На війні кожен шукає Бога. Капелани допомагають його знайти 08.10.2025 10:00 Укрінформ Підтримувати дух, знаходити потрібні слова та молитися – завдання для тих, хто не бере до рук зброю, але завжди поруч з тими, хто на фронті та в тилу
Професія військового капелана в Україні з'явилася менше десяти років тому, а Верховна Рада України офіційно ухвалила Закон «Про військову капеланську службу» 30 листопада 2021 року. Президент підписав його в середині грудня того ж року, а чинності він набув лише в липні 2022 року. До цього духовенство йшло на фронт добровольцями. Наразі в армії пастори мають офіцерські посади, а для обслуговування певних підрозділів створені капелансько-патрульні загони. Їхня зброя – молитва, їхнє завдання – слухати, розуміти та допомагати.
ЗНАЙТИ БОГА
Старшим капеланом у Запорізькій області є Ігор Корнієнко. Він має дві релігійні освіти. Священиком став у 2010 році. На той час служив у церкві в Алчевську (Луганська область), мав власну парафію. Згадує, що коли почалася війна, йому довелося деякий час «сидіти в тіні», ворог хотів убити його та інших капеланів. Коли виникла нагода, він одразу ж поїхав і забрав із собою своїх парафіян. Принаймні тих, хто точно не очікував «русского мира» і не хотів залишатися поруч з окупантом. Пізніше пастор Ігор переїхав до Запоріжжя. Він не думав, що почнеться велика війна. Як він каже, «пророцтв не було». Вже в Запоріжжі він познайомився з нинішнім керівником обласної міліції, вступив до патрульної капеланської служби та почав служити правоохоронцям, як тим, хто допомагає людям у тилу, так і тим, хто захищає країну на фронті.
Ігор Корнієнко
Він каже, що капеланська братія має свої команди по всьому світу. Більше того, в Америці є капелани в Конгресі. Тож той факт, що вони служать в армії та співпрацюють з правоохоронними органами, є нормальною практикою.
– Це моральна, психологічна та духовна підтримка для тих, хто щодня ризикує своїм життям. У прифронтовому регіоні ми працюємо з поліцейськими, які воюють – це стрілецький батальйон. Ми приїжджаємо, допомагаємо, молимося за них. Ми їздимо на передову чотири, а іноді й п’ять разів на тиждень. Ми також допомагаємо з евакуацією – співпрацюємо з підрозділом поліції під назвою «Білий ангел», – каже пастор.
Ніби передбачаючи моє запитання, він уточнив, що «капелани роблять усе те, що роблять священики в церквах».
– Коли ми їдемо на фронт, ми не просто привозимо їжу чи дрони чи евакуюємо когось, ми завжди даємо своє слово. У священика є слово надії, слово віри. На фронті немає невіруючих. Приїжджаєш туди і відчуваєш, що люди по-іншому ставляться до віри, самі просять помолитися. Якось я приїхав до лікарні, привів одного солдата. Зайшов у палату, де лежали хлопці з важкими пораненнями, і коли дізналися, що я капелан, одразу почали просити: «Отче, помоліться». На війні всі шукають Бога. Ми допомагаємо їм його знайти, – каже він.
— А що робити, якщо боєць, наприклад, не хрещений? — уточнюю я.
– Якщо не хрещені, то хрестимо, якщо є таке бажання. Можемо зробити це на фронті. Що для цього потрібно? Вода та священик, – каже мій співрозмовник.
«І ви охрестилися під час війни?» — питаю я.
«О, ми хрестили всюди: у тазиках, ваннах. Коли доросла людина просить про хрещення, це, звичайно, дуже цікаво», – додає він.
– Ви питаєте, навіщо людині це потрібно?
– Ні, чому? Священик має поставити два запитання людині, яку охрестили. Перше: чи віриш ти в Ісуса Христа, що він Син Божий? Друге: чи обіцяєш ти Богові добру совість? Хрещення в дорослому віці – це свідомий крок. Віра взагалі – це свідомий крок. Це не про дитинство. Коли людина доросла, вона має вільну волю та можливість самостійно вирішувати, в кого вірити: в Ісуса, в Аллаха тощо. Ми, священики, раді, коли людина приймає таке рішення.
