“`html
95-й бойовий злет Героя України Вадима Благовісного 09.01.2026 15:20 Укрінформ Льотчик Вадим Благовісний поліг за сім днів до свого 27-річчя під час здійснення бойового завдання на Су-25. Яким його згадують найрідніші люди
З початку повномасштабної російської агресії в Україну 26-річний авіатор-штурмовик Вадим Благовісний знищив понад сотню одиниць ворожої бронетехніки, більше 80 автотранспортних засобів, приблизно 40 автоцистерн паливно-мастильних матеріалів та більше 800 осіб живої сили ворога. 95-й бойовий виліт виявився для нього крайнім: Вадим пішов з життя 7 вересня 2022-го, за тиждень до свого 27-річчя, під час виконання бойового завдання на Су-25 над Миколаївською областю.
Хрещена загиблого Тетяна Середюк, котра втратила чоловіка на війні, згадала, яким був хрещеник її доньки: «Вадим – один із найбільш світлих, найбільш чудових, найбільш добрих, найбільш відважних людей у моєму житті. Кожен його знає, ймовірно, як яскраве сонце, оскільки він завжди посміхався».
МРІЯ З ДИТИНСТВА – ЛІТАКИ
Зі слів мами Лариси Благовісної, син із юних літ жив з почуттям, що його серце спрямоване вгору. Здавалося, небо було у нього всередині – не ідея, а стан, в якому він існував.
– Син марив літаками. Вони дуже йому імпонували. Робив літачки, склеював, колекціонував їх. У нас не було авіаторів у родині. Жодного. А йому подобалась авіація. Вивчав літаки, цікавився, що діється у Повітряних силах. Ще був зовсім малим, а вже тягнувся до того «вищого» світу. Він хотів бути авіатором, і його мрія здійснилася, – розповіла мати.
Небо стало для Вадима першим краєвидом, що привертав увагу. І першим місцем, куди линуло серце.
– Він завжди задивлявся на небо. Говорив: «Поглянь, які чудові хмаринки, як гарно там…» І міг тривалий час просто стояти, спостерігати, наче щось шукав там, де інші нічого не бачать, – згадує мати.
Вадим ріс чемним хлопцем: уважним до інших, відкритим до порад. Мав природну схильність до навчання: легко запам’ятовував, глибоко розумів, спокійно переважав. Він не змагався, просто робив свою справу, з гідністю. Його старанність не була нав’язливою, однак завжди помітною для тих, хто придивлявся пильно.
– Це й досі дуже болюча тема для мене… Він таким був, що… Краще б він був неслухняним хоч трохи. Був дуже добрим, дуже. Ми з чоловіком іноді сидимо й говоримо: «Краще б він нас ображав, щоб нам трохи легше було пережити його смерть…» А він – як на славу виріс. Жодного разу ніяких проблем. Жодного разу до школи не викликали, не було жодних питань до нього та до нас. Ні з приводу навчання, ні щодо поведінки. Він любив читати. Дуже любив. Любив математику. Просто обожнював її. І це було взаємним. Йому це все дуже підходило, характер у нього такий був. І математика була для нього в задоволення. Його вчителька, Людмила Григорівна, завжди казала, що він ніби створений для навчання, – зі сльозами розповідає мама.
«ВІН ХОТІВ БУТИ ТИМ, ХТО ЧУЄ НЕБО»
Коли настав час вибирати життєвий шлях після дев’ятого класу, Вадим чітко заявив: вступає до авіаційного ліцею. І батьки підтримали рішення сина:
– Ми підтримали. Хоча я як мати боялася. Адже це висота, це повітря… Я бачила, як він готувався, як сяяли очі – і мені ставало спокійно всередині. Кажу: «Синку, що ж тебе приваблює там? Тільки повітря?». А він подивився на мене так щиро, наче хотів подарувати мені частину свого серця. Сказав те, що я не забуду ніколи: «Мамо, ти не уявляєш, як я хочу відчути на собі політ, коли ти летиш наче птах… Коли в тебе немає тіла, немає страху – є тільки ти, небо і свобода». І я змовкла. Тому що зрозуміла – він вже там, у небі. Літає не крилами, а духом, – згадала мама.
Саме ця фраза, її тремтіння, її сила і сьогодні лунає як посвята. Посвята у мрію, що була не захопленням, а покликанням. Вадим хотів не просто літати. Він прагнув бути тим, хто відчуває небо. І став ним.
У ліцеї викладачі теж дивувалися вихованню хлопця та його здібностям до наук.
– Я приїхала на батьківські збори, а мені говорять: «Мамо, ви могли б і не приїздити. Якби всі були такі, як Вадим, то ми б не скликали батьків взагалі». Так само і під час навчання в Харкові: жодного поганого слова про нього, жодного поганого вчинку від нього. Він був дитиною за віком, але дорослим у душі. Розважливим. Говорив серйозні речі, але без пафосу, – поділилася мама.
