У чому таємниця українських атак на російську військову промисловість?
З початку 2026 року понад два десятки підприємств російського військово-промислового комплексу стали об’єктами повітряних ударів Сил оборони України.
Що в першу чергу привертає увагу в цих атаках: уражені об’єкти розташовані в різних регіонах Росії, майже не пов’язані між собою, підпорядковуються окремим корпораціям і виробляють абсолютно різну продукцію. Це створює враження хаотичності “далекобійних санкцій” проти російського ВПК. Однак, якщо придивитися уважніше, за зовнішньою ілюзією простежується чітка система та єдиний розрахунок.
У чому полягає задум цих ударів? Якого ефекту прагнуть досягти Сили оборони та як їхні зусилля насправді впливають на стан ворожої “фабрики смерті”?
З логікою українських глибоких ударів по больових точках ворожої “оборонки” розбирався Укрінформ.
НЕБЕРЕЖНА РОБОТА
До 10 березня 2026 року назва цього російського заводу в Україні була відома хіба що вузькопрофільним фахівцям. Проте для сучасної російської промисловості оборонного призначення брянський “Кремній Ел” завжди мав стратегічне значення. Підприємство випускає понад три тисячі найменувань електронних компонентів: інтегральні мікросхеми, транзистори, діоди, силові модулі та іншу елементну базу, яка використовується у виробництві ОТРК “Іскандер-М”, ЗРК “Панцир-С1”, засобів РЕБ, бортової апаратури бойової авіації та іншого високотехнологічного озброєння.
Після початку повномасштабного вторгнення в Україну роль цього підприємства стала критично важливою. Через санкції російська “оборонка” втратила доступ до значної частини західної електроніки, тому була змушена максимально нарощувати власне виробництво компонентної бази. За роки війни завод перейшов на майже безперервний режим роботи, виконуючи державне оборонне замовлення.
Український удар наприкінці першої весняної декади поставив під питання подальшу роботу підприємства в такому турборежимі. За даними Генерального штабу ЗСУ та оприлюднених супутникових знімків, унаслідок атаки були уражені основні потужності підприємства. Через кілька тижнів агенти руху “АТЕШ” зафіксували пошкоджені цехи, проведення аварійно-відновлювальних робіт та різке посилення охорони. Тобто завод продовжив роботу, але вже не в штатному режимі, а в умовах термінового ремонту. Тому в ніч на 7 липня 2026 року українські сили здійснили наступний візит до Брянська, після якого були зафіксовані нові влучання в ділянку збирання та напівпровідникові лінії.
Виробництво напівпровідників, як відомо, базується на надзвичайно складних технологічних процесах. Фотолітографія, травлення кремнієвих пластин, нанесення провідних шарів і контроль якості відбуваються в так званих “чистих кімнатах”, де концентрація пилу в сотні разів нижча, ніж у звичайній операційній. Навіть часткове пошкодження систем вентиляції, кліматичного обладнання чи високоточних виробничих ліній потребує не косметичного ремонту, а перезапуску всього технологічного циклу.
Брянський “Кремній Ел” після атаки 10 березня 2026 року
Зробити це непросто, особливо в умовах, коли ситуацію ускладнюють західні санкції. Значну частину обладнання для виробництва мікроелектроніки виготовляють у США, Японії та Нідерландах, а після 2022 року Росія практично втратила можливість легально його закуповувати та обслуговувати. Тому відновлення пошкоджених ліній потребує або складних схем паралельного імпорту, або демонтажу обладнання з інших підприємств, створюючи проблеми вже для них.
Але найважливіше – не це.
“Кремній Ел” не виробляє готових ракет, він “лише” постачає компоненти десяткам інших підприємств, точніше, донедавна постачав. Наразі ж вихід із ладу його потужностей запустив ефект доміно: на території Росії дефіцит електроніки досі відчувають виробники ракетного озброєння, систем ППО, засобів РЕБ та авіаційної техніки.
Саме на досягнення такого ефекту – зриву виконання максимальної кількості різних збройових програм, схоже, й була розрахована “брянська” операція Сил оборони.
ЕВОЛЮЦІЯ ПРОГРЕСУ
Ще одним яскравим прикладом, який пояснює логіку українських ударів, є “вимкнення” акціонерного товариства “Всеросійський науково-дослідний інститут релебудування – Прогрес” (АТ “ВНДІР-Прогрес”, м. Чебоксари).