Отець Ігор уточнює, що не дуже часто хрестив солдатів на фронті. Найстаршому з них було близько 50 років. Водночас він згадує випадок, коли прийшов помолитися за жінку, хвору на рак. У неї була важка стадія, і вона довго страждала від болю. Жінка попросила охреститися.
«Ми її охрестили, я пішов. Вранці мені зателефонував її син і сказав, що вона пішла до Бога… померла. Перед цим жінка дуже страждала. Вона чекала, поки священик помолиться», – каже пастор.
СИЛА СЛОВА
Для ворога всі люди є мішенню, і всі вони однакові. Капелани не є винятком, і вони неодноразово потрапляли під ворожий вогонь.
«Ми під вогнем, як то кажуть. Нас вдарили з дронів та РСЗВ», – спокійним голосом каже капелан.
– Коли ви йдете на фронт, вам страшно?
– Страшно (чесно і без вагань сказав він, – ред.). Але страшніше, коли обстріл не на фронті. Був «заїзд» у Запоріжжі – і він летів біля мого будинку. Вікна були розбиті, у дворі стояли машини: моя та евакуаційна – вибуховою хвилею їх ніби рознесло, дах знесло, гараж розірвало. Дитина отримала поранення на вулиці – осколки влучили в живіт і ногу, а чоловік втратив ногу. Все це сталося вночі. До ранку я вже оговтався від того жаху. Бути під обстрілом на фронті – це одне, а бути в місті – трохи інше, – каже капелан.
Він розповів, що єпископ-помічник Харківсько-Запорізької єпархії Римсько-католицької церкви Ян Собіло, з яким він дружить і входить до Духовної ради церков, подарував йому пристрій радіоелектронної боротьби, щоб поїздки на фронт були безпечнішими.
Говорячи про війну та віру, не можна було не запитати, як ставиться духовенство до того, що на війні людям доводиться брати в руки зброю та вбивати. Адже Біблія говорить, що це великий гріх.
– У кожного священика своє ставлення до цього. Я скажу за себе. Є люди, які їздили на фронт і запитували: чи можна воювати чи ні? Є один хлопець з моєї парафії, який не бере до рук зброю, але він в армії. Моє ставлення до цього таке: якщо у тебе є покликання захищати країну, то я тебе благословлю – і йди захищай землю. Не вбивай – заповідь, яка стосувалася народу Божого. Не вбивай – це було між ними. Якщо ворог напав, то вони мали захищати країну, дітей. Ну, уявіть: сидить сім’я в своєму будинку, до них додому приходить злодій і починає вбивати та ґвалтувати, а чоловік віруючий, то хіба він не захищатиме? Він захищатиме. Слово Боже цього не засудить. Українці, які воюють – вони захищають, захищають, – пояснює священик.
— Ти зараз мені це пояснюєш, але чи тобі доводилося робити це так само і на фронті?
– Звичайно. Ми живемо за словом Божим. Є таке прислів’я: «Життя своє покласти за брата свого». Буває, що люди приходять і розповідають нам про те, з чим їм важко жити, що їх мучать кошмари уві сні.
«Що ти їм кажеш?» — питаю я.
— По-різному, шаблону немає. Загалом. Іноді не знаєш, що сказати, але Бог тебе надихає, — відповідає він.
— Де ви знаходите потрібні слова?
– У Біблії. Коли людина потрапляє в біду, вона більш відкрита до Бога. І це той час, коли Бог може служити. Бувають моменти, коли навіть не потрібно нічого говорити, достатньо лише обіймів, – додає він.
Патрулі капеланів часто виїжджають на виклики до сектору боротьби з домашнім насильством, а також вирушають разом з правоохоронцями для евакуації мешканців з прифронтових громад.
Я попросив капелана розповісти мені хоча б про одну таку евакуацію. Він трохи подумав, але все ж погодився.