Серед улюблених предметів була фізкультура. А ще захоплювався танцями. Вадим відвідував школу мистецтв. І в нього це гарно виходило. Він рухався ритмічно, мав хорошу пластику. Проте ніколи навіть не думав зробити танці своєю професією у дорослому житті. Незважаючи на все, наполегливо мріяв про польоти, літаки та незнані висоти. І наближав свою мрію…
«УСЕ НА ЗЕМЛІ ВИГЛЯДАЄ ІНАКШЕ З НЕБА»
А потім був Харківський національний університет Повітряних сил. Навчання. Курсантом він очікував першого самостійного польоту. І коли це трапилося – дзвінок додому був як свято.
– Такий був задоволений. Розповідав усе: як сидів у кабіні, що відчував, як побачив землю з висоти. «Мамо, ти не уявляєш, як це красиво. Як тумани проходять. Як усе на землі виглядає інакше з неба». А я слухала його й думала: так, він там, де завжди хотів бути, – згадує мама.
Мама часто приїздила до Миколаєва, куди Вадим був розподілений. І не просто до нього – до його життя, його оточення, його повітря. Там, у квартирі, яку він орендував, вона бачила не тільки сина, а цілий світ, який з ним жив і дихав. Його дім знаходився недалеко від аеродрому. І коли розпочиналася льотна зміна, мама захоплювалася польотом залізних птахів у небі, ловила кожну мить, коли вчергове літаки у складі пари здіймалися у повітря.
– Я так любила, як він літав. Кажу: «Синку, я стояла і дивилася». А він мені: «Мамо, я там літав». Така радість була. Він мріяв про польоти. Наполегливо працював. І досяг. Усе сам. І ось воно – у небі. Його мрія. Його форма. Його злет, – поділилася мама.
Мама знала синових одногрупників. Знала побратимів, тих, хто літав з ним, і тих, з ким він навчався. Усі – як діти. Усі – близькі.
– Такі хлопці були… одногрупники його. Усі товаришували. Навчалися разом. Ви знаєте, такі чудові діти. Неможливо їх не любити. Я знала кожного особисто. Вони – мої діти. За віком, як мої. Зараз я дивлюся – і так боляче. Адже багатьох вже немає. І мені так шкода кожного. Тому що я ж їх не просто знала. Я їх любила. Вони були поруч з Вадимом. А це означає – поруч і зі мною, – сказала мати.
ПРИВІЗ ІЗ СОБОЮ ТЕМРЯВУ ВІЙНИ
Тоді, у спокійному Миколаєві, Лариса Благовісна не могла і припустити, що колись її діти – ті, кого вона оберігала в обіймах материнської любові, – оберуть дорогу за горизонт. Ті, хто приборкав метал і підкорив стихію, ставши елітою неба, одного дня залишаться в ньому навіки. Там, де блакить стає вічністю, а політ – безкінечним.
Тривав 2022 рік. Рік великої війни та виснажливої боротьби з рашистською навалою. Вадим Благовісний, як і його крилаті товариші, раз за разом підіймав свій фронтовий штурмовик Су-25, щоб виконати чергове бойове завдання. Мама ж молилася, адже знала: материнська молитва – то найміцніший оберіг. І чекала, коли зможе обійняти сина до себе…
Він повернувся на Великдень. Негучно, раптово, вже іншим.
– Я пам’ятаю, як Вадимчик приїхав. Його тоді вперше відпустили. Ми ж були в окупації на Чернігівщині, тому ніхто й не сподівався, що він з’явиться. І ось – без дзвінка, без попередження – заходить у двір. Дивлюся на нього – і в мене серце ніби падає: такий худий, такий постарілий… Кажу: «Синку, як же так?». А він мені: «Мамо, ну це ж війна. А що робити?» – згадує жінка.
Син приїхав, ніби не сам, – привіз із собою всю темряву війни. Його очі стали глибшими, голос тихішим, а обличчя витонченим, мов натягнута тінь. Мати не торкалася слів, але все було написано на ньому. Не потрібно було запитань, пояснень.
– Він приїжджав ще раз – у липні. А вже після того… не приїжджав. Тому що загинув. Усе трапилося у вересні, – згадує мама. – Між тими двома приїздами, за той короткий час, я дивилася на нього й розуміла: він пройшов через те, що словами не передається. Усі переживання, втрати побратимів – усе відбилося на обличчі. Коли людина таке переживає, не треба слів. Усе і так видно.
І навіть тоді, коли він мовчав, – просто сидів і слухав, – від нього йшло щось глибоке. Зламане і водночас незламне.
