав. Моя риболовля закінчилася. Сил немає. І води в річці майже немає. Сула пересихає…
Можна лише дивуватися, чим тільки не захоплювалася ця жінка у своєму довгому житті. Одним з її захоплень були… трактори. Чоловік Катерини, Олександр Іванович, працював трактористом-комбайнером, і його також поважали в колгоспі. А вона, сидячи поруч з коровами чи телятами, возила йому обіди в поле на своєму велосипеді.
— Інколи, поки він їв, я обробляв для нього гектар землі, — згадує він. — Саша показував мені, як перемикати передачі на «Білорусі», як вичавлювати педаль зчеплення… Потім я сідав за кермо — і йшов зачиняти двері. Хоча вони, можливо, криво вийшли, але ніхто не перевіряв.
Катерина Панасівна прожила душа в душу зі своїм чоловіком півстоліття.
— Як гарно ми жили, Боже милостивий! У нас було справжнє кохання, — видихає вона. — Ми ходимо на роботу — цілуємося, а повертаємося додому — цілуємося. Ми підтримували одне одного в усьому. Мені дуже пощастило з чоловіком. Дякую долі, що вона звела мене з ним. Дай Бог, щоб усі так жили. На жаль, минуло вже тринадцять років, як помер мій Саша. Я залишилася сама в будинку. І якби не ці кошики, то хоч би вовчиця вила.
Колись у нас з ним було велике господарство — корови, свині та всіляка птиця. Зараз у мене лише шість курей для розваги. Я збираю яйця — передам їх онукам у Полтаві чи Києві.
Якби тільки не війна. А тут ці «шахіди» літають над нами, а в онуки, яка працює медсестрою в поліклініці в Полтаві, чоловік на фронті. Їхній син, Артемчик, дуже хвилюється за батька. І вся родина молиться за солдата. Як шкода дітей…
Хто б міг подумати, що таке станеться? А моє покоління вже пережило дві війни. Якби ж то ми дожили до Перемоги!
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію єдиної жінки-пічника на Полтавщині Ганни Грабовської, яка займається цією нелегкою справою вже півстоліття!
Читайте також: «Якось я почала робити принцесу, а вийшов козак»: майстриня з Решетилівки знайшла розраду у виготовленні ляльок
Фото зі сторінки Ольги Усанової у Facebook
