Росія розраховувала на масштабний успіх, але зіткнулася з українськими контратаками, логістичним тиском і дефіцитом резервів.
Планувати літній наступ у Москві намагалися за вже звичними шаблонами, розраховуючи, що поява «зеленки», суха погода та накопичений за зиму людський ресурс дозволять каталізувати успіх. Проте реальність бойових дій 2026 року показала, що стандартні російські лекала більше не працюють так, як того вимагають у Кремлі: літня кампанія противника фактично заблокована і зведена до боїв тактичного значення.
Росіяни не лише не виконали своїх головних завдань на ключових напрямках, а й опинилися у ситуації, коли їхні здобутки нівелюються ефективними контратакуючими діями та логістичним тиском з боку України. Наступальний запал ворога згасає, змушуючи російський генштаб гарячково шукати нові джерела поповнення живої сили для майбутньої осінньо-зимової хвилі.
Разом з експертами підбиваємо попередні підсумки цього воєнного літа: що вдалося і не вдалося російським окупантам та Силам оборони України, а також чого чекати від фронту в найближчі місяці.
ПЛАНИ КРЕМЛЯ ТА ЇХ КРАХ
Плануючи весняно-літню кампанію 2026 року, командування російських окупаційних військ робило ставку на комплексну концепцію, яка мала б охопити як безпосереднє поле бою, так і глибокий тил України. Як зазначає в коментарі Укрінформу керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія XXI» Павло Лакійчук, так звану «літню кампанію» рашистів слід чітко розділяти на дві складові: перша – це стратегічна наступальна операція, як то кажуть «на землі», друга – стратегічна повітряна операція, комбіновані авіаційно-ракетні удари по всій території України. Цілі цих операцій різні, мета одна – примусити Україну до капітуляції, «завершення війни на російських умовах».
«Ціль літньої повітряної кампанії – удари по українській логістиці, економіці, соціально важливих об’єктах – зробити ціну продовження українського спротиву непідйомною для українського суспільства, змусити його тиснути на владу зсередини. На ті самі цілі, до слова, спрямовані й усі інші «непрямі дії» – терор, інформаційна війна тощо, – розповідає Лакійчук. – «На землі» завдання окупантів – розгром (або загроза розгрому) основних сил армії, що обороняється, обвал фронту, що на думку кремлівських стратегів має також змусити Київ прийняти вимоги беззастережної капітуляції. Не захоплення Донбасу і не оволодіння Запоріжжям головна ціль росіян, як дехто помилково вважає. Їх головна мета – Україна. Путінські генерали переконали кремлівського щура, що вона досяжна. Треба тільки ще «дотиснути». Тому такі самовпевнені Лавров і Пєсков, Ушаков і Медведєв».
Втім, із військово-оперативної точки зору російський генеральний штаб не виявив жодної оригінальності. Планування літньої кампанії 2026 року відбувалося за стандартними шаблонами попередніх років, де головним напрямком знову було визначено Слов’янсько-Краматорський район оборони ЗСУ: «Східними ударами, з півдня – з напрямку Покровськ-Костянтинівка на північ, і з півночі – через Лиман-Слов’янськ зайти в тил угруповання українських сил, відсікти Слов’янсько-Краматорський район оборони. Якщо після цього, під загрозою розгрому оточених сил, Україна не піде на прийняття російських умов – розвинути успіх на широкому фронті, розріджена українська оборона без стратегічних резервів має посипатись, як картковий будинок».
Експерт нагадує, що подібний план росіян зазнав поразки ще влітку 2025 року під Покровськом та Мирноградом, а взимку 2025–2026 років, хоч і ціною виснаження всіх сил, їм вдалося захопити ці міста, але на розвиток успіху ресурсів уже не залишилося. Влітку 2026 року, попри сподівання командування РФ на кращі стартові умови, росіяни неочікувано для себе спіткнулися об Костянтинівку.
Паралельно противник розглядав як другорядний, але надзвичайно привабливий, південний напрямок. Просування вздовж траси Донецьк-Запоріжжя вселяло в російських генерал-полковників ілюзії щодо можливості виходу на околиці Запоріжжя. «А це вже стратегічна перемога. Заради неї можна навіть перенести основні зусилля з Донбасу, де наступ забуксував, на Придніпров’я і Дніпропетровщину. Але на півдні ситуація «пішла» зовсім не за сценарієм агресора», – акцентує Павло Лакійчук.
Замість того, щоб зосередитися на наступі в обхід Оріхова після захоплення Гуляйполя, другу половину весни й усе літо російські війська були змушені відбивати зустрічні контрудари українських штурмових бригад, які, здавалося, взялися нізвідки.
«Російські генерали були переконані, що в українців немає оперативних резервів. Виходить що є. Зетники, звісно, винуватять у невдачах своє військове командування – перекидали з важливого напрямку сили для підкріплення наступу, що захлинався, на північ від Покровська і посилення тиску на Констянтинівку. От і проґавили український контрнаступ. Але ми то розуміємо, що це закономірний результат активної оборони на фронті разом з «логістичним локдауном» у ворожому тилу», – зазначив експерт Центру Глобалістики «Стратегія XXI».
Військовий оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко детально пояснює, на які саме оперативні результати розраховував ворог на південному плацдармі. За його словами, насамперед ішлося про формування повноцінного базису для подальшого великого наступу на Запоріжжя. «Для цього противник планував окупувати Покровське, взяти під контроль ключові траси Н-15 та Р-85, сформувати плацдарм між річками Гайчур і Верхня Терса, а також повністю підпорядкувати собі район Гуляйполя та Гуляйпільського», – каже експерт. – Такий плацдарм дозволив би росіянам вирішити критичне питання логістики через залізницю та автошляхи, концентруючи там не три-чотири загальновійськові армії, а вдвічі більше сил, що створило б загрозу великого наступу на Запоріжжя у 2026–2027 роках. Проте ці надії окупантів повністю зазнали краху, і реалізувати їх ворогу так і не вдалося».