– Вадим повторював мені: «Головне, мамо, – вижити». А я йому: «Синку, ти виживеш. Усе буде добре». А він тільки: «Ой, мамо… Хто знає…» Дуже тяжко йому було. Дуже.
Ці слова – «дуже тяжко» – були не про втому. Вони були про масштаб. Про те, що війна нікого не залишає таким, як раніше. Син, що стояв у дворі того великоднього дня, був вже іншим. Він не просто змінився – він перейшов межу.
ПЕРЕД КРАЙНІМ ПОЛЬОТОМ ДОВГО МОЛИВСЯ
Крайній політ. Крайнє бойове завдання. Мама не знала, що воно стане фатальним, але він – відчував. Бойовий товариш згодом поділився з Ларисою Благовісною: «Перед своїм виходом Вадим затримався на кілька хвилин. Стояв окремо. Молився».
– Він не любив слово «останній». Завжди поправляв: «Мамо, не останній – крайній». А тепер я кажу – останній… Але тоді він ще вірив. Стояв у куточку і молився. Це не треба було пояснювати. Душа – вона сама знає, – згадує мама.
6 вересня 2022 року. Ранок того жахливого дня почався для Лариси Благовісної з незрозумілої тривоги.
– Я встала, ніби не у своєму тілі. Ходила по хаті, намагалася братися до роботи – і все падало з рук. Була якась розгублена: іду щось зробити – і забуваю що; несу річ – і не пам’ятаю навіщо. Наче тіло моє вже знало, а я ще ні, – згадала жінка.
Об одинадцятій ранку Вадим написав, що переказав гроші на картку. Я питаю: «Синку, навіщо?». А він коротко: «Нехай будуть у тебе, мамо». І ось тоді в мені все перевернулося.
А коли зателефонували… слова стали зайвими. Настала тиша.
– Це було жахливо. Втратити дитину – для цього немає слів. Мені здавалося, що я більше не чую себе: ні душі, ні голосу. Чоловік те саме відчував, хоч і мовчав до останнього. А потім зізнався: «Щось у мене на серці так важко того дня…» Ми не знали, що саме, але відчували – наближається лихо.
«ПРИВІТ, СІМ’Я!». ОСТАННЯ ПРОГУЛЯНКА З ВАДИМОМ, ЙОГО ОСТАННЄ «ДО ПОБАЧЕННЯ»
Тепер небо над Чернігівщиною для Лариси Благовісної – не просто простір. Це дім її сина. Місце, куди він відправився за розподілом вічності, залишивши на землі лише тихий шепіт спогадів і невгасиму материнську молитву.
– Так не вистачає його. Особливо увечері. Настає час – і серце чекає. А він не телефонує, як це було колись. Досі стоїть у вухах його фірмове: «Привіт, сім’я!». Такий голос теплий, ясний. І ще казав: «До побачення! Бережіть себе». Коротко. Але в тому – усе життя, – згадує Лариса Благовісна.
Під час тієї останньої відпустки вони довго гуляли разом рідною Чернігівщиною. Говорили про різне, але в кожному слові вже тоді лунала неземна глибина.
– Ми з ним гуляли годинки дві. Кажу: «Синку, ти ж багато вже зробив… Може, б ти трохи перепочив? Хлопці ж гинуть…» Я бачила, як він хвилюється, усе по ньому було видно. А він мені з такою впевненістю: «Мамо, ну хіба хтось не хотів жити? Усі хлопці мої – усі хотіли жити. Я ж не один. Як я можу сидіти й нічого не робити? А хто виконає мою роботу?».
Цей вечір запам’ятався їй не тільки словами, а й мовчанням. Тією миттю, коли вони просто йшли поруч і небо над ними здавалося безмежним.
– Він не був балакучим. Я знала: якщо мовчить – означає, думає. І ми отак йшли. Він і я поруч. І небо було таким глибоким. Тоді подумала: він вже там. Навіть коли стояв на землі – він вже був у небі.
Вадим Благовісний працював у Миколаївській, Чернігівській, Херсонській, Луганській, Донецькій, Харківській областях. 7 вересня 2022 року льотчик здійснював свій 95-й бойовий виліт. Миколаївщина. Це завдання стало його останнім: Вадим загинув за тиждень до свого 27-річчя. Указом Президента України № 412 від 8 липня 2023 року Вадиму Благовісному присвоєно звання Герой України (посмертно). Одна з вулиць Миколаєва, міста, яке він захищав ціною власного життя, названа на його честь.
Коли над чернігівськими лісами настає вечір і село огортає сутінок, Лариса Благовісна виходить на ґанок. Вона не чекає на дзвінок. Вона просто слухає небо. Тому що знає: там, у вічному польоті, її дитина нарешті знайшла спокій. А тут, на землі, триває його безкінечний бій – у серцях тих, хто пам’ятає.
Миколаїв Герой України Сім'я Війна з Росією Пілот “`