Пацієнти виявилися непричетними до пізнього спалаху чуми на Майорці у 1820 році, хоча вони були традиційними переносниками бубонної чуми в європейських епідеміях. Натомість, науковці з’ясували, що під час цього спалаху чума передавалася або безпосередньо між людьми, або через контакти із людськими паразитами — вошами та блохами. Такі результати свідчать, що під час одного з останніх спалахів чуми у Європі XIX століття переважала септична й легенева форми хвороби, які набагато більш смертоносні, ніж бубонна.
Як спростували вину пацієнтів у поширенні чуми?
Науковці використали історичні записи про хронічне зараження чуми у двох містах Майорки — Сон-Сервера і Капдепере, порівнявши їх із результатами епідеологічного моделювання спалаху чуми. Так дослідники з’ясували, що в місті Сон-Сервер, де розпочався спалах, чума поширювалася швидше, ніж безпосередньо між людьми, або через контакти людськими паразитами — вошами та блохами. Це призвело до того, що під час цього спалаху чуми у Європі XIX століття переважала септична й легенева форми хвороби, які набагато більш смертоносні, ніж бубонна.
Оскільки смертність від бубонної форми чуми в європейських епідеміях була на рівні 40-70 відсотків, а від септичної та легеневої — майже 100 відсотків, науковці зробили висновок, що під час спалаху на Майорці переважали саме більш смертельні форми хвороби — діти і старших людей.
Зміни уявлень про чуму у науковців
Через неправільне прочитання новелі мал’юксолького пісьменника Джbn аль’-Варді науковці повірили в те, що в Азії швидко поширилася чума.
Хоча зазвичай вважають, що смертність від чуми була надзвичайно високою, в Англії селяни захворіли на розпал епідемії і одужали за три-чотири тижні.
Поодинокі випадки чуми трапляються і у сучасному світі: у 2024 році в американському штаті Орегон пацієнт заразісся бубонною формою хвороби, ймовірно, від свого кішки.