Волонтер з 2014 року, а з початком повномасштабного вторгнення захищав свою рідну Київщину
Віталій народився 16 грудня 1962 року у Переяславі на Київщині. У 1980 році завершив навчання у місцевій школі, потім здобував освіту на факультеті електрифікації сільського господарства Української сільськогосподарської академії (сьогодні – Національний університет біоресурсів і природокористування). Саме там він зустрів свою майбутню дружину, з якою після закінчення навчання повернувся до свого рідного міста.
Працював електромонтером у місцевому РЕМ, а з 1987 по 1989 роки проходив військову службу у танкових військах на території Угорщини. Після служби він працевлаштувався на заводі "Точмаш", де виконував обов’язки енергетика, майстра, а також очолював профспілковий комітет. Згодом обіймав керівні позиції в декількох комерційних організаціях, паралельно займаючись питаннями екології Переяслава та розведенням домашньої птиці.
За спогадами його дружини Олени, Віталій мав особливу прихильність до птахів, особливо до диких хижих видів – соколів, сапсанів, яструбів, орланів, кіпчиків. За її словами, найбільше чоловіка захоплював саме сапсан – один з найрідкісніших і найшвидших хижих птахів у світі. Навіть електронна пошта Віталія містила назву цього птаха.
Дружина згадує, що її чоловік був надзвичайно працьовитим і мав “золоті руки”: він дбав про двір та сад, власноруч створив газонокосарку та зварювальний апарат.
У 2014 році подружжя планувало спільно долучитися до оборони України на сході, закупивши для цього все необхідне. Однак, зрештою, Олена та Віталій стали волонтерами. Жінка розповідає, що Віталій виявив високу компетентність у підборі спорядження для військових та в організації його транспортування.
Чоловік добровільно звернувся до військкомату в перший же день повномасштабного вторгнення РФ. Його призначили начальником розвідки. Він брав участь у боях на Київщині, зокрема, під Макаровом.
"Він прийняв це рішення свідомо, без жодних вагань. Подивився мені в очі – і я зрозуміла, наскільки сильно він бажав, аби я його відпустила. Я відповіла: "Гаразд, але лише якщо ми підемо воювати разом". Ми вирушили разом, проте, на жаль, я не змогла потрапити до війська. Але я не здалася і продовжила допомагати як волонтер у його підрозділі", – ділиться Олена.
Жінка забезпечувала підрозділ Віталія необхідними речами – сокирами, пилами, ковдрами, біноклями, продуктами харчування, а пізніше також медикаментами, одягом та термобілизною. Олена стверджує, що вони обоє абсолютно, без жодних сумнівів, вірили у перемогу України.
Востаннє вона спілкувалася з чоловіком 3 квітня 2022 року. Того ж дня він загинув, натрапивши на міну в селі Гоголів Броварського району.
Тіло «Сапсана» було знайдено та забрано лише через два тижні. Його поховали у Переяславі. На могилі Віталія Чорногора вигравійовано його позивний, а поруч – зображення його улюбленого птаха.
За ініціативою товариства "Просвіта" у 2022 році одну з вулиць у рідному місті воїна перейменували на його честь. Олена продовжує свою волонтерську діяльність: з 2023 року жінка співпрацює з волонтерським центром у Данії.
Вічна пам’ять Герою!
Фото з родинного архіву
За матеріалами Переяслав.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’ять Розвідка Війна Війна з Росією Хвилина мовчання