АТ “ВНДІР-Прогрес” після одного з ударів Сил оборони України
Здавалося б, назва цієї “шараги” не справляє враження підприємства першого ешелону. Та й фактично тут насправді не збирають ракети, не зварюють бронекорпусів і не випускають літаки. Натомість завод виробляє те, без чого високоточне озброєння втрачає ефективність у сучасній війні: навігаційні комплекси, захищені системи зв’язку та приймачі супутникової навігації сімейства “Комета”. Модулі, створені “Прогресом”, інтегруються в оперативно-тактичні комплекси “Іскандер-М”, крилаті ракети “Калібр” та Х-101, керовані авіабомби з комплектами УМПК, ударні БпЛА “Герань”, а також низку морських і наземних платформ.
Заслуговує на увагу система “Комета”. Її в Чебоксарах розробили вже під час повномасштабної війни як відповідь на вплив українських засобів радіоелектронної боротьби. Завдання комплексу – утримувати курс боєприпасу навіть за активного придушення сигналів GPS і ГЛОНАСС. Інакше кажучи, саме цей вузол допомагає російській високоточній зброї не “осліпнути” над українською територією.
Блок апаратури “Комета-М” із модуля УМПК
У цій історії показовим є те, що Чебоксарський завод став одним із перших російських підприємств ВПК, щодо якого Україна застосувала тактику послідовного виснаження. Його не намагалися знищити одним ударом, а методично “опрацьовували” понад рік.
Річ у тім, що російський ВПК працює за принципом жорсткої спеціалізації. Один завод виготовляє корпус, інший – електроніку, третій – системи зв’язку, четвертий здійснює фінальне складання. Тому перенести випуск навігаційних модулів на інший майданчик, тим паче, швидко – практично неможливо. Це не серійні металеві деталі, а високотехнологічна продукція, виробництво якої зав’язане на спеціалізованому обладнанні, власному програмному забезпеченні та вузькопрофільних інженерах.
Тож тактику щодо Чебоксарського “Прогресу” в Силах оборони обрали відповідну, еволюційну: був час і натхнення…
Перший підтверджений удар по об’єкту відбувся 9 червня 2025 року, спричинивши велике загоряння на території. Менш ніж за місяць, 5 липня, дрони пошкодили цех із виробництва електронних компонентів для навігаційних модулів. Попри результативність цих атак, після кількамісячної паузи українські “птахи” повернулися до Чебоксар.
18 лютого 2026 року російські моніторингові канали повідомили про нові вибухи в районі заводу. А вже 5 травня підприємство зазнало комбінованого нальоту крилатими ракетами FP-5 “Фламінго” та безпілотниками “Лютий”. Після цієї атаки OSINT-аналітики зафіксували кілька великих осередків пожеж і будівельні крани, які росіяни терміново пригнали для розбору завалів та демонтажу пошкоджених конструкцій.
Та найбільш руйнівним став наліт 10 червня 2026 року. Тоді ракети пробили дахи заводських корпусів, завдали значних пошкоджень адміністративній будівлі та іншим приміщенням, після чого на території підприємства вкотре спалахнула тривала пожежа.
Фінальним наразі підтвердженням системної “роботи” по “ВНДІР-Прогрес” став удар 12 червня 2026 року, коли українські засоби ураження знову досягли столиці Чувашії. Ця атака мала на меті вже не стільки додаткове руйнування потужностей, скільки зрив аварійно-відновлювальних робіт, які росіяни розпочати після попереднього розгрому.
Результатом української наполегливості став службовий лист “ВНДІР-Прогрес”, який з’явився у відкритому доступі й був адресований контрагентам підприємства. У ньому керівництво інституту офіційно повідомляло замовників про призупинення виробництва, виникнення форс-мажорних обставин та неможливість виконувати контрактні зобов’язання у встановлені строки. Зокрема, саме такого змісту звернення отримав Прибалтійський суднобудівний завод “Янтар” – один із “стовпів” багатьох російських військово-морських проєктів.
Поширене у мережі зображення листа “ВНДІР-Прогрес”, адресованого контрагентам підприємства.
