Бажав, аби його бійці бачили: командир ніколи їх не залишить, тому йшов поруч із ними на штурм ворожих позицій
«Він ніколи не залишався у штабі і не ховався за спинами інших. Будучи полковником, він міг би керувати підрозділом здалеку, але завжди був поруч зі своїми людьми. Часто казав: "Найголовніше для мене – зберегти своїх хлопців". І навіть у своєму останньому бою він залишився таким самим», – говорить про свого чоловіка дружина Світлана.
Олександр народився 24 квітня 1987 року в селищі Літин на Вінниччині. Він виріс у родині вчителів: мати викладала українську мову та літературу, батько – фізичну культуру. З дитинства захоплювався спортом, а про військову службу мріяв ще зі шкільних років. Після закінчення Селищенської школи вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького.
Після одруження у 2009 році, разом із дружиною Світланою, він вирушив до місця служби на Луганщину. Їхня історія кохання почалася ще в першому класі.
«Пам'ятаю, як побачила його першого вересня – він прийшов у картатих штанях на підтяжках, – згадує Світлана. – Чомусь цей момент дуже мені запам’ятався. Для мене він був таким собі "плюшевим ведмедиком". У дев’ятому класі ми вже почали серйозно зустрічатися. А він, як потім розповідали батьки, ще в першому класі прийшов додому і сказав: "Я знайшов собі дружину"».
Молоде подружжя часто змінювало місце служби: Марківка, Мілове, Мікільське на Луганщині, а згодом – Свердловськ (нині Довжанськ). Саме там родину застав 2014 рік. Звідти Олександр розпочав свій бойовий шлях, пройшовши крізь важкі бої на Донеччині та Луганщині. У 2014-2015 роках він виконував завдання на різних напрямках, зокрема поблизу Мар’їнки.
Коли оголосили набір до підрозділів спеціального призначення ДОЗОР Державної прикордонної служби, він без вагань подав свою кандидатуру й успішно пройшов суворий відбір. У 2017 році він очолив відділ прикордонної служби ДОЗОРу в Житомирі. З 2018 року керував підрозділом, нерідко особисто очолював мобільні групи та ризикував життям під час виконання спеціальних операцій. Побратими згадують його як досвідченого, врівноваженого та рішучого бойового офіцера.
Щоб родину не розлучали постійні переведення, Світлана також стала військовослужбовицею.
Весь вільний час Олександр приділяв дружині та синові Артему. Після першої спільної подорожі до Туреччини він мріяв показати рідним увесь світ. Хотів придбати автомобіль, щоб разом подорожувати з комфортом. Та здійснити ці плани йому не вдалося.
Близький друг, кум і побратим Анатолій розповідає, що Олександр досконало володів зброєю і мав виняткову вправність у стрільбі з пістолета. Водночас найбільше він піклувався про своїх підлеглих.
«Він опікувався кожним воїном, а життя кожного для нього було найвищою цінністю. У нього ніколи не було зарозумілості – завжди привітається, поцікавиться, як справи, що турбує. На виїздах разом з усіма готував дрова для багаття. У день своєї загибелі він сів у першу бронемашину, яка йшла на штурм. Хотів, щоб бійці бачили: командир ніколи їх не покине, він поруч».
24 лютого 2022 року прикордонні підрозділи фактично перетворилися з правоохоронних на бойові. Досвідченому прикордоннику, як і його побратимам, знову довелося виконувати бойові завдання. Початок повномасштабного вторгнення Олександр зустрів в Ірпені та Бучі, брав участь у звільненні Київщини, керував підрозділом у боях за столицю. Згодом воював на Донецькому та Запорізькому напрямках. На Донеччині в одному з боїв він втратив побратима. Цю втрату він переживав особливо тяжко, адже найбільшим його бажанням було, щоб усі бійці поверталися живими.
За словами Світлани, чоловікові надавали лише кілька днів відпочинку – щоб замінити спорядження, трохи відновитися, після чого він знову вирушав на завдання.
Останнім місцем служби стала Запорізька область. 14 лютого 2023 року, у День закоханих, Олександр вирушив у чергове відрядження.
«Сталося те, що я досі не можу забути. У Саші завжди було два годинники. Один він носив на руці, інший брав із собою про запас. Але перед цим від’їздом він залишив один удома. Сказав: "Це буде Артемові на згадку". Мені залишив свою металеву ручку, яку постійно носив із собою: "Це буде тобі на пам’ять". А потім додав: "Я з цього відрядження не повернуся". Я тоді навіть розсердилася, сказала, що не можна говорити таких речей. Була переконана, що він обов’язково повернеться і не має права нас залишати».
14 березня Світлана бачила чоловіка востаннє.
«Я, як завжди, хотіла провести його, побути поруч ще хоча б кілька хвилин. Підійшла, а він просто міцно мене обійняв і сказав: "Йди". Я почала плакати: "Як це йти? Я хочу провести тебе". А він лише повторив: "Йди". Ми завжди були дуже близькі, відчували одне одного навіть на відстані… Пізно ввечері він написав, що були збори й нарада, вони готуються до наступу. Сказав, що все добре, але не знає, коли знову зможе вийти на зв’язок».
15 березня 2023 року поблизу Оріхова на Запорізькому напрямку бойова група під командуванням полковника Очеретнюка отримала завдання штурмувати ворожі позиції, щоб не допустити подальшого просування окупантів. Олександр особисто очолив одну з мобільних груп, яка вступила в бій. Окрім стрілецької зброї, противник масовано застосовував протитанкові керовані ракети. Один із ворожих снарядів влучив у перший бронетранспортер, у якому перебував офіцер. За кілька хвилин сталося повторне влучання, машина загорілася. Бойове завдання було виконане, однак Олександр отримав поранення, несумісні з життям. До свого 36-річчя він не дожив трохи більше місяця.
20 квітня 2023 року Олександра Очеретнюка поховали в рідному Літині. Незадовго до цього не стало його батька. У захисника залишилися мати, дружина та син.
Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 20 березня 2023 року Олександрові Очеретнюку посмертно присвоєно чергове військове звання полковника.
За життя офіцер був нагороджений іменною вогнепальною зброєю, іменним годинником та церковною відзнакою «За жертовність і любов до України». Указом Президента України від 19 червня 2023 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
29 квітня 2026 року, напередодні Дня прикордонника, у Києві відкрили перший стінопис, присвячений воїнам прикордонного загону ДОЗОР, які загинули, захищаючи Україну від російських окупантів. Серед зображених на муралі – і полковник Олександр Очеретнюк.
Честь і слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ та сімейного архіву
За матеріалами: ДПСУ, 20 хвилин, Літинська селищна рада, Грінченко Інформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’ять Війна Війна з Росією Хвилина мовчання