Історія 30-річного воїна, який третину свого життя служить у війську
Майор Денис Чмихун на псевдо «Фішер» пішов у ЗСУ одразу після університету. Спочатку служив у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, а потім вирішив перейти в бойовий підрозділ, долучившись до лав 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади.
У лавах галицьких десантників воїн брав участь, зокрема, в боях за Вознесенськ, звільнення Святогірська, Богородичного, Кліщіївки. Його батальйон першим прорвав українсько-російський кордон та відкрив ЗСУ шлях у Курську область.
Рік тому «Фішер» перейшов в елітну 148 окрему артилерійську Житомирську бригаду Десантно-штурмових військ ЗСУ на посаду командира самохідного артилерійського дивізіону. Його підрозділ працює з французькими самохідними артилерійськими установками «CAESAR» («Цезар»).
Про свій бойовий шлях військовослужбовець розповів кореспондентці Укрінформу.
ПІШОВ В АРМІЮ У ПОШУКАХ СЕБЕ
Розмова з Денисом переносилася кілька разів через його постійну зайнятість. В один із вечорів командир знайшов трохи часу, аби поспілкуватися.
«Фішеру» 30 років і третину свого життя він служить у ЗСУ. Військовий родом із Чернігівщини. Після школи навчався у Глухівському національному педагогічному університеті ім. Олександра Довженка, де закінчив англійську філологію.
– Через місяць після закінчення університету у 2017 році я підписав контракт із ЗСУ. Це був період життя, коли не знав, що робити далі. Багато моїх друзів на той час уже пройшли АТО і я розумів, що відбувається, куди і для чого йду, – згадує військовий.
Він пішов служити в Міжнародний центр миротворчості та безпеки. Потрапив у батальйон «OPFOR» (скорочена назва від «Oppositiv Forces» – війська противника, – ред.), який на злагодженнях бригад виконував роль противника. Каже, що хотів саме туди, адже там постійно перебували інструктори-іноземці. Служив на посадах стрільця, старшого стрільця та навідника БМП.
– За півтора року служби я відчув, що армія – це моє, і хотів розвиватися далі. Тож коли випала нагода піти на навчання в Національну академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, без вагань нею скористався, – ділиться мій співбесідник.
Під час навчання Денис думав про те, що пора переходити в бойову бригаду. Ще зі служби в центрі йому запам’яталася 80 окрема десантно-штурмова Галицька бригада, яка достойно себе показала під час злагодження.
Як і планував, після академії «Фішер» підписав п’ятирічний офіцерський контракт із 80-ю бригадою. Став командиром взводу самохідної артилерійської батареї та вирушив зі своїм підрозділом на схід, де пробув майже рік у районі Станиці Луганської та Щастя.
– Розумів, що їду на війну, – пригадує Денис. – Хвилювався, бо відповідав за свій особовий склад, серед якого було багато старших і досвідчених хлопців, котрі пройшли АТО. Тоді нашою батареєю командував Олег Змислий, який зараз – командир моєї бригади. Коли приїхали на Донбас, побачили, що війна була вже зовсім не такою, як у 2014-2016 роках. На нашому напрямку вона фактично не відчувалася, адже тоді діяв режим припинення вогню.
ВОЗНЕСЕНСЬК ВИСТОЯВ ЗАВДЯКИ 80-ІЙ БРИГАДІ ТА ЄДНОСТІ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ
Повномасштабну війну «Фішер» зустрів на полігоні «Широкий лан». Тоді він був командиром батареї і працював на САУ 2С1 «Гвоздика».
– Вранці 24 лютого ми вже були завантажені снарядами, патронами і готові до виконання завдань, – розповідає. – Перші бої наша бригада прийняла на Каховському напрямку. Тоді ворог мав два шляхи просування на правий берег – через Антонівський та Каховський мости. Ми втримували Каховський. Коли тільки заїхали під Нову Каховку, я ще не зробив жодного пострілу, а нас уже накрила авіація противника. У той момент зрозумів, що почалася справжня війна. Ми пробули там тиждень і були змушені відступати через загрозу оперативного оточення.
