Остання бойова місія Героя України підполковника Дениса Flash Василюка 17.05.2025 09:00 Укрінформ Підполковник Денис Василюк із позивним Flash рік тому востаннє підняв у повітря винищувач Су-27 – попереду в нього була відповідальна місія над Харківщиною
Рік тому, 17 травня 2024 року, начальник штабу – перший заступник командира авіаційної ескадрильї підполковник Денис Василюк із позивним Flash востаннє піднімає у повітря винищувач Су-27. Попереду у нього відповідальна місія над Харківщиною. Відповідальна, як зрештою і всі попередні завдання під час повномасштабного вторгнення Росії до України.
Його останніми словами авіадиспетчеру стали: “Я танцюю”, що на льотному жаргоні означає: “Я ухиляюся від ракет”. Потому зв'язок обірвався назавжди. Коли Дениса відшукали, його долоня все ще стискала кермо. До останнього він боронив повітряний простір України. Герою України назавжди 31…
Владислава Василюк – дружина загиблого льотчика. Вродлива і надзвичайно мужня. Така ж, як і її чоловік Денис. Впродовж цього року вона намагалася усвідомити свою втрату, осмислити жорстокість і несправедливість цього світу, війну. За її словами, втрата може викликати дуже різні емоції. У Владислави не діагностували депресію, але стан порожнечі, який з головою накрив її, став важким випробуванням. Попри біль, вона йшла вперед: записувала відеощоденник, у якому ділилася своїми емоційними переживаннями та порадами з оточуючими. В пам’ять про коханого вона пише книжку і щодня робить кроки для самовдосконалення у професії психолога. А ще – ділиться своїми спогадами та новими цілями…
Життя “до”і “після”
24 лютого 2022 року назавжди розділило життя багатьох українських родин на “до” і “після”. Війна, наближення якої українці підсвідомо відчували, раптово стала реальністю. Цього дня Денис Василюк, який протягом 5 місяців реалізовував себе в цивільному житті у сфері IT, мав з’явитися до військкомату за викликом, але перші вибухи перекреслили його плани.
У той день він перебував у Миргороді разом із дружиною Владиславою. Новина про загибель бойових льотчиків та побратимів Олександра Оксанченка і Степана Чобану в перші дні війни глибоко вплинула на нього.
“Олександр Оксанченко протягом багатьох років був наставником для багатьох молодих пілотів. Його поважали, рівнялися на нього, а після загибелі згадували як людину честі та справедливості. Денис завжди рівнявся на нього – це точно. Таке ж саме ставлення було до Cтепана Чобану, який ставив на крило молодь. Вони були для Дениса прикладом. Я трохи знала Олександра Оксанченка – дуже світла людина. Навіть його обличчя випромінювало доброту та шляхетність. Їхня загибель стала важким ударом для багатьох побратимів. Денис не міг знайти слів, аби описати свій біль. Пам’ятаю, як мене трусило, і його сльози”, – згадує дружина.
Денис прийняв рішення повернутися до лав захисників, але залишався поруч із дружиною ще п’ять днів. Він шукав шлях у безпечне місце для коханої.
5 березня 2022 року Владислава разом із подругою вирушили до Варшави, а Денис поїхав до Івано-Франківська для відновлення льотних навичок. Перед розлукою вони провели кілька хвилин наодинці, усвідомлюючи, наскільки непередбачуваним стало їхнє майбутнє.
“Я пам’ятаю нашу останню зустріч перед від’їздом. Я дивилася в його очі, сповнені відваги, і повторювала: “Деня, я знаю, який ти добрий, але це війна, і тут або ти, або тебе”. Він частенько повторював ці слова – вони стали для нього мотивацією”, – розповідає Владислава.
Наступна їхня зустріч відбулася лише у травні. Десять днів у Львові стали короткою перервою від воєнної реальності. Подружжя намагалося не говорити про війну, хоча її відлуння було повсюди.
“Ми хотіли прожити ці дні без тіні війни, хоча вона була скрізь, у кожному русі, у кожній паузі”, – пригадує дружина.
Протягом літа вона приїжджала до чоловіка, коли він мав короткі відпустки, а восени вирішила повернутися до України, бо розлука була надто болісною.
Згодом Дениса перевели до Миргорода, де він проводив більше часу. Та попри всі зміни, дата 24 лютого залишилася точкою неповернення – моментом, коли життя розділилося на “до” і “після”.
Денис свідомо залишався в Україні для збройної боротьби
Навіть перебуваючи в Польщі, Владислава думками залишалися в Україні. Вона постійно переглядала стрічку новин, а страх і тривога ставали дедалі гострішими.
“Я переглядала новини кожні десять хвилин. У перші дні – щохвилини. Було дуже страшно. До того ж, моя мама на той момент перебувала в госпіталі в Києві, і це теж накладалося на загальну тривогу”, – згадує дружина.
Уже після загибелі Дениса стало відомо, що один із пілотів попереджав його про неминучість вторгнення.
