«В одиночній камері я 5 місяців розмовляв із павуком, як з кентом, щоби не зійти з розуму» 11.03.2025 09:00 Укрінформ Військовий, який у 25 років пройшов ООС, блокаду Маріуполя, російський полон та втратив ногу в штурмах, уперше розповів свою історію
Він не називає своє ім’я та прізвище – тільки позивний. «Морпіх». Анонсована зустріч із військовим у рамках програми «Тато-хаб» збирає повну залу в Закарпатській обласній бібліотеці ім. Потушняка. Аудиторія – переважно жіноцтво. Модерує зустріч із “Морпіхом” добре знайома з ним волонтерка. Хлопець бере мікрофон і переказує на публіку свою історію – рівним тоном, дуже просто і відкрито, наче за кавою подрузі розповідає про трафунки учорашнього дня.
… Я на цій зустрічі – у ролі слухача. Кілька разів ловлю себе на тому, що на певних моментах, про які спокійним голосом розповідає «Морпіх», моє обличчя кривиться в гримасі болю: від пережитого ним і розказаного фізично боляче. Водночас, майже всю розповідь хлопця у мене широко відкриті очі: вражає його надзвичайна стійкість.
Сподіваюся, історію 25-річного «Морпіха» українці колись побачать у блокбастері про супергероя, ну а поки переказую її читачам Укрінформу.
МРІЯВ ПРО ФРАНЦУЗЬКИЙ ЛЕГІОН
– Я, узагалі, планував йти служити у «Французький легіон» (військове з'єднання французької армії, французький легіон складається з висококваліфікованих піхотинців та унікальний тим, що відкритий для іноземців, готових служити у збройних силах Франції, – ред.), готувався до цього, завжди мріяв бути професійним військовим, – каже «Морпіх».
Утім, через незнання мови до «Французького легіону» хлопець так і не потрапив. Тож після школи він поступив в університет, вчився на інженера-механіка реактивних двигунів до літака.
– Я провчився всього рік – далі з’явилася нагода і полетів за кордон проходити курс молодого бійця у Великобританії. Навчався там два місяці. Потім до нас приїхали представники українських частин, і я обрав морську піхоту. Це – еліта війська, найсильніші підрозділи. Ну і це ще був підрозділ з гідною історією: перший батальйон морської піхоти, який був заснований у Незалежній Україні, у Феодосії вони в 2014-у лишилися вірні присязі і не перейшли на сторону росіян, як багато частин, що знаходилися на той час у Криму. Це мене привабило. Наш батальйон після виходу став у Миколаєві, він так і називався Феодосійський батальйон, я підписав контракт із ними (мова йде про 1-й окремий Феодосійський батальйон морської піхоти у складі Військово-морських сил України, – ред.), – розповідає молодий чоловік.
ПЕРШЕ ПОРАНЕННЯ – НА ПЕРШОМУ БОЙОВОМУ ВИХОДІ У 18 РОКІВ
На той час «Морпіхові» виповнилося 18 років. Він пройшов курс молодого бійця у морській піхоті. Далі було перше бойове хрещення.
– Мій перший бойовий вихід – це 2018 рік, тоді ж отримав своє перше поранення. Було осколкове в ногу та обличчя. У мене така специфіка, мені все летить у лице, – каже хлопець.
Після поранення, коли військовий трохи підлікувався, командування відправило його на курси снайперів.
– Я мав дуже хороші показники по стрільбі. Це було піврічне навчання з американськими військовими, які працювали в Іраку, Афганістані. То була дуже хороша школа. Зараз це називається курси марксмена (marksman — фахівець з точної стрільби, влучний стрілець на малій і середній дистанціях, – ред.).
Так «Морпіх» став снайпером, працював на великі дистанції. В подальшому перебував на Світлодарській дузі, в Кримському, Зайцеві, Водяному.
Саме у Водяному хлопець разом зі своїм підрозділом зустрів повномасштабне вторгнення.
ПРИ СПРОБІ ВИЙТИ З МАРІУПОЛЯ ВТРАТИЛИ БАГАТО ЛЮДЕЙ ТА ТЕХНІКИ
– Це були околиці Маріуполя, на березі Азовського моря. Нас із 20 чисел лютого росіяни почали щільно крити артилерією та «Градами». А за кілька днів після повномасштабного вторгнення надійшов наказ відійти в місто і ми розділилися з «Азовом» – взяли правий та лівий берег, відповідно, заводи Ілліча та Азовсталь. У подальшому ми потрапили в оточення, добре знали про це. Президент говорив триматися та обіцяв деблокаду Маріуполя – ми трималися до останнього. Далі стало зрозуміло, що деблокади не буде. Мали декілька спроб проривів в Україну, які не вдалися – під час них ми втратили особовий склад і техніку.
