Кулеметник «Білий» зазнав важкого поранення ніг, та зумів вибратися з пастки 17.06.2025 14:09 Укрінформ На війні, коли було страшно і здавалося, що смерть буквально дихає поруч, він казав собі: «Це станеться, але не сьогодні»
Він знає, як долати страх перед виходом на бойове завдання, але дуже переживає і навіть боїться давати інтервʼю журналістам. Перед початком спілкування на нервах викурює сигарету й кілька разів повторює, що не є героєм і що його історія звичайна, можливо, навіть не варта того, щоб про неї розповідати.
Кореспонденти Укрінформу зустрілися з поліцейським, кулеметником штурмового батальйону бригади «Лють» полку «Луганськ-1» Павлом Пелихом. Йому 44 роки. Має позивний «Білий». Обрав його, бо це одне з псевдо головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
«ЛЄНКА», ЯКОЇ БОЯВСЯ ВОРОГ
До початку повномасштабної війни він працював помічником чергового у районному відділку поліції міста Запоріжжя. Узагалі в поліції з 2015 року. Двадцять четвертого лютого 2022-го, як і інші колеги, по тривозі прибув на роботу. Згадує, що тоді події миттєво розгортались, від співробітників та знайомих надійшла інформація, що ворог дуже швидко дійшов до Мелітополя, і були побоювання, що вони так само швидко дійдуть і до Запоріжжя. Проте, дякувати підрозділам ЗСУ, цього не сталося. Павло говорить, що тоді чітко зрозумів: рано чи пізно так само протистоятиме ворогу на полі бою.
На початку 2023 року почала формуватися Обʼєднана штурмова бригада Нацполіції «Лють». Павло разом із побратимами не роздумуючи пішли добровольцями.
– У підрозділі не було кулеметника, і хлопці запитали, чи зможу навчитися цієї справи. Я взяв кулемет – а він важкий! З набоями – близько 11 кг, доволі здоровий, і трошки з ним незручно. У перші дні реально його тягав, і коли хлопці запитали: «Ну як?», сказав їм: «Як із дружиною – іноді важко, але і без неї ніяк». То хлопці прозвали кулемет на честь моєї дружини – «Лєнка». Бувало, навіть у бою кричали: «Давай Лєнку сюди!». Інші підрозділи не розуміли, але наші знали: якщо працює «Лєнка», то ворог ховається. Потім я купив інший ремінь, призвичаївся, і кулемет мені вже не заважав. Звісно, нелегко пройти кілометрів п'ять чи більше, і це ж посадкою, а не бульваром. Але іноді саме кулемет допомагав нам дуже. Словом, ворог «Лєнку» не любив, – розповідає Павло.
Дружині він сказав, що в підрозділі її заочно знають. Олена не була проти.
РОСІЯНИ РОЗВАЛЮВАЛИ БУДИНКИ ОДИН ЗА ОДНИМ
Під час навчань Павло разом з іншими «лютівцями» намагалися опанувати якомога більше знань, часто аналізували різні ситуації: чи правильно все зробили, чи можна було б поліпшити результати, шукали різні варіанти.
Перший бойовий досвід здобули в селищі Курдюмівці Донецької області.
– Ми там добре працювали. Саме там були перші перемоги і перші втрати. Потім був Часів Яр, а тоді – Торецьк. Він, мабуть, тримається зараз, зокрема і завдяки поліцейським бригадам. У жодному разі не хочу образити ЗСУ, але на 70 відсотків Торецьк тримає поліція, – упевнений Павло.
Саме там під час виконання одного з бойових завдань він зазнав важкого поранення.
– Як це сталося? – питаю.
– Ми зайняли позицію у приватному секторі, а буквально через вулицю від нас був ворог. Росіяни почали наступ. У них тактика була дуже проста і водночас ефективна – знищували будинок за будинком. Ми трималися, поки вони не взялися за наш. Били по ньому fpv-дронами, трошки його розвалили, але ми стояли. А потім вони дронами його підпалили, і нам потрібно було змінювати позицію. Ми заздалегідь визначили запасну, але під час здійснення маневру дрон мене поранив. Я відстав від хлопців. Це було перше поранення, і я навіть не звернув на нього особливої уваги: відчув, що по ногах щось вдарило, але продовжував рух. Потім був другий удар, третій, і я відстав зовсім. Залишив набої, а потім не зміг вже і кулемет нести і заховався в інший будинок. Почав надавати собі першу допомогу. Добре, що нас цього навчили, у мене була аптечка. Наклав на одну ногу турнікет, визначив, де поранення. У цей час ворожі дрони намагалися по мені бити, і мені довелось залізти до підвалу. Самому було трошки незручно, але мені вдалося накласти турнікет і зробити тампонаду. Потім лікарі сказали, що я нормально все зробив, – згадує події того дня Павло.
