Автор зображення: Даррен Конвей/BBC
Сергію було лише 29 років, коли він загинув від вибуху російської касетної бомби у листопаді 2022 року
Білий броньований поліцейський фургон мчить до східноукраїнського міста Білозерське, його кузов покритий сталевою кліткою для захисту від російських дронів.
Поліція вже втратила один фургон після того, як дрон врізався в його передню частину. Фургон має клітку на даху та потужне обладнання для придушення дронів для додаткового захисту.
Але тут все одно небезпечно: поліція, яку іноді називають «Білими ангелами», не хоче затримуватися в Білозерську довше, ніж потрібно.
Невелике, гарне шахтарське містечко, розташоване всього за 14 км від лінії фронту, поступово руйнується російською армією, яка наближається все ближче й ближче.
Місцева лікарня та банки давно закриті. Будівлі на міській площі зруйновані внаслідок ударів дронів, а дерева вздовж вулиць поламані та розколоті.
З вікон машин пропливають акуратні ряди котеджів з гофрованими дахами та доглянутими садами. Деякі з них неушкоджені, інші — просто згорілі руїни.
За приблизними оцінками, у Білозерську залишилося 700 жителів із 16 000, які проживали там до війни. Але їх майже не видно – місто вже виглядає покинутим.
За останніми оцінками, з Донецької області на сході України потрібно евакуювати 218 000 людей, зокрема 16 500 дітей.
Цей район, який має стратегічне значення для оборони країни, зазнав основного удару російського вторгнення, включаючи щоденні атаки безпілотників та ракет.
Дехто не може виїхати, інші не хоче. Влада допомагає евакуювати мешканців, які перебувають у прифронтових районах, але не може забезпечити їх житлом на новому місці. І попри зростаючу загрозу з боку російських безпілотників, є й ті, хто воліє ризикнути та залишитися, аніж покинути свої домівки.
Поліція обшукує будинок жінки, яка хоче втекти. Їхній фургон не може проїхати дорогою. Тож поліцейський вирушає пішки, пристрій для придушення дронів згасає, а його невидимий захист поступово слабшає.
Автор зображення: Даррен Конвей/BBC
Підпис до фото: Володимир Романюк наважився вийти на порожні вулиці за їжею
Зрештою, поліцейський знаходить жінку під навісом біля її будинку, на дверях якого висить табличка з написом «Тут живуть люди». У неї десятки сумок і два собаки. Поліція не може все це забрати: їхній фургон вже заповнений евакуйованими та їхніми речами.
Жінці доводиться вибирати: залишити свої речі чи залишитися в спокої. Вона вирішує чекати. Невдовзі сюди прибуде інша евакуаційна команда, яка забере її та її речі.
Залишитися чи піти – це питання життя і смерті.
Згідно з останніми даними Організації Об'єднаних Націй, у липні цього року кількість жертв серед цивільного населення в Україні досягла трирічного максимуму: 1674 особи загинули або отримали поранення.
Більшість із них знаходяться у містах на лінії фронту. За даними ООН, того ж місяця спостерігалася найбільша кількість смертей та поранень внаслідок атак дронів FPV з початку повномасштабного вторгнення.
Характер загроз для цивільного населення у воєнний час змінився. Якщо раніше основною загрозою для мешканців були артилерійські та ракетні удари, то тепер їх переслідують російські безпілотники, які наздоганяють та завдають ударів.
Коли поліція залишала місто, на вулиці з'являється літній чоловік, який штовхає велосипед. Він єдина людина, яку я бачив у місті того дня.
За даними ООН, більшість тих, хто залишається у прифронтових містах, – це люди похилого віку, на яких непропорційно велика частка жертв серед цивільного населення.
Чоловік просить мене зійти з дороги, щоб не заважати руху транспорту, якого, однак, тут немає. Володимиру Романюку 73 роки, і він ризикує життям заради двох горщиків, які прикріпив до велосипеда.
Будинок його невістки був зруйнований російським ударом, і він приїхав рятувати горшки.
Я питаю його, чи боїться він дронів. «Що станеться, те станеться. Знаєте, у 73 роки я вже нічого не боюся. Я вже прожив своє життя», – відповідає він.
Він не поспішає йти з вулиці. Чоловік, колишній футбольний суддя, неквапливо дістає з кишені піджака свою офіційну картку Ради футбольних суддів і показує мені. Вона датована квітнем 1986 року, місяцем Чорнобильської катастрофи.