Далі був «Азовсталь» та оборона у надважких умовах.
– Нам найбільше не давала жити авіація. ФАБи. Якщо із живою силою противника ми ще справлялися, то з авіацією це було неможливо. Постійно – бомбардування та ворожі літаки. 24/7. Навіть не давали вилізти з укриття. На «Азовсталі» я отримав уламкове поранення в голову та обличчя. Мені мало не відрізали язика, і коли згодом потрапив у російський полон, я ще толком навіть не говорив, – згадує «Морпіх».
ПРИМІЩЕННЯ 4 НА 4, СТІЛЕЦЬ І НАРИ
17 травня 2022 року Президент віддав наказ українським військовим вийти з «Азовсталі».
– За Женевською конвенцією нас усіх через 90 днів мали обміняти. Я, зрештою, пробув у полоні 9 місяців. Майже весь термін – в одиночній камері.
«Морпіх» має багато тату. Руки, шия хлопця густо вкриті ними.
– На грудях у мене – великий тризуб. Тож я у них (росіян, – ред.) був «на особом рєжимє». Практично весь полон я просидів у одиночній камері. Це приміщення 4 на 4, стілець і нари. Щоб не зійти з розуму, в одній із колоній я просто говорив із павуком, який зі мною в камері жив. 5 місяців.
Віри та сил триматися, каже військовий, додавало те, що на нього чекали вдома.
– Чекала сестра. Також у мене є донька маленька – вона на той час знаходилася в окупації. Я вже після полону їх вивозив. Мені дуже хотілося її ще раз побачити. Я від цього злився на них (росіян, – ред.) ще більше. Знав, що повернусь і обов’язково піду далі воювати! – пригадує «Морпіх».
ПІСЛЯ ОБМІНУ НЕ ЗМІГ ЗГАДАТИ ТЕЛЕФОН СЕСТРИ
Військовий каже, що обміну не очікував.
– Росіяни досить часто нас перевозили і постійно говорили у таких випадках, що везуть на обмін. Після кількох таких разів я більше їм не вірив. Готувався до того, що зараз знову буде нова колонія – а отже, нові побої, нові правила. Коли нас посадили в літак у Курській області, а згодом наглядачі сказали, що ми сіли в Таганрозі – а ми знали, що там одне із найжорстокіших СІЗО для полонених – готувалися до гіршого. А виявилося, що ми сіли лише на дозаправку і далі нас повезли в Крим. От уже там зрозуміли, що ми таки йдемо на обмін.
Зрештою, «Морпіха» та інших хлопців протримали ще одну ніч у підвалі й далі обміняли та повезли на Запоріжжя.
– Нам видали телефони із сімкартами, але я не міг згадати номер сестри. Це й не дивно: стільки часу пройшло, стільки було побоїв, мені там усе повідбивали… Добре, що я взагалі ще пам’ятав, як мене звати.
Аби сконтактувати із сестрою, згодом чоловік створив сторінку в Інстаграмі й так із нею зв’язався.
– Написав їй, а вже за день ми зідзвонилися. Вона на той час була в Німеччині. Ми зв’язалися, коли я вже був у реабілітаційному центрі. Змішані відчуття були…, – пригадує «Морпіх».
ТРИМАВ ОБОРОНУ В ПОВНОМУ ОТОЧЕННІ 21 ДЕНЬ
Він пройшов реабілітацію і незабаром повернувся до служби. Каже, що до цього підштовхнуло те, що почалися проблеми в особистому житті з дружиною. Повернувся «Морпіх» у рідний батальйон.
– Ми тоді стояли на Херсонському напрямку, це були Кринки. Я два рази запливав на лівий берег, 40 днів там пробув, загалом. Після того ще поїхав із батальйоном на Вовчанськ. Ну а згодом перевівся в Третю штурмову. Приваблювало, що це – один із найкращих підрозділів у ЗСУ, він прирівнюється до Сил спецпризначення. Там зовсім інше відношення до військових. А в рідну морську піхоту на той час увірвалися пузаті радянські дядьки, там уже не було тих хлопців, з якими я воював та служив, і я вирішив поміняти бригаду, – каже військовий.
Ну а далі на «Морпіха» чекали штурми ворожих позицій.
