Вшановуючи пам’ять азовця Олександра Дроздова Момент тиші 04.01.2026 09:00 Укрінформ «Благаю тебе, кохай, не забувай, досліджуй, бережи та захищай Україну у своїй душі», – виклав він у посланні-заповіті своїй дочці
36-річний солдат 12 окремої бригади спеціального призначення «Азов» Олександр Дроздов з позивним «Дрозд» поліг у битві 19 грудня 2024 року в населеному пункті Новоспаське Бахмутського району Донецької області.
«Дрозд» відійшов у вічність разом зі своїм товаришем Богданом «Гетьманом» Кірдо. По локації азовців-дронарів у покинутій будівлі росіяни завдали удару «Градом». Дивом залишився живим тільки 24-річний Сергій Седляр з позивним «Яша» з Оболоні, який отримав важкі термічні ураження та численні осколкові травми.
Поховали «Дрозда» у закритій домовині на столичному Берковецькому цвинтарі. У воїна залишилися донька Злата, рідні та сестра. Біля могили Олександра залишили місце для його побратима «Гетьмана», чиє тіло знаходилось у морзі без ідентифікації через відсутність ДНК-підтвердження.
Хлопець з київського мікрорайону Виноградар міг полагодити будь-яку апаратуру, створював кіно, запам’ятовував усе з першого разу і не виносив утиску, розповідає «Вечірній Київ» розповідь про Олександра Дроздова.
Військовий АТО працював у цивільному житті у кіноіндустрії. Був звукооператором, кінооператором, а також головним освітлювачем на знімальному майданчику. Мав амбіції стати режисером та навчатися у Варшавській кіношколі.
З початком повномасштабного вторгнення Олександр добровільно вступив до лави ЗСУ, незважаючи на інвалідність, яку отримав під час інциденту з підпилими міліціонерами у січні 2015 року у мирному Києві. Тоді командира БМП, захисника Дебальцевого Олександра Дроздова на рідному Виноградарі підстрелила та побила компанія колишніх та діючих «ментів». Одна з куль розірвала артерію, він втратив багато крові, рухливість руки та отримав II групу інвалідності.
Олександр народився 16 січня 1988 року в Києві. З малечку виступав за правду, міг заступитися за себе і за своїх близьких. Зоя Олександрівна пригадує, як здивувалася, коли до 5-річного сина прийшли дівчатка років дванадцяти: «Чи можна Сашу? Він повинен нас по справедливості розсудити». А у 10 років самостійно відбився у дворі від більш дорослих хлопців, після чого місцеві хулігани почали уникати його.
Олександра неможливо було не помітити. Високий, видний, завжди вдягнений зі стилем — навіть на випускному у гімназії він категорично відмовився від темного костюма. «Мамо, який темний? Лише білий», — відповів він тоді. І його білий костюм дійсно виглядав найкращим з усіх.
Але найбільше Олександр виділявся не зовнішністю — а тим, як сприймав світ. З ранніх років мав «операторський» погляд: бачив кадр там, де інші бачили звичайні речі. Одного разу 12-річний хлопець зазирнув до матері в кімнату, глянув на екран телевізора та з обуренням відзначив: «Так неякісно знято! То чиїсь пальці в кадрі, то якась пляма. Як ти можеш таке дивитися?»
Одного разу відразу після завершення гімназії товариш запропонував 16-річному Олександру піти працювати на кіностудію імені Олександра Довженка, мовляв, його батько займає там посаду, тож допоможе. З того дня він надовго поєднав свою долю з виготовленням фільмів. Був у захваті та вивчав одну професію за іншою — звукооператор, кінооператор, освітлювач.
Працював у фірмах з виробництва кіно, музичних кліпів, телевізійних програм, зокрема в «Ілюмінаторі», «Старлайт Філмс» та «Фемілі Сінема». Останніми роками в мирному житті був гафером — головним технічним спеціалістом з освітлення.
Після одруження народилася донька Злата, яку тато обожнював всією душею. На жаль, життєві шляхи Олександра та Анастасії розійшлися. Подружжя офіційно розірвало шлюб у 2023 році, коли чоловік вже вдруге був на війні.
У 2014 році, коли почалася збройна агресія РФ проти України, Олександра мобілізували у 30 механізовану бригаду, де він став командиром БМП і був одним із захисників Дебальцевого.
А жахітливого ранку 24 лютого 2022-го Олександр відвіз на машині доньку з дружиною до своєї сестри у Львів, а вранці 25 лютого з’явився до свого районного ТЦК у Києві. Військком, побачивши відмітку про інвалідність у його документі, наказав йти додому. «А я нікуди не піду», — відповів Дроздов і досягнув свого.
Спершу «Дрозд» обороняв Київ та Васильків. А у липні 2022-го Олександр перейшов до 12 бригади спеціального призначення Нацгвардії «Азов». Навчився на артилериста, а потім самостійно освоїв навички управління дронами та став оператором БпЛА. Пройшов з «Азовом» увесь шлях на Донецькому напрямку від Великої Новосілки і до Нью-Йорка.
Оператор дронів, 24-річний Сергій Седляр з позивним «Яша» пів року воював поруч із «Дроздом» та «Гетьманом», говорить, що Олександр був для нього як другий батько.
«Він вмів бути лідером без крику. Справжній командир, який не лише роздає вказівки, а й працює разом з тобою. Наставник у всьому, особливо в тому, що стосується дронів. На курсах викладають основи, як підняти та посадити БпЛА. Але є велика кількість нюансів, налаштувань, невеликих рішень, які я зрозумів лише завдяки «Дрозду»… Всі його поважали за професіоналізм та спокій», — каже Сергій.
З його слів, побратими раділи, коли їхня група першою заходила на нову позицію. Тому що знали, що коли їх там змінять — буде, де заночувати та де зготувати їжу. Київські хлопці будь-яку руїну намагалися перетворити в комфортний простір.
Олександр товаришував з Богданом Кірдо з дитинства, вони проживали поруч на Виноградарі. На війну Богдан пішов за другом — на рік пізніше. Олександр зробив усе, щоб Богдан потрапив у його підрозділ. Вони завжди були разом — на позиціях, ротаціях, у відпустках. Разом і померли.
Вранці 19 грудня 2024 року Олександр, Богдан та Сергій знаходилися на позиції у селі Новоспаське Бахмутського району. Ворог атакував лісосмугу і хлопці з підвалу відпрацювали по загарбниках влучними скидами з квадрокоптерів, успішно відбивши напад. Після цього готувалися виконати нове завдання: замінувати за допомогою дронів дорогу.
«За боєприпаси у нас відповідав „Гетьман“. Поки він готував міни, Олександр приліг відпочити. Я теж на мить заснув. У наступну мить — свист, вибух і морок», — згадує Сергій. Озирнувшись довкола зрозумів, що залишився живим лише він.
Згодом Сергій дізнався, що загарбники вдарили по них з реактивної системи залпового вогню, імовірно з «Граду». Боєкомплект хлопців вибухнув, а бетонна плита, під якою вони переховувалися, впала на бік. Тіло «Гетьмана», який опинився в центрі вибуху, знайшли наступного дня, «Дрозда» — через день.
На війні Олександр написав доньці листа-заповіта, в якому є такі рядки: «Благаю тебе, кохай, не забувай, досліджуй, бережи та захищай Україну у своїй душі. Бо це я, це ти, це мама тендітна та ніжна, це твої дідусі та бабусі тямущі та розумні, це всі, кого ти знаєш зараз, коли тобі лише 6 років!»
Вічна пам’ять та повага герою!
Фото із сайту Вечірній Київ
Азов Пам'ять Момент тиші