Історія одного «Золотого хреста»: евакуація на «бойовій тачці» 06.03.2026 09:00 Укрінформ Держприкордонслужбовець «Тихий» поділився тим, як він з товаришами по службі більше трьох діб визволяли травмованого прямо з-під носа у супротивника
Зі штаб-сержантом Миколою Васильєвим, відомим за позивним «Тихий», ми розмовляємо в Мукачеві. «Золотий хрест» – відзнаку Збройних Сил України, котру вручають солдатам та сержантам за проявлену відвагу та героїзм, – він отримав півтора роки тому. Його оповідь про ту евакуацію – справжній бойовик.
ПІТИ НА БІЙ ЗВЕЛИЛА СУМЛІННІСТЬ
Микола походить з Кривого Рогу, на Закарпаття потрапив солдатом-строковиком у 2017-му.
– Тоді, – говорить, – саме був час, коли вісім років призову не було. Ми стали першими, кого знов почали залучати на термінову службу. Нам спершу обіцяли, що служитимемо неподалік від рідного дому, кілометрів за 200–300. Ми мріяли про Одесу чи Миколаїв, прагнули бути ближче до моря. Проте командування оголосило, що їдемо на Закарпаття. Згодом зустрів тут майбутню дружину, підписав контракт та залишився мешкати й служити в Хустському районі на румунському кордоні.
На час повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го «Тихий» вже мав трьох доньок.
– Мав право залишитися вдома і не йти воювати, проте відчував, що не можу стояти осторонь. Спостерігав, як побратими постійно їздять на ротації, і мені ставало незручно перед ними. В певний момент наважився піти служити зі своїми хлопцями. Так веліла чинити совість, – зазначає військовослужбовець.
Спочатку підрозділ знаходився на Рівненщині, біля білоруського кордону, а потім їх перекинули на Харківщину, до Вовчанська.
– Опинилися саме на російський наступ 2024-го. Ми стояли безпосередньо на лінії державного рубежу з Росією. Ніхто не чекав такого значного тиску з їхнього боку, гадали, що просто утримуватимемо позиції. Однак 9 травня розпочалося пекло: масовані обстріли, техніка, жива сила… Ми зустріли перший бій і далі відходили все ближче до міста. Згодом там почалися міські сутички.
«БОЙОВА ТАЧКА» ТА ЇЇ «ПАСАЖИРИ»
«Тихого» призначили до групи евакуації.
– Я пройшов курси санінструкторів – цього виявилося достатньо. Міг надати першу долікарську допомогу, але головним чином від нас вимагалося витягти «трьохсотого» і донести з червоної зони до пункту евакуації. Нас у групі було четверо. Бойового медика з нами не було, водія також – тож ми переносили поранених буквально на руках. Пізніше відшукали для цього у місцевих жителів звичайну тачку. Назвали її, звичайно, «бойова тачка». Вона нам дуже допомагала: тягнути людину на ношах 4-5 км під безупинними обстрілами надзвичайно важко. До тачки ми навчилися фіксувати ременями носилки з двома пораненими, і таким чином бігали вулицями Вовчанська до пункту евакуації, – розповідає «Тихий».
До речі, його позивний – іронічний, Микола його отримав за те, що в напружених ситуаціях голосно кричав на хлопців. «Тихим» він ставав, коли група отримувала складне завдання і ніхто не хотів зголошуватися. Каже, що йому дали двох «бусифікованих дідів».
– То були старші вже чоловіки, близько 60 років, полюбляли «вживати». Ось із ними я був «тихим». Особливо кричав, коли один із них мав вести нашу групу, йому дали «Кропиву» (планшет із картами та системою координації дій різних підрозділів, – ред.), а він каже: а покажіть, як воно там вмикається, – згадує військовий.
Микола ділиться, що перший досвід евакуації пораненого був у нього найбільш важким.
– Хлопець із мого підрозділу помер у мене на руках. Вони мали змінювати групу, висунулися, проте навіть до позицій не дісталися: накрило ворожою артою. Ми отримали відомості про поранених. Добиралися до них майже добу – між дронами та «Градами». На жаль, сприяння від суміжників було недостатньо, час було втрачено, ми дуже пізно до них дісталися – а ще ж потрібно було вибиратися… У того хлопця були тяжкі поранення ніг, пневмоторакс… Його серце просто не витримало, – Микола на мить зупиняється.