– При штурмі Макіївки у Сватівському районі ми закріпилися і я з побратимом 21 день пробув в оточенні. Це мій найближчий друг, війна дуже зближує – хоча я й зарікався більше заводити друзів, бо дуже боляче втрачати. Ну а згодом був ще один штурм – у мене були суміжники, двоє хлопців, одного затрьохсотили (поранили, – ред.) в перший же день і далі я оборону, фактично, тримав сам. У якийсь момент був накат ворога, мене поранило. Куля потрапила знову в обличчя – зліва все затекло, зачепило око, я й зараз на нього не бачу практично. Ну а тоді я виходив поранений і через те, що не бачив нічого, став на ворожу пелюстку. Мені відірвало ногу. Під час евакуації довелося ще 4 км добиратися на одній нозі.
Потім був стабпункт, евакуація в Харків, у Львові хлопець пережив 15 операцій. Зараз проходить реабілітацію та протезування в Ужгороді.
– Я дуже хотів стати на ноги. Мені пощастило, що поруч опинилися люди, які дуже сильно мотивують працювати над собою, займатися в залі. Це Іван та Ірина Дідики. Мені зробили тимчасовий протез. Зараз цей, що я маю, вакуумний, також не постійний – це протез для купання, аби приймати душ. На початку він додає неприємних відчуттів, болю – але те, що ти вже йдеш на своїх двох, а не на інвалідному візку, це класно!
ХОЧЕ СТАТИ ІНСТРУКТОРОМ
У “Морпіха” багато військових нагород. Зокрема, «За мужність» ІІ ступеня отримав за оборону Маріуполя після виходу з полону.
Також має «Лицарський хрест». Це одна із високих нагород у ЗСУ, яку отримують воїни, котрі з ризиком для життя проявили виняткову хоробрість під час ведення бойових дій проти ворога України.
Наразі «Морпіх» прагне запротезуватися, пройти реабілітацію і повертатися у військо інструктором.
– Штурмувати я вже не зможу, звісно, але поділилися тим, що знаю і вмію, теж буде непогано. Хочу ділитися досвідом із підростаючим поколінням, тому далі планую займатися з підлітками, молодими людьми на військових вишколах. На БЗВП (базова загальновійськова підготовка, – ред.) працювати зі старшими мобілізованими дядьками мені було б некомфортно. У мене непогані знання з тактики ведення бою, вогневої підготовки – я снайпер вищої категорії, хороший стрілок. Тож багато чого зможу передати молодому поколінню, – переконаний “Морпіх”.
ОБУРЕНИЙ ТРАМПОМ І БОЮСЬ ТОГО, ЩО ДАЛІ
На завершення зустрічі маю змогу поспілкуватися з військовим та поставити йому кілька питань. Перше, що питаю – чому, зрештою, зважився на цей публічний камінгаут.
– Знаєте, із мене раніше в бригаді хотіли робити медійну особу, але тоді я відмовився. Напевно, був не той час. Зараз, коли запропонували прийти сюди і попередили, що будуть журналісти, я був не проти. Що ж, стану «зіркою», – іронізує “Морпіх”.
– Ще б пак, ваша історія – готовий сценарій фільму про супергероя, щиро вам зичу, аби так і було незабаром. Як думаєте самі, до чого вона б мала мотивувати тих, хто її вперше почує/прочитає?
– Та я нікого не хочу мотивувати, насправді. Знаєте, мого віку хлопці, переважно, думають над тим, як штурмувати Тису, а не посадки на фронті. І знаєте, що? Я їх не засуджую. Нікого не закликаю в армію. Це вибір кожної свідомої людини. В армії різні люди. Я ніколи не буду пропагувати, що армія – це класно, йди і станеш героєм, це дуже просто! Де там класно – там люди гинуть! Тому дійсно – у кожного свій вибір, і кожен сам собі суддя. Хто я такий, щоб когось засуджувати – кожен сам вибирає свій шлях. Я свій обрав.
– Що би ви порадили тим, хто проходить реабілітацію після важких поранень?
– Більше часу приділяти рідним. Рідні все витягнуть.
– Чи слідкуєте за останніми новинами, тим, що несеться навколо через дії США та їхнього президента, які стосуються нашої війни?
– Я обурений. Злий на Трампа, що капець. Я б йому в лице плюнув, якби побачив.
– Як думаєте, що буде далі?
– Чесно вам сказати? Я боюсь «далі».
– Насамкінець не можу не спитати про того павука. Звідки вам це прийшло?
– Спочатку читав надписи у одиночній камері. Далі, коли вже все перечитав, якогось дня побачив того павука. Зрадів. Це була єдина жива істота поруч. Я з ним, як із кентом своїм спілкувався – вітався щодня, розповідав історії. Так із дня в день, дуже довгий час (замовкає, – авт.). Але я про це не люблю згадувати.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Ігоря Ткаченка
Маріуполь ЗСУ Десантники Військові Полонені Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
