«На війні допомагають хороші укріплення та адреналін» – головний сержант Андрій Купчинський 07.04.2025 11:00 Укрінформ Військовослужбовець облаштовував фортифікації за 150 метрів від «нуля» під Часовим Яром
Головний сержант управління розвідки 153-ї окремої механізованої бригади Андрій Купчинський пройшов Торецьк, Часів Яр, Нью-Йорк, Богданівку, Велику Василівку, Григорівку на Донеччині. Будував укріплення, відбивав ворожі штурми, рятував та втрачав побратимів. Кореспондентці Укрінформу вдалося поспілкуватися з військовослужбовцем під час його відпустки. Андрій розповів про свою мотивацію продовжувати боротьбу, важливість постійної роботи з особовим складом, втому та розрив між фронтом і тилом.
“НАШ КОМАНДИР НЕОДНОРАЗОВО ЗАХОДИВ ІЗ НАМИ НА ПОЗИЦІЇ ТА НАЛАГОДЖУВАВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ”
– Сидіти й курити, щоб мене вбило скидом, не хочеться, – у мене троє дітей. Якщо ти прийшов воювати і хочеш вижити, маєш щось робити. На війні не можна лінуватися, – говорить військовий.
Він скромно додає, що просто виконує свою роботу. Водночас серед нагород Андрія Купчинського – медаль «Захиснику Вітчизни» та орден «За мужність» ІІІ ступеня. Командування характеризує його як військовослужбовця, котрий якісно будує лінії оборони, успішно відбиває штурми, знищує ворога, рятує життя побратимів у надскладних умовах та вміє навчати новобранців.
Андрій Купчинський
Андрій – житомирянин. Навчався у топографічному технікумі в Києві, здобув вищу освіту в Поліському національному університеті. Проходив строкову службу. Перед повномасштабною війною працював менеджером із оптової торгівлі в аграрній компанії. 24 лютого 2022-го добровільно пішов до ТЦК.
Спочатку Купчинський був командиром відділення роти охорони ТЦК та СП у Житомирі. Влітку 2023 року перейшов на службу в 463-й окремий піхотний батальйон 143-ї окремої механізованої бригади, а згодом – у 153-тю окрему механізовану бригаду. Потрапив на Донеччину.
– Наш ротний Олексій Васильчук ще під час БЗВП поставив високу планку підготовки особового складу, завдяки чому наша рота виконувала всі завдання на Донбасі. Пощастило, що в нас молодий, енергійний та розумний командир. Він цінує життя людей, неодноразово заходив із нами на позиції і грамотно налагоджував забезпечення, – розповідає військовий.
ЧИМ ЯКІСНІШІ УКРІПЛЕННЯ – ТИМ БІЛЬШЕ ШАНСІВ ВИЖИТИ
У лавах 463-го батальйону Андрій займався будівництвом фортифікацій. Розповідає, що земля на Донеччині в теплу пору сипка, а коли дощить чи розтає сніг – важка й глиниста. Та, маючи бажання й наполегливість, її можна перетворити в надійне укріплення.
Військовий каже, що на війні допомагають адреналін і добре побудовані укріплення.
– Як тільки ми заходимо на позицію, одразу треба укріплюватися. Якщо це зробити якісно, більша ймовірність, що довше протримаєшся. Завдяки хорошим укріпленням один населений пункт ми могли утримувати пів року. Я хлопцям завжди казав: «Пацани, ми не знаємо, скільки нам тут доведеться бути. Давайте зробимо все нормально». Варто тільки почати самому, і коли хлопці бачать, що твоє копання у щось нормальне вимальовується, підключаються. Найкраще своїм прикладом пояснювати людям, чому вони сюди прийшли, – зазначає військовий.
У село Богданівка, що поруч із містом Часів Яр, він разом із побратимами заходив тричі. Згадує, як за 150 метрів від “нуля” укріплював позицію під будинком та господарськими приміщеннями. Копали там безперервно, бо тоді була зима й земля швидко замерзала.
На деяких позиціях раніше облаштовані укріплення доводилося переробляти, бо вони не гарантували належного захисту.
– Багато наших проблем у тому, що люди до цього ставляться несерйозно. Та коли лінуєшся, тоді тебе, не дай Боже, не буде, або можеш когось підставити. Пояснював хлопцям, що укріплення ми в першу чергу облаштовуємо для себе. Я побудував дім, тому знаю, що все треба робити добросовісно, – додає співрозмовник.
У Богданівці під керівництвом Андрія Купчинського захисникам неодноразово вдавалося відбивати ворожі штурми, російські військові несли значні втрати та відступали. Він пригадує, що якось під час артобстрілу та ударів із FPV-дронів він вивіз із поля бою двох поранених військовослужбовців, а коли повернувся, долучився до відбиття чергової атаки та з автомата знищував ворога, через що той не зміг просуватися далі.
УСПІШНИЙ ВИШКІЛ ДЛЯ КОНТРАКТНИКІВ
Андрій згадує і Григорівку. Там позиції доводилося облаштовувати в посадці, яку постійно обстрілювали росіяни.
