1 вересня діти підуть до шкіл, підготовлених до нового навчального року. Однак не всі учні можуть відвідувати заклади поблизу своїх домівок. У селі Старий Хутір Лохвицької громади на Полтавщині навчається лише вісім школярів. Діти навчаються в сусідніх Гірявих Ісківцях, куди їх возять шкільним автобусом. Місцева школа давно не працює, близько двадцяти років. Колись підприємці тримали в її приміщенні магазин, а потім переїхали. Залишився фельдшерсько-акушерський пункт — він займає невелику ділянку збоку від будівлі, яка колись слугувала житлом для вчителів.
Поступово гарна будівля в центрі села занепала: дах почав протікати, а стеля та стіни почали кришитися. Поріг обвалився, вікна випадали. А навколо нього утворилися непрохідні хащі.
Однак школа у Старому Хуторі була не звичайною, а однією з тих, що були збудовані в Полтавській губернії та найбільше в Лохвицькому земстві на початку минулого століття за проєктами відомого миргородського архітектора, етнографа та художника Афанаса Сластіона. Разом з іншими збереженими історичними будівлями вона внесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України місцевого значення. Хто знає, яка доля чекала б на сластіонські школи, якби громадськість не взялася за їх відродження. Щоб зберегти та відновити унікальні будівлі сільських шкіл, відома в минулому журналістка, нині голова Національного комітету ЮНЕСКО «Інформація для всіх» родом з Пирятина Ольга Герасим'юк 8 років тому ініціювала проект «Школи Лохвицького земства».
«І все пішло до тридцять третього»
Днями пані Ольга на своїй сторінці у Facebook розповіла «приголомшливо красиву історію» про те, як пам’ятці архітектури, яка мала всі шанси зникнути, дали друге життя. Цитуємо.
ВІДЕО ДНЯ
«І все тривало до тридцятих років, як це зазвичай буває».
А тут!
РЕКЛАМА
Мої колеги з UkraineOpen (проект віртуальних подорожей Україною, реалізований творчою командою з Полтави. — Автор ) надсилають мені фотографії з експедиції!
А далі історія розвивається так.
Одна дівчина проводила канікули у бабусі на Старому Хуторі. Зараз вона виросла, має дітей, жила в Києві, але, як мені тут кажуть, «втекла від війни до Англії». І звідти почала писати до Старого Хутора: «Там така чудова стара школа — давайте її відродимо, я надішлю гроші!» І люди почали купувати все, що вважали за потрібне для ремонту — надсилали рахунки, і гроші регулярно надходили з Англії.
РЕКЛАМА
А подивіться, що відбувається, коли люди хочуть зберегти щось цінне! Все є на фото.
Ця жінка не хоче називати свого імені, бо робить це не для піару.
І зрештою.
1 вересня вона повертається з Англії, житиме у Старому Хуторі, а її діти ходитимуть тут до школи!
РЕКЛАМА
Скажіть, чи потрібно мені щось додати в кінці цього тексту? Бо в мене вже немає слів. Вони плачуть щасливими сльозами, їм не налаштовано на піст. Бурхливе щасливо-блаженне щастя. Наш народ! Сластіон знав, за кого він поклав своє життя.
Що ж, чекаю дзвінка від цієї чудової незнайомки. Ходімо разом повісити дошку безпеки в Школі, куди вже переїхав сільський клуб, де вже є куточок Опанаса Георгійовича, а директорка Оксана Петрівна, яка вже 32 роки править цим культурним ковчегом у Старому Хуторі, розповідає всім, хто заходить у цей клуб, про великого Сластіона, водить їх до його куточка. І до бібліотеки, яку також створив таємничий меценат, купуючи гарні дитячі книжки.
«Все поспішає, як то кажуть. Чудова команда UkraineOpen зараз відвідала всі наші школи і скоро, дуже скоро, буде заповнена їхня цифрова платформа, де все буде видно навіть на іншому кінці землі, звідки, я впевнений, люди поїдуть до найсміливішої та найкрасивішої України, щоб подивитися на всю цю нескорену красу».
Хтось розібрав справжню рубу, але час виявився безсилим над деревом.
Хотілося б сподіватися, що жінка, яка організувала такий неймовірно чудовий захід і власними силами фінансово підтримала реставрацію унікальної будівлі, все ж таки погодиться опублікувати своє ім'я та прізвище. Бо, як то кажуть, таких людей Україна повинна знати в обличчя.
Поки що «ФАКТАМ» вдалося з’ясувати, що меценатці, яка залишається інкогніто, трохи більше 30. Сама вона народилася в Гадячі, куди її мати переїхала зі Старого Хутора після заміжжя. Батьки часто возили дівчинку до бабусі й дідуся в село.
«Я добре пам’ятаю її з тих часів, бо вона любила читати і завжди приходила до місцевої бібліотеки, коли була тут у відпустці», – згадує Оксана Берестовська, голова сільського клубу . «Дівчина була досить активною. Вона вивчилася на вчительку англійської мови та жила в Києві з чоловіком та двома дітьми. Але з початком повномасштабного вторгнення вона, як і мільйони українців, виїхала за кордон. Вона разом з маленьким сином та донькою знайшла тимчасовий притулок у Великій Британії».