“Мені розповіли, що один із пілотів підходив до нього за тиждень до повномасштабного вторгнення і казав: «Бери родину й виїжджай звідси, бо вторгнення неминуче». Денис уже тоді все розумів і морально готувався, але мені нічого не казав”, – зазначає дружина.
Денис свідомо залишався в Україні, бо вважав для себе неприйнятним спостерігати за війною здалеку. Його принциповість і справедливість не дозволяли йому ухилитися від боротьби, і коли він прийняв рішення знову приєднатися до лав Збройних Cил України, для дружини це не було несподіванкою. Вона підтримала коханого.
День за днем Денис Василюк піднімав в повітря літак, аби виконати поставлене бойове завдання. Подробицями своєї служби він не ділився, беріг емоційний стан рідних. Після повернення писав щось на кшталт: «Я на місці» або «Все добре».
Особливе місце в історії його служби зайняла операція, пов’язана зі звільненням острова Зміїний. Денис не говорив багато, але давав зрозуміти, наскільки небезпечними були ці завдання. Кожен виліт міг стати останнім…
Зрештою, операція завершилася успішно. Денис пишався тим, що його підрозділ виконав поставлене завдання. За участь у звільненні острова Зміїний він отримав орден “За мужність” третього ступеня. Згодом він став повним кавалером цього ордена.
Останній вечір, особливі знаки та останній політ
Нелегко доводиться в цей період родинам наших захисників. В перервах між виконанням бойових завдань траплялися такі очікувані та короткотермінові зустрічі. 15 травня 2024 року Денис прилетів лише на дві години до коханої.
“Так мало часу було, адже повідомили про загрозу ракетного удару. Ми провели разом ці дві години, він сходив у душ, ми обійнялися, довго і душевно розмовляли”, – згадує дружина.
Цього дня Денис говорив про свої плани повернутися до Миргорода 17 травня, хоча ситуація на Харківському напрямку була вкрай небезпечною. Дружина намагалася його переконати, але він був непохитним.
“Я точно пам’ятаю, як казала йому: “Може не варто? Це небезпечно”. Але він відповів: “В Україні немає безпечних місць”. Цю фразу я пам’ятаю на 100%”, – говорить дружина.
16 травня 2024 року він вирушив на чергове бойове завдання.
“За кілька днів до його загибелі зламався мій новий фотоапарат. Це було дивно. Наче якась енергія передувала події… Хоч я не надто вірю в знаки, тоді відчуття не підказувало нічого поганого. 16-го ми спокійно поговорили по відеозв’язку. Я на той момент була в Києві, поїхала лагодити фотоапарат разом із нашим другом Олегом. Це була наша компанія – наче Гаррі Поттер, Герміона і Рон. Ми були справжніми друзями”, – згадує Владислава.
Того вечора Денис, як завжди, написав дружині: “Кохання”, вона відповіла: “Назавжди”, а він додав: “І навіть більше”. Ця традиція в родині була започаткована із 2016 року. Він писав це, щоб заспокоїти і кохану, і себе. І завжди додавав: “До завтра”, ніби це гарантувало, що все буде добре.
“Колись я подарувала йому браслет із символом нескінченності. Він завжди носив його під час польотів. Якось забув одягти і страшенно хвилювався, але політ пройшов успішно. Він щиро вірив у такі речі – не забобони, а особливі ритуали. Наприклад, пілоти не кажуть “останній” – лише “крайній”. Денис завжди мене виправляв, і це увійшло у мою звичку”, – поділилася Владислава.
Того вечора, 16 травня 2024 року, подружжя листувалося до першої ночі. Вранці Денис Василюк вирушив на завдання на Харківському напрямку. І успішно його виконав – скинув дві бомби й захистив піхоту. Піхотинці пізніше написали дружині: “Якби не він, ми загинули б”. У нього було шість секунд, щоб відвернути літак і врятуватися. Але він завершив місію. Бо він жив небом, своїм покликанням. Мріяв пролетіти над звільненим Кримом і махнути крилом своїм батькам.
Ранок 17 травня 2024 року для Владислави Василюк розпочався незвично – друг Олег прийшов раніше, ніж планувалося. Вона здивувалася цьому. Він попрохав зателефонувати мамі. У слухавці прозвучала жахлива новина: “Дениса збили. Але ще є шанс, можливо, він живий, його шукають…”
Це був найстрашніший момент. Усі подальші події відчувалися, наче в тумані. Але саме ця хвилина – нестерпне очікування й невідомість – залишилася найболючішою. Ті години стали випробуванням не лише для розуму, а й для тіла.
“Моє тіло реагувало якось незбагненно – здавалося, що я миттєво схудла на 3–5 кг. Не могла їсти, хотіла випити ліки, але організм відторгав їх”, – розповідає дружина.
Згодом до Києва приїхала машина, щоб забрати її. Перед посадкою вона отримала дзвінок – телефонував командир бригади:
- Під час виконання бойового завдання ваш чоловік, Денис Василюк, загинув…
Із цього моменту її життя остаточно розділилося на “до” і “після”.