Оприлюднене листування, по суті, є першим випадком, коли самі росіяни фактично визнали: вдало сплановані точкові удари Сил оборони ламають графіки роботи не просто окремого російського заводу, а й цілих секторів їхньої оборонної промисловості.
ВИНИЩЕННЯ МОЗКУ
Якщо згаданий раніше “Кремній Ел” має забезпечувати російський ВПК масовою електронною компонентною базою, то зеленоградський “Ангстрем” – це вже про інше. Це один із небагатьох центрів, де Росія ще здатна виготовляти спеціалізовані мікросхеми військового призначення.
Завод збудували у 1960-х роках в Підмосков’ї як радянську відповідь американській Silicon Valley. Попри багаторічне технологічне відставання, саме тут до сьогодні виробляють чіпи для систем зв’язку, радіолокації, авіоніки, комплексів ППО, космічної техніки та іншої апаратури спеціального призначення. Після 2022 року, коли доступ до західної мікроелектроніки різко скоротився, значення підприємства зросло неабияк. Невипадково воно серед перших опинилося під санкціями США, ЄС, Великої Британії, Японії та низки інших країн.
У ніч на 28 травня 2026 року “Ангстрем” зазнав і українських далекобійних санкцій. Попри традиційні заяви російської влади про “успішне відбиття атаки”, численні відео місцевих жителів зафіксували вибухи й пожежу в промисловій зоні, а OSINT-аналітики геолокували влучання безпосередньо на території підприємства.
Зеленоградський завод “Ангстрем” після українських далекобійних санкцій
На відміну від “ВНДІР-Прогрес”, керівництво “Ангстрему” не повідомляло про призупинення роботи. Але виробництво мікросхем має одну особливість: навіть короткочасне порушення енергопостачання чи кліматичного режиму може зіпсувати цілу партію кремнієвих пластин, технологічний цикл яких триває кілька місяців. Для такої галузі іноді небезпечнішими за прямі руйнування стають саме збої в роботі інженерної інфраструктури.
Крім того, російська мікроелектроніка сьогодні критично залежить від імпортного обладнання, придбаного ще до початку великої війни. Сучасні фотолітографічні установки, вимірювальні комплекси й системи контролю якості переважно вироблені у Нідерландах, Японії та США. Через санкції їхній ремонт або заміна стали надзвичайно складними, тож щонайменші локальні пошкодження таких підприємств завжди гарантують непропорційно критичні наслідки.
Ось чому удар по “Ангстрему” варто розглядати не як атаку на окремий завод, а як удар по одному з небагатьох центрів компетенцій, які Росії вдалося зберегти після розпаду СРСР.
Якщо додати до вищезгаданих ударів атаки на Воронезький завод напівпровідникових приладів, який постачає елементну базу для радіолокаційних станцій і ЗРК, пензенський НДІФІ – виробника датчиків для Су-57 та систем ППО, новосибірський “Екран”, що виготовляє електронно-оптичні перетворювачі для тепловізорів і приладів нічного бачення, а також завод “Маяк”, який забезпечує силові структури спеціалізованими засобами зв’язку, картина стає очевидною. Українські удари були спрямовані не на окремі підприємства, а на всю електронну екосистему російського ВПК – від мікросхем і напівпровідників до навігації, оптики та захищеного зв’язку. Саме таким виглядає системне полювання на “мозок” сучасної зброї.
РАКЕТОЛОГІЯ
Наступна група цілей українських ударів виглядає дуже строкатою: виробник пускових установок, авіазавод, розробники безпілотників, газогенераторів і гіромоторів, судноремонтна верф. Як тут простежити логічний ряд?
Спробуймо розібратися.
Отже, Волгоградський завод “Титан-Барикади” уражений наприкінці червня. Це підприємство – монополіст у виробництві мобільних пускових установок для стратегічних ракетних комплексів “Тополь-М”, “Ярс” і “Сармат”. Тут же виготовляють пускові установки для оперативно-тактичних комплексів “Іскандер-М”, а також обладнання, яке російська сторона пов’язує з “аналоговнєтною” ракетною системою “Орєшнік”.
Щось сталося на Волгоградському заводі “Титан-Барикади”. Червень 2026 року.
Якою б не була сама ракета, без пускової установки вона залишається трубою, яка нікуди не полетить. Виробництво багатовісних мобільних платформ є складним поєднанням важкого машинобудування, гідравліки, високоточної механіки та систем керування. Більшість технологічних операцій виконуються на унікальному обладнанні, а окремі вузли проходять цикл виготовлення тривалістю у кілька місяців.
