The source text is in Ukrainian.
Слово «справжній» – саме про таких, як він: щирий, приязний, веселий. Чим би він не займався, він повністю присвячував себе обраній справі
Василь народився 15 серпня 1979 року на Донеччині – у невеличкому містечку Волноваха неподалік Маріуполя. Він відмінно навчався і за це мав особливий дозвіл від батьків – раз на місяць міг не відвідувати школу, коли не відчував такого бажання. Однак, він ніколи цим не зловживав.
Вже змалечку він виявляв відповідальність, наполегливість і самостійність: у дев’ять років самостійно записався до музичної школи, надихнувшись бабусиним акордеоном, і успішно її закінчив. Вищу освіту здобув у Донецькій академії управління (нині це Донецький державний університет управління) за спеціальністю “Адміністративний менеджмент”.
Потім він служив радистом у прикордонних військах і там теж не припиняв навчання: за спогадами його матері, Ліани Борисівни, він прочитав усю наявну там бібліотеку. До Служби безпеки України Василь приєднався у 25-річному віці, наслідуючи приклад батька: у 2004 році переїхав до Маріуполя і зайняв посаду оперуповноваженого міського Головного Управління СБУ.
…На війні чоловік перебував з 2014 року. Відколи у Маріуполі спалахнули перші протистояння, інспіровані Росією, він завжди був у центрі подій. Побачене та пережиті ним події стали основою для його першої книги – “Маріуполь 2014”, у якій він, з ретельністю слідчого, задокументував події та їхніх учасників. Книгу він видав під псевдонімом Іван Богдан, об’єднавши у ньому імена своїх синів. Саме родина – сини та дружина Альона – були найціннішими для нього.
У Богачів часто навідувалися гості. Їхню квартиру у багатоповерхівці в житловому районі Маріуполя “Східний” було видно здалеку: на балконі незмінно майорів український прапор. На кухні існувала спеціальна стіна для малюнків: спочатку на ній залишали свої роботи діти – Іван та Богдан, а потім кожен гість міг залишити свій підпис, побажання або малюнок на згадку.
Василь вмів добре берегти пам’ять про пережиті події: до повномасштабного вторгнення він написав і опублікував ще дві книги – “Патріотв’язні” та “По той бік окопів”.
24 лютого 2022 року Василь зустрів у Маріуполі. Дружину та синів до того часу він встиг відправити на Черкащину до родичів. Мама залишалася у Волновасі. Він востаннє відвідав її 26 лютого. Тоді і Маріуполь, і Волноваха вже були охоплені бойовими діями, і лише Василь усвідомлював, скількох зусиль йому коштувало дістатися до матері, щоб підтримати і обійняти її.
“Він облаштував для мене невелике укриття, розповів, як діяти, наказав берегти себе. Він завжди був опорою для нас із чоловіком”, – згадує Ліана Борисівна.
Василь воював під позивним “Домаха” – так колись називалося козацьке укріплення на узбережжі Азовського моря, на місці якого виник Маріуполь.
Коли окупанти оточили місто, він разом із двома побратимами передислокувався на “Азовсталь”, де на той час перебували представники різних підрозділів, зокрема азовці, прикордонники, морські піхотинці, а також цивільні. І звідти він надсилав своїм близьким короткі повідомлення про себе та публікував у Фейсбуці розповіді про події, що відбувалися на вже колишньому металургійному комбінаті. Розказані ним історії про “бункерну каву” по-азовстальськи, розкидані окупантами агітаційні листівки, знайдений план захоплення будівлі Маріупольського СБУ, пораненого голуба, загиблу 10-річну дівчинку, яка напередодні подарувала Василю іграшкового гусака, – це зворушливі елементи великої трагедії приморського міста, що гинуло під російським чоботом.
4 квітня 2022 року Василь зазнав важкого поранення і відтоді перебував у госпіталі, організованому в бункерах “Азовсталі”. Але навіть за таких умов він знаходив сили та можливість інформувати про події навколо.
Останню публікацію “Домаха” розмістив вранці 8 травня 2022 року. Вона була присвячена його діду, ветерану Другої світової війни, який дійшов із боями до Будапешта і продовжував боротьбу на Далекому Сході проти Японії. “Він пишався б, що його онук став на захист України та нашого народу, вірний присязі, а племінник (майор у запасі) одразу записався до сил ТрО (Запоріжжя), – писав Василь. – А можливо, й добре, що він усього цього не знав, не бачив. З Днем пам’яті та примирення! Я пам’ятаю, дідусю! Перемога, яку ти здобув у 1945-му, цього разу також буде за нами!!! P.S. Гадаю, покидьки, які нишпорять у батьківській квартирі у Волновасі, не вкрадуть дідусеві нагороди, щоб десь у Новосибірську чи Пскові пропити їх…".
Того ж ранку, 8 травня, Ліана Борисівна отримала від Василя коротке повідомлення: “Мамуля, я тебе люблю”.
А після обіду 8 травня росіяни скинули на госпіталь бомбу. За словами його матері, загинули 62 особи. Серед них – її син, підполковник СБУ Василь Богач.
Його тіло було повернене на вільну територію України у липні 2022 року. У січні 2023 року родина отримала підтвердження ДНК-аналізу. 16 січня близькі, друзі та побратими провели його в останню путь – на Лук’янівському кладовищі, де він знайшов свій спокій.
Підполковник Василь Богач посмертно відзначений званням Герой України. Його справу продовжують двоє його синів і похресник – вони обрали шлях служіння українському народу у лавах СБУ та Збройних Сил України.
Вічна пам’ять Герою України!
Тетяна Ігнатченко
Фото: сторінка Іван Богдан у Фейсбуці
Підготовлено Українським національним інформаційним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’ять Війна Війна з Росією Хвилина мовчання