З підвалу він гукав, але його крики до побратимів не долітали. Уже потім дізнався, що й вони його шукали, але з-під землі він цього не чув.
Павло залишився без рації, і вибиратися йому довелося самостійно.
НА КОЛІНАХ, АЛЕ НЕ ЗЛАМАНИЙ
Першу ніч вилізти з підвалу не міг, бо над ним кружляли ворожі дрони. На другу – виліз, але зрозумів, що не може ні йти, ні повзти. Вирішив рухатися навколішки.
– Трошки пройдеш – відпочиваєш, і так постійно. Я залишив свій рюкзак, взяв лише дві гранати про всяк випадок, бо ворог був поруч. Одну ніч так ішов, заночував в іншому будинку. Подолав метрів 700 – усе розбито, на дорозі каміння, дроти, було боляче через це все переповзати. А ще боявся, що турнікет перетримаю, і тому час від часу його попускав і знову затягував (так робити категорично не можна, це може призвести до смерті, – ред.). Намагався врятувати ногу. Потім, можливо, через крововтрату, почав втрачати орієнтацію. Одного разу я навіть подумав, що переплутав напрямок і рухаюся в бік ворога, потім це зрозумів, повернувся і почав виходити до своїх, – зараз Павло може згадувати це навіть з усмішкою.
Стояв грудень 2024 року. Окрім того, що його розбирала втома, біль, холод, було нестерпне бажання пити. Павло залишився зовсім без води і пригадує: як тільки заходив на покинуті позиції наших бійців, то насамперед шукав там воду.
– На третю ніч я опинився поруч із місцем висадки наших хлопців, і якраз пішов дощ. Я думав, буде як у фільмах: підніму голову, відкрию рота і напʼюся води, – але в реальності так не працює. Добре, що були металеві паркани, які звалило від вибухів. Їх покрутило, і в них збиралася вода. Це мені дуже допомогло. Поблизу зони висадки зупинилася машина, з якої вийшла група. Далеко було, але я побачив, що машина поїхала, а хлопці лишилися. Подумав, що зараз буде ворожий обстріл, заховався, трошки перечекав, а потім пішов до них. Дорогою намагався себе якось означити і кричав: «Лють!». Потім почав кричати: «Друзі!» – розповідає.
Уже пізніше дізнався, що побратими почули «Люді!», думали, що то ворожий солдат, і навіть хотіли застосувати зброю. Аж раптом один із них його впізнав.
– На свій подив, почув знайомий голос: «Білий, це ти?». Кажу: «Так». Це був мій командир роти. Побратими приїхали, щоб забрати моє тіло, бо не сподівалися мене живим побачити, – говорить Павло.
Хлопці були дуже раді, викликали машину та евакуювали пораненого.
ТРИМАТИ БАЛАНС
На той момент він ще не розумів, що втрачає ноги. Павло згадує: медик сказав, що треба ноги ампутувати, а він категорично заявив «ні, не дам».
– Я казав, щоб не дай бог нічого не різали. Потім мене почали відмивати від бруду. Думав, мене окропом поливають, почав кричати, що дуже гаряче. А виявилося, що то в мене таке переохолодження було, і мені здавалося, що вода занадто гаряча. З мене діставали осколки, і лікарі дійсно намагалися врятувати ноги. Але судини були сильно пошкоджені, плюс зима і низька температура, а я занадто довго був на вулиці, і погано кров надходила. У Луцьку лікарі сказали, що у мене є доба-дві – і потім будуть проблеми з нирками. Дуже я не хотів цього, але довелось ампутувати. Двадцятого грудня 2024 року я зазнав поранення, а вже 31 грудня мене прооперували. Тоді я не знав, що робити, не розумів, як буду далі жити, – розповідає боєць.
Не дозволили впасти в депресію й опустити руки його Лєнка та рідні. Дружина сказала: головне, що живий, а з усім іншим впораються. За словами Павла, саме це змусило його працювати над собою.
– Моє завдання – найближчим часом стати на ноги й ходити. Так, спочатку, можливо, буду з палицею, але я хочу ходити повноцінно і там, де хочу. Мені дуже подобається острів Хортиця, прагну по ньому знову прогулятися, побачити плавневу частину, по місту ходити й далі бувати, – додає.