80-та бригада відійшла під Вознесенськ. Розуміючи, що ворог буде наступати в тому напрямку, місто підготували до оборони. Бої розпочалися на підступах до населеного пункту.
– Ми зустріли ворога дуже успішно, знищивши його майже в нуль. Тих, хто відступали, теж ліквідовували. Хоча сили противника переважали, ми завдали йому дуже великих втрат, – говорить Денис Чмихун.
За його словами, оборона Вознесенська була успішною завдяки тому, що містяни об’єдналися навколо спільної загрози. Згадує, як люди приносили військовим продукти та одяг, забирали в ресторан, аби їх нагодувати.
– Пам’ятаю, коли ми ремонтували машину, до нас під’їхав бусиком чоловік і повіз мене в магазин, де сказав: «Забирай все, що треба», – ділиться Денис. – Я дивився на ціни акумуляторів, на які ми постійно збирали гроші, і спочатку запитував про дрібні деталі. Той чоловік сам заніс акумулятори в бус і завіз нам. Насправді, такого колективу, і допомоги ЗСУ, як у Вознесенську, я більше ніде не зустрічав за час повномасштабної війни. Ті люди дійсно хотіли воювати за своє місто. У мене про Вознесенськ лишилися дуже теплі спогади. Там навіть вулицю перейменували на честь 80-ї бригади, адже саме завдяки їй місто вистояло, а ворог не зміг пройти в інші регіони.
ЗА ДЕНЬ ДВІЧІ ПІДІРВАВСЯ НА ПРОТИТАНКОВИХ МІНАХ
У перші місяці повномасштабної війни галицьких десантників охрестили «пожежною бригадою» за те, що вони були дуже мобільними і виконували складні завдання там, де інші підрозділи не могли.
Після Вознесенська Денис брав участь у боях за Снігурівку, перебував під Апостоловим, звільняв Святогірськ та Богородичне, виконував завдання під Соледаром.
– Уявіть, на скількох напрямках наша бригада встигла побувати до травня 2022 року, – розповідає командир. – У мене була дуже сильна, вмотивована і злагоджена батарея. Незрозуміло, звідки у нас, молодих хлопців, бралися енергія, драйв, запал. Ми щодня їздили полями, стріляли, недосипали і мали бажання працювати. Спочатку навіть страху не відчували, він з’явився пізніше. На жаль, 23 травня я отримав поранення і випав зі строю до жовтня.
Того дня «Фішер» двічі підірвався на протитанкових мінах. Спочатку, їдучи в легковому авто разом із водієм, а потім – під час евакуації. Отримав множинні осколкові поранення нижніх кінцівок і серйозний дефект шкіри правої ноги.
На той час він мав можливість звільнитися з війська за станом здоров’я, але не хотів.
– Тоді всі військові були на адреналіні, – ділиться воїн. – Пам’ятаєте, як об’єдналися армія та суспільство? Тож я хотів максимально швидко відновитись і повернутись до хлопців. Починалась Харківська операція і я розумів, наскільки сильний двіж там планувався, тому не міг дочекатися, коли приєднаюся. Щоправда, приїхав уже ближче до закінчення Харківського контрнаступу. Ворога ми відсунули майже до Кремінної.
Далі був Бахмутський напрямок та звільнення Кліщіївки. Невдовзі «Фішер» став заступником командира десантно-штурмового батальйону з артилерії.
БАТАЛЬЙОН «ФІШЕРА» ПЕРШИМ ЗАЙШОВ У КУРСЬКУ ОБЛАСТЬ
Під час Курської операції саме батальйон Дениса першим здійснив прорив кордону і зайшов на територію РФ, відкривши шлях іншим підрозділам.