– Новояковлівка. Це село в Запорізькій області. Коли ми приїхали туди на евакуацію, то побачили кількох дітей та подружжя. Ми запропонували піти, але вони відмовилися. Ми пішли, і так сталося, що через кілька годин туди прибула КАБ. Чоловікові відірвало ногу, він був тяжко поранений, пізніше він помер у лікарні. Одна дитина, хлопчик, загинула. Жінку та другу дитину з травмами доставили до лікарні. Ми знайшли їх пізніше в лікарні, і хотіли підтримати словом і грошима. Буває настільки складні ситуації, що я навіть не пам’ятаю, що я сказала людині, це просто підтримка. Іноді потрібно мовчати і обійняти її, іноді потрібно слухати, іноді потрібно щось сказати. Все інакше», – каже співрозмовниця.
НАВЧІТЬСЯ ДОВІРЯТИ
Пастори не є психологами, але їх часто запрошують до різних бойових бригад, щоб допомогти солдатам зрозуміти один одного, навчитися довіряти один одному та слухати.
– В одній із бригад була ротація після складного бойового завдання. Прийшли новачки, відбувалося своєрідне оновлення бригади, і ці «молоді люди» не могли знайти спільної мови з тими, хто давно служив у армії. Нас запросили. Ми проводили командоутворення, обходили роти та кілька годин проводили командні вправи, це їх справді об’єднало. Ми робили вправу, коли солдат повертається спиною до іншого і має падати, а інший має його ловити. Бувало, що солдат падав на землю, бо інший просто відходив. Ми розібралися, що сталося, і виявилося, що між ними був конфлікт, взагалі не було взаєморозуміння. Тож тоді я підійшов до того, хто не хотів його брати на руки, і запитав: ну, як я можу піти з тобою на передову, якщо на тебе не можна покластися? Це про довіру. Ми почали розмовляти по душах. Ми розмовляли з тим і з цим, молилися, і тоді вони стали друзями, – розповів священик.
Капелан кілька разів каже, що люди втомилися, як морально, так і фізично. Він розуміє, що війна не додає сил, а лише забирає їх. Так само, як вона забирає життя, вона приносить руйнування, і скільки б допомоги не було, її завжди недостатньо.
«Ти втомився?» — питаю я в кінці розмови.
«Я не знаю… Гадаю, трохи… Гадаю. Я просто звик до цього стану», – каже пастор.
– Звідки в тебе береться сила? Ти не можеш бути неемпатичним, але ти переживаєш стільки горя та болю інших людей, як ти можеш це витримати?
– Я черпаю силу від Бога. Щодо емпатії, так, справді, не можна бути байдужим, але це як з лікарями. Якщо, наприклад, хірург все пропускає через себе, він не допомагатиме людям. Він звикає до цього. Не можна сказати, що емпатії немає, вона є, ти просто навчився не класти біль у своє серце, не пропускати його через себе. Інакше ти вигориш. Ти маєш розуміти, що ти не Бог і не можеш допомогти всім. У тебе є своя місія, яку ти виконуєш, а все інше нехай робить Господь. Я кажу його слово, про віру, я молюся, я підтримую, а потім нехай він діє. Якщо я буду нести цей тягар, я вигорю, я не зможу все це винести. Ніхто не може, – каже капелан.
Також у нього є духовний наставник, без нього він не може. Крім того, він завжди може прийти до вже згаданого єпископа Яна Собіла, поговорити, випити кави.
«Є дружина, є діти, є покликання. Коли немає покликання, немає мрії, тоді це проблема. Є Божі обітниці, я їх дотримуюся», – додає він.
Він мріє побудувати церкву в Запоріжжі та уточнює: «Якщо Бог дозволить».
– У мене парафія, близько 300 осіб. У нас багато людей похилого віку. Моє покликання – служити людям. Я не зараз це придумав, я присвятив себе служінню людям і Богу ще до 2014 року. Скрізь війна, і, мабуть, тому Бог покликав мене служити людям, – завершує розмову пастор.
Ви можете придбати більше наших фотографій тут.
Евакуація церкви Капелан Військовий священик Запоріжжя Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