– Однак трьох інших ми тоді змогли витягнути, – додає він.
ПРИНЦИП «ЗАБИРАЄМО ВСІХ»
«Тихий» був принциповим і намагався завжди виносити і загиблих, і побратимів, котрі помирали під час евакуації, навіть якщо тягти їх було важко, тому що росіяни обстрілювали вогнем.
– Командування іноді віддавало наказ залишати загиблих, кажучи, заберете потім, коли трохи затихне. Проте я завжди наполягав: повернутися додому мають усі. Говорив хлопцям: ми не знаємо, коли самі опинимося на їхньому місці. Для мене найстрашнішим було уявити, що чиїсь батьки чи дружина, діти чекатимуть і сподіватимуться на свого воїна додому, не знаючи, де тіло. Тому ми витягували і 300-х, і 200-х. У мене самого дружина, діти – я ставив себе на місце того загиблого. Найбільше у світі бажав би, аби мене не покинули на позиції, забрали тіло та передали рідним.
Хоча Микола визнає: це часто було небезпечно для нього і хлопців з його групи.
БУДИНОК «ЗРУЙНУВАЛИ» УДАРАМИ АВІАЦІЇ
Про евакуацію, за яку отримав «Золотий хрест», «Тихий» оповідає таке.
– Ми висунулися на позицію, котру наші, прикордонники, утримували із суміжниками. Там шістьох хлопців група москалів закидала гранатами. Вижив тільки один, у нього були перебиті ноги. Наклав турнікети і три доби перебував просто під носом у ворогів. Я попросив на цю евакуацію замінити моїх «дідів» молодими хлопцями – треба було швидко орієнтуватися і багато бігати.
Дісталися позиції. Загиблі були засипані землею. Поранений був не з прикордонників – суміжник. Важив 110 кг. Витягували з позиції під вогневим прикриттям – там ворог був менше ніж за сто метрів, але вони нас не виявили відразу і не переслідували. Почали накривати, коли ми вже відбігли з «трьохсотим» трохи далі.
Зупинилися перепочити на точці – і по мені скинули ВОГ, влучило за декілька метрів. Сказав хлопцям, щоб брали «трьохсотого» і тікали звідси. Добігли з ним до багатоповерхівок, встигли забігти в один із під’їздів – і по будинку почали гатити усім, чим тільки можна. Артилерія, авіація… Єдине, що нам пощастило – вони переплутали під’їзд, скинули КАБ на сусідній з нами.
Ми перебували у своєму сховку до ночі, а об 11-й годині вирішили ризикнути. Я вийшов першим – і по мені вдарили з міномета. Я не відчув прильоту, лише побачив спалах перед очима. Мене відкинуло і засипало цеглою. Я знепритомнів, отямився вже без шолома і почав відстрілюватися, тому що думав, що нас штурмують. Хлопці мене відтягнули назад за плечі. Сказали, що був переліт і мені пощастило.
Після удару ми все ж встигли перебігти в інший будинок – а москалі почали бити по тому, де вважали, що ми сидимо, з літака. Вони той будинок «зруйнували» на наших очах. Жахливе видовище.
– Думали, що вас там група чоловік в 20? – питаю.
– Та ні. Вони не жаліли цього всього і на нас чотирьох. У них того «добра» багато…
ТІЛО НА АДРЕНАЛІНІ ТВОРИТЬ ЧУДЕСА
Група «Тихого» з пораненим вийшла з Вовчанська під ранок. Їм вдалося дістатися околиці – дійшли до точки евакуації, де вже була підготовлена «бойова тачка», завантажили свого «трьохсотого» і так дісталися річки. На той момент евакуація тривала уже понад дві доби. Загалом групі треба було пройти 7,2 км.
– Був туман, і попри це на річці вони нас все ж виявили. Розпочався обстріл з мінометів та РСЗВ. Я час від часу втрачав свідомість – давалися взнаки наслідки того удару міною. Це вже потім я дізнався, що в мене тоді трапився інсульт. Хлопці розповідали, що бачили, як я то падаю, то підіймаюся. Також часом відмовляла ліва сторона. Однак поблював, покашляв – і підіймався, тому що треба бігти далі. На адреналіні людське тіло творить чудеса…
Там, на річці в одного з наших хлопців почала рвати паніка. Він не міг більше нести пораненого, проте тягти ще й його ми б не змогли. Я йому наказав іти вперед. Нам залишалося щось близько двох кілометрів, треба було в ранковому тумані перейти поле від річки до наших позицій. І тут нас виявили артилеристи.