А це, як ми вже зрозуміли раніше, – больова точка російської “оборонки”: будь-яке локальне порушення виробництва автоматично зміщує графіки виконання державного оборонного замовлення.
Фіксуємо інформацію та переходимо до іншого прикладу.
Кіровський “Авітек”, по якому українські безпілотники відпрацювали наприкінці липня. Підприємство входить до концерну “Алмаз-Антей” і виробляє зенітні керовані ракети для комплексів ППО “Тор”, а також унікальні пускові газогенератори 526М. Останні використовують у двигунах усіх основних російських крилатих ракет, зокрема Х-101, Х-59 та “Калібр”. Крім того, підприємство постачає для російської авіації катапультні крісла для винищувачів Су-34 і Су-57, вантажопідіймальні системи та балочні тримачі.
Кіровський “Авітек” виразно ілюструє реалії сучасного російського ВПК
Номенклатура продукції також виразно ілюструє характер сучасного російського ВПК: один завод одночасно працює на авіацію, протиповітряну оборону та ракетну програму. Відповідно, перебої в його роботі також ударять одразу по кількох напрямах. Відзначаємо спільне з волгоградським заводом і йдемо далі.
Мічурінський завод “Прогрес”. Попри маловідому назву, саме тут виробляють датчики МП-95 та гіромотори для крилатих ракет Х-101 та Х-59 – прецизійні механізми та комплектуючі для навігаційних систем, в яких допуски вимірюються мікронами. Звісно, що подібне виробництво неможливо швидко масштабувати або перенести: воно спирається не лише на парк високоточних верстатів, а й на інженерні школи, які формувалися десятиліттями.
Знову маємо спільний корінь із двома попередніми підприємствами – ракети.
Під ударом Сил оборони “Атлант Аеро” у Таганрозі.
Також у січні під удар потрапило й підприємство “Атлант Аеро” у Таганрозі, де збирали та випробовували ударні безпілотники “Молнія” і компоненти БпЛА “Оріон”. З огляду на те, що розвідувально-ударний комплекс великої тривалості польоту “Оріон” використовується росіянами як повітряна платформа для запуску компактних крилатих ракет (наприклад, новітньої S8000 “Бандероль”) та керованих ракет типу “Х-БПЛА”, що дає змогу РФ бити по українських тилах без заходу літаків у зону дії нашої ППО, логіка ураження цехів, де збирають ці дрони, є цілком очевидною.
Навесні українські дрони дісталися й ульяновського “Авіастару” – єдиного в Росії серійного виробника важких військово-транспортних літаків Іл-76МД-90А та літаків-заправників Іл-78М-90А. Саме ці транспортники перевозять не лише десантників, а й доставляють на аеродроми стратегічної авіації крилаті ракети, а заправники – здійснюють дозаправку в повітрі горезвісних Ту-22М3, Ту-95 та Ту-160…
Один із цехів “Авіастару” до української атаки.
Під час атаки були пошкоджені виробничі цехи, кліматичне укриття та літаки, що перебували на різних стадіях складання. Для авіабудування це критичні ураження, адже монтаж бортових систем, композитних конструкцій і значної частини авіоніки треба виконувати у приміщеннях із жорстко контрольованими параметрами температури й вологості. Втрата належної інфраструктури тягне за собою не просто ремонт ангара, а перегляд виробничого графіка.
Завершує цей ланцюг керченський суднобудівний завод “Затока”, уражений у червні. Після окупації Криму підприємство стало одним із центрів ремонту, добудови та модернізації кораблів Чорноморського флоту. Саме тут, зокрема, перебували судна проєкту 15310 “Волга” і “Вятка”, призначені для прокладання підводних кабельних ліній. Удар по “Затоці” був спрямований не стільки на окремі кораблі, скільки на ремонтну інфраструктуру, без якої флот і, зокрема, носії ракетного озброєння втрачають можливість вчасно відновлювати свою боєготовність.
Керченський суднобудівний завод “Затока”.