– Як тільки їхній дрон нас помічає, починаються обстріли снарядами. Росіяни впродовж дня випускають їх сотнями і вміють влучно цілити. Звісно, страх є, особливо, коли криють «Градами» – тоді розумієш, що від тебе нічого не залежить. Виживеш чи ні – як лотерея, – ділиться військовослужбовець.
У Григорівці Андрій був старшим на одному з вогневих пунктів, який під його керівництвом облаштували так, що під час артобстрілів вдавалося зберегти життя особовому складу. Там при відбитті одного зі штурмів за допомогою гранатомета «Форт-600» він ліквідував та поранив кількох окупантів, після чого ворогу довелося відступити.
Під час виконання завдання у Григорівці в підпорядкування Андрію дали вісьмох молодих контрактників.
– Це були хлопці віку моєї старшої доньки. За полем вже лазили ті виродки, постійно нас обстрілюючи. Ми півтора місяця копали та укріплювалися. Я з ними постійно спілкувався, бо тоді стає зрозуміло, у кого які страхи та переживання, як із хлопцями працювати далі. Загалом на війні більшість людей можна переконати і навчити. Хоча є відсоток тих, хто цьому не піддається. Із тими контрактниками все склалося добре, вони продовжують служити, – каже Купчинський.
Він згадує період, коли ЗСУ довгий час чекали на військову допомогу від США. Тоді, за його словами, були періоди, коли доводилося просто терпіти російські обстріли, на які не було можливості належно відповісти. Говорить, що неабияк виручали FPV-дрони.
«АРХІТЕКТОР» ЗАГИНУВ ЗА ДЕНЬ ДО ВІДПУСТКИ
Військовий каже, що на війні найважче втрачати побратимів. Він згадує про ветерана футболу Юрія Няйка з Полтавщини, з яким разом облаштовували укріплення в Часовому Яру. Згодом обох військовослужбовців відправили у Богданівку. Як пригадує Андрій, його побратим ніби відчув щось, бо дуже не хотів туди їхати. У Богданівці Юрій дістав осколкове поранення, яке пошкодило йому діафрагму. Він довго терпів із надією, що його зможуть евакуювати. На жаль, не встигли…
– У Часовому Яру нас врятував «Архітектор» із Чуднівської громади (Житомирської області, – ред.), – ділиться Андрій. – Над нами тоді літали FPV-дрони, які довго нас не помічали, але один все таки завис угорі. Я вистрелив по ньому із “двохстволки”, але не поцілив, бо дрон був високо. Після того він зайшов із поля і полетів на нас шістьох. Я схопив автомат і знову не зміг поцілити, бо той заклинив. Раптом вискочив «Архітектор» і короткою чергою його збив, врятувавши нас.
Розповідає, як за день до відпустки, попри свій вихідний, пішли на позицію, бо хвилювалися, що молоді хлопці не впораються. Там розпочався мінометний обстріл, під час якого «Архітектор» загинув, прикривши собою побратима на псевдо “Капсер”. Андрій мав надію, що він живий і навіть наклав йому турнікет, але важке поранення не залишило воїну шансів. Через щільні обстріли його тіло два тижні не могли забрати з поля бою.
Натомість «Каспера» з посіченими ногами та понад 40 осколками упродовж чотирьох годин евакуювали під невпинним ворожим вогнем. Життя воїну тоді вдалося врятувати.
“МИ ШОКОВАНІ ТИМ, ЩО БАЧИМО В ТИЛУ”
На завершення розмови запитую в Андрія, чи відчуває він утому.
– Вона відчувається постійно. У відпустці ніби відволікаєшся, але втома не зникає. Рік людина ще може протриматися на війні, а далі має бути ротація хоча б від трьох місяців до пів року. Військовим потрібно лікуватися і відновлюватися. Було таке, що наших суміжників із 24-ї бригади, які були поруч із нами на позиціях, 54 дні не виводили з Богданівки, бо не було ким замінити. В армії не вистачає людей і мене хвилює, хто туди піде далі. Ті, що ховаються вдома? – риторично запитує військовий.
Каже, що на війні не раз отримував контузії, наслідки яких відчуває. Періодично їх треба проліковувати й знову повертатися на війну, бо, як зауважує військовий, на ньому велика відповідальність за людей.
– Мене більше турбує, що відбувається тут, аніж там, бо на війні все зрозуміло – продовжує співрозмовник. – Це і мобілізація, і внутрішня політика, і виховання патріотизму, бо молодь скоює теракти, ніби їй ще мало прилітає. Де робота в цьому напрямку? Виходить дисонанс. Деколи я навіть дивуюся, як ми досі тримаємося. Відчувається велика межа між військовими й цивільними, але війні ще не кінець. Після відпустки ми повертаємось і просто шоковані тим, що побачили в тилу.
Андрій застерігає, аби суспільство не вірило в перемогу найближчим часом, бо розчарування – завжди гірке. Не варто й недооцінювати ворога, адже, попри втрати і виснаження, він постійно вчиться.
– Я не песиміст і вірю, що все буде добре, – говорить воїн. – Усе колись закінчується, але росіяни залишаються нашими споконвічними ворогами.
Ірина Чириця, Житомир
Фото авторки та надані Андрієм Купчинським
Житомир ЗСУ Військові Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