“Здавалося, що частина мене загинула разом із Денисом”, – зізнається дружина.
Попри горе, вона не занурилася в депресію, а продовжила жити, досягати нових цілей – у пам’ять про кохану людину.
Рік після втрати: пам’ять, шлях і сила підтримки
Коли Денис загинув, Владислава усвідомила свою нову місію – світ має знати про нього.
“Три роки, поки він воював, я мовчала. Батькам не можна було розповідати – вони не знали, що він їх захищав. Мені теж не можна було ділитися інформацією, бо вона могла потрапити кудись, де не варто. Але після його загибелі я сказала: “Досить”. Люди мають знати про нього”, – розповідає дружина.
Денис був не лише Героєм України, а передусім – людиною з великої літери. Саме це Владислава прагнула донести. Попри біль, вона почала вести відеощоденник. Це стало способом осмислення втрати, терапією і допомогою для інших, хто переживав подібний біль.
“Навіть під час воєнного стану та війни про втрату говорять мало. Я намагалася показати, що можна переживати горе по-іншому, що не треба соромитися власних емоцій”, – зазначає вона.
За цей рік Владислава здобула магістерський рівень із психології, продовжила навчання з гештальт-терапії та вже працює практикуючим психологом, допомагаючи людям впоратися з втратою та кризами.
Разом із друзями вона створила колажі та розмістила їх в улюблених місцях Дениса – один навіть потрапив до Німеччини, а ще один підняли на Говерлу.
Нині вона працює над книжкою, хоча занурюватися в ці спогади морально важко.
“Цей рік видався найактивніший у моєму житті. Це допомагало мені не зациклитися на горі”, – зізнається дружина.
Щоб залишатися поруч хоча б у спогадах, Владислава подорожувала містами, де вони були разом.
“Наприклад, у 2017 році в Одесі ми повісили замочок із нашими ініціалами. Коли я його знайшла через 7 років, це було щось дуже тепле, важливе”, – розповідає вона.
Вона також здійснила одну зі спільних мрій – побачити океан. Перед смертю Денис зробив свій останній подарунок на День народження дружини, який вони мали разом святкувати у вересні: оплатив поїздку на Мадейру. Владислава вирушила в цю подорож після його загибелі…
“Було таке відчуття, що він тепер бачить світ моїми очима”, – ділиться дружина.
Важливим чинником у її відновленні стало оточення.
“Не можна закриватися в собі. Не має бути соромно просити допомоги”, – наголошує вона.
І справді, з моменту загибелі Дениса до 40-го дня вона не залишалася сама жодного дня – друзі та близькі були поруч.
Віра, принципи та незгасаючий приклад Дениса
Попри поширену думку, що час лікує, Владислава бачить цей процес інакше.
“Час не лікує. Cмерть Дениса – це глибока рана. З часом вона перетворюється на шрам. Біль нікуди не зникає, але трансформується у щось інше”, – зазначає дружина.
Найважчими видалися зимові дні 2024-25 років, коли родини збираються разом. Сповнена розчарувань, Владислава вирушила на Балі. Просто купила квиток до країни, про яку нічого не знала. Там вона потрапила в аварію, і це стало переломним моментом.
“Перше, що я подумала: “Чому не на смерть?” Коли я лежала у лікарні, звернула увагу на цифру 17 – улюблене число Дениса. Це було як знак, що він зі мною”, – розповідає дружина.
Тоді вона приймає рішення діяти. З головою занурюється в навчання, роботу та несе пам'ять про Героя.
Денис завжди вірив у перемогу. Він підписував прапори словами: “Разом до перемоги” і “Залишайся собою” – гасла, що стали його особистою позицією. Його переконання були непохитними.
“А хто, якщо не я?” – повторював він.
Денис був людиною честі, і знайомство з ним стало для молодої дівчини справжнім подарунком долі.
“Я вдячна всесвіту, що зустріла Дениса. Попри те, що сталося, я пишаюся знайомством із такою людиною. Він володів рідкісними рисами характеру, які вирізняли його серед інших. Його побратими досі згадують, як він урегульовував суперечки, залишаючись спокійним і дипломатичним. Він був працелюбним – брався за найскладніші місії, виконував їх до кінця. За 29 років свого життя не зустрічала нікого з таким характером і такими рисами. І говорю це не як його дружина, а просто як людина. Ми були разом 9 років. 9 щасливих років, якби не війна”, – зізнається Владислава.
Його ім’я залишилося в пам’яті багатьох. Навіть після смерті Денис надихає і показує, що справжня сила людини – у її принципах та незламному дусі.
“Після його загибелі мені писало багато людей, навіть підлітки. Вони плакали, складали оповідання про нього, надихалися його історією. Писали, що хочуть стати льотчиками, як він”, – підсумувала дружина.
Світлана БОРИСОВА, спеціально для Укрінформу,
фото надані Владиславою Василюк
Источник: www.ukrinform.ua