Тож, як бачимо, “Титан-Барикади”, “Авітек”, “Прогрес”, “Атлант Аеро”, “Авіастар” і “Затока”, лише на перший погляд, не мають між собою нічого спільного. Насправді ж усі вони є різними ланками одного виробничого процесу – створення та забезпечення засобів ракетного терору РФ. Ось чому удари по цих підприємствах мають чітке пояснення й ту саму стратегію, що й удари по виробниках мікроелектроніки. Відмінність лише в тому, що одні спрямовані на позбавлення російської зброї “мозку”, а інші – заважають їй зійти з конвеєра.
ХІМІЯ, ЯКА ВБИВАЄ
Ракета чи артилерійський снаряд починаються не на складальній лінії. Їхня історія стартує значно раніше – на підприємствах, які виробляють вибухові речовини, компоненти твердого ракетного палива, спеціальні полімери та іншу хімічну продукцію подвійного призначення. Тож у 2026 році українські далекобійні удари дедалі частіше були спрямовані не лише по оборонних заводах, а й по підприємствах великої хімії.
Одним із перших у цьому списку став Новомосковський “Азот”, який постачає компоненти, без яких неможливо виготовити артилерійські порохи та тверде паливо для ракетних двигунів. А ще – “Невинномиський Азот”, оскільки виробляє аміак, азотну кислоту та інші продукти, що є основою для цілої номенклатури спеціальної хімії військового призначення. При чому, удари були спрямовані не по складах готової продукції, а по виробничих цехах: якщо зупиняється синтез базових компонентів, проблеми швидко виникають у всіх наступних ланках виробничого циклу.
“Невинномиський Азот” засвідчує візит української делегації.
За цією ж логікою були атаковані “Тольяттікаучук” та “Нижньокамськнафтохім”. Лише на перший погляд ці підприємства мають суто цивільний профіль. Насправді ж вони випускають спеціальні синтетичні каучуки, смоли, пластики та полімерні композиції, без яких неможливо виготовити ущільнювачі для ракетної техніки, елементи авіаційних паливних систем, ізоляцію кабельних мереж, транспортно-пускові контейнери та інші вироби військового призначення. Значна частина виробників цієї продукції офіційно внесена до російського реєстру підприємств, що виконують державне оборонне замовлення.
ЗАЛІЗНА ЛОГІКА
Коли ми проговорили про дотичність хімії до “оборонки”, то удар по Новолипецькому металургійному комбінату тепер не видається нелогічним. Насправді НЛМК не виробляє ракет, літаків чи танків. Проте створення цієї зброї закладається саме на етапі виплавлення сталі та прокату потрібної марки.
У липні українські безпілотники уразили електросталеплавильний комплекс підприємства, де виробляють спеціальні марки сталі, які потім надходять на десятки російських машинобудівних заводів.
Новолипецький металургійний комбінат вносить корективи у терміни виготовлення корпусів ракет, елементів пускових установок, бронетехніки та артилерійських систем.
Водночас НЛМК не є унікальним підприємством. Росія має кілька великих металургійних комбінатів – Магнітогорський ММК, “Сєвєрсталь”, ЄВРАЗ, Оскольський електрометалургійний комбінат та інші. Теоретично вони можуть частково компенсувати випадіння окремих виробничих потужностей. Але це – лише теоретично.
Спеціальна металургія не працює за принципом “будь-який завод – будь-яка сталь”. Кожен комбінат має власний набір плавильних агрегатів, прокатних станів, технологій термообробки та номенклатуру продукції. Виробництво броньових, високоміцних чи жаростійких сталей для оборонної промисловості заздалегідь розписане за контрактами, а виробничі лінії часто завантажені на місяці вперед.
Тому удар по одному комбінату не зупиняє російської металургії, а змушує перебудовувати всю систему кооперації. Замовлення доводиться переносити на інші підприємства, змінювати виробничі графіки, шукати вільні прокатні потужності, переналаштовувати логістику та повторно проходити погодження із замовниками. Для цивільного ринку це означає затримки. Для військового – перенесення термінів виготовлення корпусів ракет, елементів пускових установок, бронетехніки та артилерійських систем.
Показово й те, що удар припав саме по електросталеплавильному виробництву. На відміну від доменного переділу, саме електрометалургія дає змогу отримувати високоякісні марки сталі з мінімальним вмістом домішок і точним контролем хімічного складу. А саме такий метал потрібен для сучасного військового машинобудування, де навіть незначне відхилення характеристик може вплинути на ресурс ствола гармати, міцність корпусу ракети чи бронезахист техніки.