Два міномети гатили по нас 40 хвилин. Нас накривало то землею, то водою. Треба було просто лежати і молитися, аби не влучило… Ніколи цього не забуду: лежиш і міркуєш, що ось зараз снаряд впаде між нами – і все, нас немає. Проте Бог врятував.
Микола розповідає, що коли затих обстріл, він пішов шукати того хлопця, котрий запанікував і першим побіг. Знайшов. Натрапив тим часом на ще одного пораненого бійця: він лежав з турнікетом понад добу, під час обстрілу йому в ногу потрапила скалка з дерева, саме у вену.
– Коли міномет затих, ми побігли через поле з нашим «трьохсотим». Дотягнули його, віддали на евакуацію. Я сказав, що повертаюся через поле ще за тим пораненим бійцем зі скалкою в нозі. Хлопці відмовляли, тому що в мене вже ліве око почало косити, мене сіпало. Проте я взяв ту тачку і пішов за ним, і вони зі мною.
Хлопця все ж евакуювали – проте час для його порятунку, на жаль, був згаяний: він помер у лікарні…
– Найбільш прикро, що того пораненого чоловіка, вагою 110 кг, якого ми витягували понад три доби, медики теж не врятували. На стабпункті при ампутації у нього не витримало серце. Коли я про це дізнався, сказав, що більше на жодну евакуацію не піду. Це дуже важко пережити…
Ну і, власне, говорить Микола, його після цієї евакуації самого також евакуювали.
– Поклали в шпиталь – у мене, як виявилося, стався інсульт. Прокапали, відлежав своє у Полтаві та Харкові. Після шпиталю за цю евакуацію мені дали «Золотий хрест».
ПІВТОРА МІСЯЦЯ В «ЯМІ»
Проте, після лікування у Миколи був ще досвід тривалого перебування на позиції: у 2025-му він провів 45 діб у «ямі» в Серебрянському лісі на Луганщині.
– Після госпіталів та відпустки я повернувся до строю. Цього разу це був Серебрянський ліс біля Білогорівки. Наші позиції від ворожих знаходилися за 150 м, ми були майже в оточенні. Позиція була настільки вузька, що залізти туди можливо було лише знявши броню. Зв'язку немає, вийти неможливо. Пили талий сніг, а коли він зійшов – фільтрували воду з колодязя, котрий викопали неподалік від бліндажа. По воду треба було ходити, найчастіше це робив я – решта троє хлопців боялися вилазити. Дехто настільки, що відвикав від денного світла. Їжу іноді скидали дроном, проте траплялося, що по кілька тижнів нічого не було.
Микола зазначає: заходили на позиції, коли ще лежав сніг, а як виходили в травні – ліс вже був зелений.
– Власне, ми б залишалися там довше, ніж 45 діб. «Пощастило» – один із наших бійців наступив на «пелюстку» і йому відірвало ногу. Знову евакуація, робили це самі. Як командир відділення я на позицію перший заходив і перший виходив. Бігти було порівняно недалеко – до 2 кілометрів. Винесли його і назад повернулися. А після того був скид, і мене знов контузило – засипало трошки землею, проте наклалося на той перший інсульт, мені стало зле після повторного удару по голові. І вже я звідти вийшов.
Згадує – траплялися випадки, коли росіяни підходили впритул до бліндажа й кричали: «Есть кто живой?»
– Один такий ледь не закинув нам гранату, проте ми встигли відкрити вогонь першими. Він втік, навіть гранату свою залишив. Я ще жартував тоді: «О, гуманітарна допомога від москалів». Був ще один москалик – пішов по воду і заблукав, прийшов до нас із пляшками води. Його ми взяли в полон, – розповідає Микола.
Зараз він продовжує службу як інструктор в ДПСУ – їздить на БЗВП в навчальні центри, ділиться досвідом з новобранцями. Також має ще багато роботи зі здоров’ям: «Тихий» не бачить на ліве око, часом відчуває наслідки двох інсультів. Зате совість спокійна.
Військовий не шкодує про свій вибір. Каже: головний його досвід – що вижив й витяг стільки людей, скільки зміг.
Фото Мукачівського прикордонного загону ДПСУ та з архіву М.Васильєва
Прикордонники ЗСУ Військові ДПСУ Війна з Росією