А минулого року жінка зателефонувала місцевому мешканцю та запитала про стан покинутої школи. Почувши невтішну відповідь, вона попросила про допомогу: «Я дуже хочу її відновити. Я тут працюю, заробляю гроші, і могла б частину свого заробітку направити на її відновлення. Але комусь потрібно організувати людей на місці».
Ось так виглядала школа до ремонту
Мешканці села охоче відгукнулися на цю пропозицію. Сільський голова Наталія Давиденко взяла на себе більшість організаційних питань, зокрема тих, що стосувалися транспортування робочої сили та будівельних матеріалів.
Спочатку чоловіки скосили бур'яни та вирізали кущі навколо колишньої школи. Потім вони взялися замінювати зламаний шифер на даху. Оскільки все це почалося минулої осені, вони поспішали зробити приміщення максимально захищеним від тривалих дощів та холодів.
Школу було відремонтовано з ентузіазмом за кошти благодійника
— Коли зверху перестало капати, ми почали працювати над інтер’єром, — продовжує Оксана Берестовська. — Ми здерли стару побілку, поштукатурили по-новому, зашпаклювали, пофарбували. Тепер у нас тут стіни приємного персикового кольору. Нам не довелося міняти підлогу, двері чи вікна. Вони зроблені з якоїсь надзвичайно міцної деревини, яка нічого не постраждала понад сто років. Ми лише шпаклювали, ґрунтували та десь фарбували.
А навесні довели роботу до кінця: засклили вікна, побілили будівлю зовні (вона облицьована червоною цеглою, а мода на побілку з'явилася в 1950-х роках), пофарбували підвал у чорний колір. Подвійні дерев'яні рами обережно зняли, відреставрували та повернули на місце.
Стіни були пофарбовані в приємний персиковий колір.
Кімната опалюється, як і сто років тому, дровами, бо газ до неї не підведено. Автентичну піч з буржуйкою, на жаль, раніше хтось розібрав, тому її довелося реставрувати. І це єдине, що зазнало фундаментальної історичної заміни.
Загалом, тепло приміщення підтримується завдяки дерев'яному каркасу, обшитим очеретом та високоякісною цеглою. У деяких школах, до речі, стелі обшиті овечою вовною.
Хатину довелося відбудовувати
— Навесні біля школи також розбили клумби та посадили парк, — продовжує Оксана Берестовська. — На прохання мецената його назвали на честь 26-річного Олександра Корпана, мешканця Старого Хутора, який загинув у боях за Україну. Вона навіть замовила пам’ятну дошку.
І це ще не все. Благодійник надіслав кошти на трансформовані стільці. Коли діти приходять до клубу, вони одразу ж їх займають.
Бачите, я не казав, що клуб і бібліотека переїхали до відреставрованої історичної будівлі. До цього вони розташовувалися в будівлі далеко від центру, і туди було незручно добиратися. Також меценат надіслав кілька посилок з новими дитячими книжками з Англії до сільської бібліотеки.
Колишня школа, яка багато років пустувала, також стала майстернею з виготовлення маскувальних сіток. Коли з сільської ради доставляють спанбонд, голова клубу запрошує всіх, хто може допомогти фронту, взятися за роботу в чаті.
Останні штрихи в ремонті школи
Дерев'яні кімнати з “цегляною вишивкою”
На запитання, скільки коштувала реставрація пам'ятки архітектури, Оксана Берестовська точно відповісти не змогла. Але сума, каже, не космічна. Більше того, благодійниця поступово оплачувала чеки за замовлений товар, тому це було для неї не дорого. А що було в чеках? Кілька аркушів шиферу, шпаклівка, цемент, фарби…
І це вагомий аргумент на користь збереження унікальних шкіл Сластіона в регіоні. Бо все, що активісти чули від місцевої влади та діячів культури, це те, що це дорого, що на це немає грошей і що зараз не час.
Звичайна вчителька англійської мови, яка не так довго працювала у Великій Британії, змогла заощадити якусь, зовсім не космічну, суму грошей, об'єднати ентузіастів навколо власної ідеї та зробити те, що не зміг зробити величезний апарат чиновників. Бо її душа просто боліла за унікальну архітектурну спадщину, яку давно не цінували в Україні, і вона хотіла зберегти цю красу.
Благодійниця вирішила повернутися на батьківщину своїх предків, щоб її шестирічний син міг піти там до першого класу. Звичайно, не на Старому Хуторі, а в Гірявих Ісківцях, але все ж таки вдома, в Україні. На жаль, її донька, яка на три роки старша за брата, була змушена розпочати навчання за кордоном через війну. Звісно, жінка не наважується повернутися до Києва. Поки що вони житимуть з бабусею.
Куточок Афанасія Сластіона у відновленій школі
Тут варто детальніше поговорити про те, що робить школи Сластіона цікавими.