І це також характерна риса української кампанії. Сили оборони не намагаються “обвалити” всю російську металургію – це практично неможливо. Натомість вони створюють додаткове навантаження на виробничу систему, яка вже тривалий час працює у форсованому режимі.
РОЗІРВАНИЙ ЛАНЦЮГ: ЕФЕКТ “ЕЛАСТИКА”
Ще одна важлива особливість українських атак проти ВПК країни-агресорки – бити в найболючіші місця, сонячні сплетіння окремих галузей збройового виробництва.
Чи не найбільш показовим прикладом такого підходу є рязанський завод “Еластик”, атакований у червні. Це одне з надважливих підприємств російської оборонки, де споряджають авіаційні бомби, артилерійські снаряди та бойові частини високоточної зброї.
Рязанський завод “Еластик” в тренді 2026 року.
Наприклад, підприємство бере участь у кооперації з виробництва уніфікованої міжвидової плануючої боєприпасної системи УМПБ Д-30СН, здійснюючи спорядження її бойової частини. По суті, йдеться про боєприпас, створений на базі старої фугасної бомби ФАБ-250, який є значно небезпечніший за звичайні КАБи, оскільки за своїми можливостями наближається до крилатих ракет та є універсальним – його можуть запускати як з повітря, так і з землі.
На прикладі “Еластика” добре видно, наскільки складною є сучасна оборонна кооперація. До моменту, коли бомба або ракета потрапляє на цей завод, вже пройдено більшість виробничого шляху. Металурги виготовили корпус, машинобудівники – механічні вузли, хіміки – вибухову речовину та порохи, підприємства мікроелектроніки – системи наведення, а заводи на кшталт “ВНДІР-Прогрес” – навігаційні модулі. На “Еластику” всі ці компоненти збирають в єдиний бойовий виріб: корпус споряджають вибуховою речовиною, монтують детонатори, встановлюють підривники, після чого боєприпас проходить контроль, випробування, і лише тоді його відправляють до війська. Саме тут сходяться результати роботи десятків підприємств.
Тому удар по такому виробництву має непропорційно великий ефект. Якщо завод зупиняється, на складах виробників можуть накопичуватися готові корпуси, вибухові речовини, підривники й електроніка, але перетворити їх на придатні до використання авіабомби чи боєприпаси вже неможливо. У результаті розривається не одна виробнича операція, а фінальна ланка всього технологічного ланцюга, в який залучені десятки підприємств російського ВПК.
Для виробництв такого типу бодай короткочасна зупинка означає зрив графіків постачання за державним оборонним замовленням і накопичення незавершеної продукції на невизначений термін…
ЗМІНА ПРАВИЛ ГРИ
Упродовж десятиліть російський військово-промисловий комплекс будувався за жорстким принципом: кожне підприємство відповідає лише за свою вузьку ділянку роботи. Одні виплавляють спеціальні сталі, другі виробляють мікросхеми, треті – порохи, четверті – ракети, тощо. Така глибока спеціалізація забезпечувала високу ефективність у мирний час, але зробила цю систему надзвичайно залежною від кожної окремої ланки.
Саме цю особливість, схоже, і використовують Сили оборони України.
Якщо ще два роки тому головною метою було скоротити можливості Росії вести війну, знищуючи пальне, літаки чи кораблі, то сьогодні акцент наших ударів дедалі більше зміщується на інше – позбавлення російської оборонної промисловості можливостей швидко відтворювати втрати та “розхідники” окупаційної армії.
Фактично упродовж минулих семи місяців ми вперше взялися за перенесення війни у виробничі цехи російського ВПК. І здається, стратегія цього вектору війни обрана дуже вдала: не надриватися, вперто намагаючись миттєво зупинити конвеєр, а зробити його повільнішим, дорожчим, менш прогнозованим. Змусити ворога постійно шукати тимчасові рішення.
Для Росії, яка п’ятий рік поспіль живе в режимі воєнної економіки, саме це може виявитися одним із найдефіцитніших ресурсів: не сталь, не порох, і не мікросхеми.
А час.
Іван Ступак, місто Київ
Фото ілюстративні з відкритих джерел.
Промисловість ЗСУ Війна Дрон ВПК Ракета «Фламінго»