Володимир родом із західної України і може повернутися туди, де йому нічого не загрожує.
«Я залишився тут заради дружини», – каже він мені. Вона перенесла кілька операцій і не змогла б приїхати. З цими словами він йде і під брязкіт каструль на велосипедній стійці прямує додому, щоб доглядати за дружиною.
Фото: Getty Images
Підпис до зображення: Пошкоджені будинки у Слов'янську, ще одному місті на сході поблизу лінії фронту, серпень 2025 року
Слов'янськ розташований далі від лінії фронту, за 25 км. Тут дрони становлять іншу загрозу. Українці називають шахідів “мопедами” через звук їхніх двигунів. Зграї цих дронів часто атакують Слов'янськ. Дрони, що пікірують на цілі, звучать інакше.
Вночі Надя та Олег Мороз чують цей гуркіт, але все одно не залишають Слов'янська. Вони пролили кров і піт на цій землі, а також є сльози на могилі їхнього сина.
Сергію було 29 років, він був лейтенантом армії, і загинув від касетної бомби поблизу міста Сватове у листопаді 2022 року. Він та його батько, Олег, вперше воювали разом проти росіян на Донбасі у 2015 році. Вони були саперами та працювали пліч-о-пліч.
Надгробок Сергія у формі тризуба стоїть на пагорбі з видом на Слов'янськ. На полірованому чорному камені зображено його портрет та карту України.
53-річна Надя часто тут буває. У день, коли я зустріла її, російська артилерія обстрілювала сусідній пагорб. Але вона не звертала на це уваги, шепочучи ніжні слова своєму загиблому синові.
«Як можна втратити місце, де ти народився, де ти виріс, де виросла твоя дитина, де вона знайшла свій останній притулок?» — каже вона мені крізь сльози. «А потім прожити все життя з відчуттям, що ти більше ніколи не відвідаєш це місце — я навіть не можу цього зараз уявити».
Але її 55-річний чоловік, Олег, визнає, що їм доведеться виїхати, коли бої наблизитимуться.
«Я тут не залишуся, росіяни одразу ж націляться на мене», – каже він. До того часу їм доведеться жити в постійному страху перед дронів, щоб залишатися поблизу місця останнього спочинку свого сина.
З початком війни не закінчуються й інші життєві негаразди. Все, чого хоче Ольга Заєць, — це час оговтатися після операції з лікування раку.
Натомість 53-річна жінка та її 59-річний чоловік Олександр Пономаренко були змушені втекти зі свого дому в Олександрівці. Російські війська вже були за 7,5 км від міста, а обстріли посилилися. Під час російського обстрілу загинули їхні листоноші, а також директор місцевої школи.
«Був удар – ракета влучила в сусідній будинок. Ударна хвиля розбила черепицю на нашому даху, вибила двері, вікна, ворота, паркан. Ми щойно виїхали, а через два дні вона прибула. Якби ми там були, ми б загинули», – каже вона.
Автор зображення: Даррен Конвей/BBC
Підпис до фото: Ольга та її чоловік живуть у чужому будинку в Святогірську – їм більше нікуди йти
Зараз вони тимчасово живуть у чужому будинку, який позичили на деякий час у Святогірську. Тут не набагато краще. Надворі чути обстріли, лінія фронту з кожним днем наближається. Але їм доведеться з цим миритися — їм більше нікуди йти.
«Так, нам доведеться переїхати кудись далеко, але ми не знаємо як і куди», – каже Ольга, стоячи в кімнаті, заваленій їхніми розпакованими речами. Усі їхні заощадження пішли на оплату її лікування в лікарні, і тепер у них немає інших варіантів.
У вівторок вони виїхали з міста, щоб забрати результати аналізів Ольги. Новини були гарними, і їй не доведеться проходити хіміотерапію.
«Ми були щасливі, відчували, ніби летимо на крилах», – сказала вона.
Але поки їх не було, Росія бомбардувала сусіднє село Ярова, що за 4 км. Обстріл стався близько 11 ранку, коли літні люди виходили з домівок, щоб забрати пенсії. Щонайменше 24 людини загинули та 19 отримали поранення. Це був один із найсмертоносніших нападів на мирних жителів під час війни.
Голова Донецької адміністрації Вадим Філашкін засудив напад на своєму Telegram-каналі: «Це не війна – це чистий тероризм».
«Я закликаю всіх, — сказав він, — дбати про себе. Евакуюйтеся до безпечніших регіонів України!»
Репортаж за участю Любові Шолудько