У 1908 році, коли початкова чотирикласна освіта стала обов'язковою в Російській імперії, Лохвицьке повітове земство затвердило проекти шкіл миргородського архітектора Афанаса Сластіона. На той час це було справді революційне рішення. Адже майже століття до цього український архітектурний стиль на Лівобережній Україні був заборонений російським імператором. Але, незважаючи на заборону, Афанас Сластіон, якого називають ідеологом українського модернізму початку 20 століття, розвивав національну ідентичність в архітектурі. І Лохвицьке земство не побоялося затвердити його проекти. Воно стало єдиним на Лівобережжі, яке схвалило будівництво дерев'яних шкіл, у «цегляних вишиванках», як деякі образно їх називають. Дослідники кажуть, що автор запозичив проекти з альбомів Олени Пчілки, матері Лесі Українки, яка їх колекціонувала.
Школа з “вишивки цеглою”
Тоді, за проектом Сластіона, у 1910-1914 роках на Полтавщині (Чорнухинська волость, Лохвицький, Пирятинський та Лубенський повіти), а також за її межами на території нинішніх Сумської та Чернігівської областей, було збудовано понад 80 шкіл. Вони вирізняються шестигранними вікнами, входами у вигляді веж зі шпилями, ламаними дахами, а також цегляним декором на фасаді, що повторює візерунок української вишивки. Незвичайний зовнішній орнамент фасаду був «намальований» за допомогою спеціальної кладки — виступів та заглиблень, без використання фігурної чи тесаної цегли.
Архітектор розробив плани одно-, дво- та трикласних шкіл. У Старому Хуторі була однокласна школа з одним учителем та однією групою учнів різного віку.
Усі школи Сластіона були побудовані за схожим плануванням. Кожна мала навчальну та житлову частини, а також кабінети для вчителів. Одна велика класна кімната була розділена лише розсувною перегородкою. У житловій частині проживали вчителі та їхні родини.
Зазвичай будівництво школи, яке доручалося підрядникам, займало близько року.
Наразі в Полтавській області відомо менше 50 шкіл. Найбільша їх кількість — майже 20 — розташована на території сучасної Лохвицької громади. Причому всі вони знаходяться лише на лівому березі річки Удай.
Принаймні десять з відомих з них зруйновані, а деякі перебувають у занедбаному стані. Водночас інші функціонують як сільські школи, культурні центри чи музеї. Деякі з них були відновлені місцевими жителями та волонтерами, деякі стали приватною власністю, а деякі отримали статус заповідної пам'ятки.
Найкраще збережена будівля – колишня школа в селі Бодаква, Заводська громада поблизу Лохвиці. У ній створено музей.
У колишньому земському училищі в Млинах діє філія Лохвицької гімназії № 1.
А в районі Гаїв будівля знаходиться на межі зникнення.
У селі Нетратівка, що в сучасній Пирятинській громаді, в історичній будівлі розташований дитячий будинок сімейного типу.
У Чорнухинській громаді з 11 закладів повністю функціонують три: у селі Гільці – ліцей, у Кізлівці – шкільна бібліотека, у Чорнухах – Будинок дитячої та юнацької творчості. Будівля колишньої земської школи в селі Харсіки покинута та занедбана. А от у Городищі від школи «Сластіон» не залишилося навіть фундаменту.
У селі Западинці на Миргородщині кілька років тому місцеві вандали спалили школу. Це був найкращий архітектурний зразок. Епохальна втрата!
«Люди покидають села, немає кому охороняти ці об’єкти та хоч якось доглядати за ними», – розводять руками місцеві чиновники.
За словами експертів, перше, що потрібно зробити, це відновити ті пам'ятки, які зазнали найменших пошкоджень. Це найдешевше. Після реставрації їх можна перепрофілювати під житло, магазини, ФАПи, культурні заклади тощо. А ті, що руйнуються (з розбитими вікнами та дверима, пошкодженими дахами), слід зберегти. Це допоможе їм простояти якомога довше та вижити, поки не знайдуть гроші на їх реставрацію. Консервація також не є надто складною та дорогою. Реставрація вимагає найбільше коштів.
Ольга Герасим’юк має амбітний намір забезпечити охорону шкіл Сластіона ЮНЕСКО. Вона вже домоглася їх внесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Однак будівлю, яка руйнується, не можна взяти під охорону цієї міжнародної установи. Тому чим швидше колишні земські школи знайдуть власника, як у Старому Хуторі, тим краще.
Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що у знаменитій Опішні на Полтавщині, яку називають гончарною столицею України, з’явилася ще одна цікава для туристів локація – музей-садиба гончара Василя Омельяненка. Його відкрили 5 серпня, присвяченого 100-річчю патріарха українського гончарства.
Читайте також: «Все як на війні – не знаєш, чим це закінчиться»: полтавський військовий разом із дружиною відкрили майстерню з виготовлення плитки ручної роботи
Фото надані Оксаною Берестовською та зі сторінки Ольги Герасим'юк у Facebook