– Проривом кордону ми дали ляпаса Росії і не знали, якими будуть наслідки. Боялися, що в нас не вийде. Ми переїхали з дуже складного напрямку і після важких штурмових дій, тому лишився страх, що там, можливо, буде так само. Насправді ж, усе виявилося набагато простішим, бо ворог цього не чекав, – розповідає військовий.
Згадує про успішний штурм блокпосту, з якого вибили ворога і взяли в полон багато російських військових. Після цього десантно-штурмові бригади та штурмові полки почали просуватися вглиб оборони росіян, змушуючи їх відступати.
– Ми постійно маневрували і старалися не вступати в контакти з противником. Це було схоже на рейдові дії. Ми відкинули ворога на досить глибокі рубежі, після чого перейшли до оборонних дій, – ділиться «Фішер».
Згодом стало складніше, адже росіяни підтягнули потужні підрозділи та залучили військових із Північної Кореї.
На Курському напрямку Денис пробув рік, після чого йому запропонували перейти у 148 окрему артилерійську Житомирську бригаду.
«CAESAR» – ОДНА З НАЙКРАЩИХ САУ НА ОЗБРОЄННІ ЗСУ
– Я погодився, бо розумів, що мені треба рухатися далі, тому що засидівся на посаді заступника командира батальйону. На той час 148 бригада була потужним підрозділом, який показував високі результати. Я був упевнений, що мій колишній командир Олег Змислий, який приймав бригаду, зробить її ще кращою, тому хотів допомогти йому в цьому, – каже майор.
Після шести років служби у 80-й бригаді «Фішер» у серпні 2025 року перейшов у 148 бригаду на посаду командира самохідного артилерійського дивізіону. Його підрозділ працює на САУ «CAESAR».
– «CAESAR» – це зараз одна з найкращих самохідних систем, які є на озброєнні ЗСУ, – зауважує Денис. – Вона новіша в порівнянні з іншими, може працювати з різними типами боєприпасів, має велику дальність стрільби і потрапляє максимально точно в ціль, а ще дуже мобільна та маневрена. Якби на початку повномасштабної війни, коли ще не застосовувалися FPV та «Ланцети», було хоча б кілька дивізіонів «CAESAR», це би серйозно вплинуло на лінію фронту.
Воїни його дивізіону не лише успішно навчилися працювати на установках, а й вміють за потреби їх ремонтувати. «Фішер» ділиться, що у французькій машині багато електроніки, і коли вона видавала помилки, члени екіпажів через онлайн-перекладач вивчали кожну з них та усували. Ця САУ буває примхливою, адже не розрахована на таку інтенсивність бойових дій.
«CAESAR» працює по всіх цілях, які вдається розвідати. Зокрема, це особовий склад противника, пункти управління БПЛА, злітно-посадкові майданчики, гармати, міномети, артилерія.
– Ми стріляємо всюди, куди дістають наші снаряди, – говорить командир. – Приємно знищувати гармати противника переважно 152 калібру, адже вони приносять неприємності нашим хлопцям, які штурмують. Класно, коли ти чітко потрапляєш і розумієш, що ця гармата вийшла з ладу, а десь починає детонувати польовий склад з БК. Противник бігає, зчиняється метушня і на це приємно дивитися.
Воїни його дивізіону добре навчені та працюють якісно і чітко. Кістяк підрозділу – це колишній 148 окремий гаубичний самохідний артилерійський дивізіон (на його базі у 2023 році була сформована 148 бригада, – ред.).
«Фішер» ділиться, що відчуває втому. Утім в армії немає часу на те, аби скиглити і жалітися, бо там треба постійно працювати.
– Після того, як бачив, які завдання виконували штурмові групи, розумію, що не маю морального права думати про втому, – каже військовий. – Навіть якщо ми вийдемо на кордони 1991 року, буду відчувати, що не все так, як би хотілося, тому що на війні загинуло багато моїх знайомих. З огляду на все те, що відбувається, добре, що ми не втратили незалежність у 2022 році і знаходимося там, де ми зараз є.