– Що найважче? – питаю.
– Важко тримати баланс. Але я вчуся. Ходжу до лікарні щодня . У мене гарні лікарі й реабілітологи. От я стараюсь, а вони ще більше стараються, ніж я. Це мене дивує навіть, – сміється.
«ЙДЕ БІЙ, А ТИ ПРАЦЮЄШ»
Він постійно на зв’язку з побратимами. Знає, хто «на нулі», хто вийшов. У день нашого спілкування в лікарні він зустрівся з хлопцем зі свого взводу. Говорить, що свого часу вони були в одному окопі. Той зазнав поранення і тепер також лікується.
– Хлопці, які були з вами на тому завданні, думали, що вас немає серед живих, – кажу.
– Так. Я сам тоді думав, що це кінець. Я коли йшов до «Люті», то розумів, що рано чи пізно таке може трапитись. Але якось постійно собі казав: «не сьогодні». І коли після поранення вибирався, іноді втрачав дух, хотів з укриття вилізти на дорогу, щоб мене хоча б із дрона побачили, якщо помру, щоб не був безвісти зниклим. А потім думав, що, виходить, більше ніколи не побачу рідних: дружину, сина, матір… Це мене спонукало йти далі, – зізнається.
– Ті дві гранати для кого були? Для ворога? – запитую.
– Одна точно для ворога. Але, чесно скажу, дуже боявся полону. Коли ти йдеш на позиції – страшно, ну, нічого такого немає в цьому. Усі ми боїмося. Так от, коли ти збираєшся, їдеш – страшно, а коли вже вийшов із бойової машини, почав працювати, то вже не страшно, ти працюєш як повинен. Розумієш, що маєш, по-перше, вижити, по-друге – зберегти товаришів, третє – виконати завдання. У тебе немає часу боятися. Йде обстріл, бій, а ти працюєш, наче робот. Потім полегшення відчуваєш – я не можу вам цього передати! Це зрозуміє тільки той, хто там був, – говорить Павло.
Зізнається, що боїться реакції дружини, але має бажання після відновлення знову повернутися до війська. Добре розуміє, що ходити на передові позиції не зможе, але готовий міни подавати чи саперам допомагати.
– Було в той день передчуття, що щось станеться? – уточнюю.
– Ні, не було зовсім. Коли ти на війні, маєш кожен день собі казати «не сьогодні». Це були ворожі дрони. Чи можна від них заховатись? Ні. Хіба що на якийсь час. Рано чи пізно дрон тебе побачить. Потрібна протидія. Противник дуже добре навчається, постійно придумує щось. Нам треба на крок-два йти попереду, тоді ми зможемо його здолати, – говорить співрозмовник.
БАЖАННЯ НЕ БУТИ ОБМЕЖЕНИМ
За час розмови він кілька разів повторив, що в жодному разі не вважає себе героєм чи суперменом.
– Я звичайний поліцейський, піхотинець. Робили те, що треба було, іноді страшно, іноді важко. Але зустріли ворога, дали відсіч, пройшли трошки вперед і раді, – каже.
На питання, а що для нього «Лють», говорить:
– Коли зустрічаю свого побратима сьогодні, то це справді наче брат. Ти хвилюєшся за них, телефонуєш, читаєш чат і переживаєш за кожного.
На зустріч він приїхав на колісному кріслі. Проте вже має одну протезовану ногу, уміє на ній ходити. Другий протез якраз у процесі виготовлення.
– Швидко звикли до нової ноги? – питаю.
Павло підкочує штанину, повертається до мене і запитує, чи хочу я побачити протез. Я киваю. Він легкими рухами показує, як знімає та одягає «гільзу». Каже, що поки вчився ходити, то йому поставили стопу трошки меншу за розміром, ніж була його рідна. Проте коли будуть постійні протези, то розмір взуття носитиме той, що раніше.
Він згадує, як робив перші кроки, як сильно йому натирав протез. Тепер це все в минулому.
– Чекаю на другу ногу, щоб заново ходити. Мені здається, що відновитися можна швидко. Я планував до кінця літа навчитися ходити. Хоча дехто мені говорить, що це неможливо, а я кажу, що хочу. Хочу навчитися ходити нормально, щоб не бути обмеженим. Щоб бути як звичайна людина. Рано чи пізно це станеться, повірте мені. Потім, може, ще й спортом займатися буду. Але поки йде війна, хочу ще попрацювати.
Доброволець Поліція Протезування Запоріжжя Війна з Росією Ампутація
Источник: www.ukrinform.ua
