Минулого тижня було урочисто проголошено створення оборонного союзу між Пакистаном, Королівством Саудівська Аравія (КСА) та Туреччиною. Церемонія підписання угоди, що отримала назву Мекканської, відбулася у священному місті Мекка. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, спадковий принц і прем’єр-міністр Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман та голова уряду Пакистану Шахбаз Шариф скріпили своїми підписами документ у п’ятницю, що символічно для мусульманського світу.
Сукупний потенціал трьох країн справді вражає. Турецька армія є другою за чисельністю в НАТО, а її військова промисловість виробляє високотехнологічну продукцію, зокрема БпЛА, яка користується попитом у всьому світі. Збройні сили Пакистану ще численніші, і, що важливо, Пакистан є ядерною державою – єдиною в мусульманському світі. Саудівський королівський дім володіє не лише статусом охоронця двох святинь ісламу, а й колосальними фінансовими ресурсами. Економіка монархії – найбільша в арабському світі.
Ці очевидні обставини змушують серйозно поставитися до появи «троїстого союзу». Новий військовий блок виглядає як заявка на роль одного з центрів сили не лише в регіоні, а й у глобальному масштабі.
Наразі йдеться про декларацію. Публічно було проголошено, що будь-який збройний напад на одну з трьох держав розглядатиметься як напад на всі три. Згідно з офіційними коментарями представників сторін, угода містить гарантії, аналогічні положенням статті 5 Вашингтонського договору НАТО. Однак текст Мекканського пакту не оприлюднювали.
У таких випадках деталі формулювань мають вирішальне значення. Наприклад, Велика Британія не ініціювала консультацій у межах НАТО після нападу Аргентини на Фолклендські острови, оскільки стаття 6 Вашингтонського договору географічно обмежує його дію (в Атлантиці зобов’язання щодо взаємної оборони діє лише на північ від тропіка Рака). Про які саме зобов’язання країн-учасниць Мекканської угоди щодо союзників ідеться, можна лише здогадуватися. Альянс ще не має ані колективних керівних органів, ані розробленого механізму ухвалення рішень. Наразі ми маємо справу лише з політичною декларацією. Її сенс загалом зрозумілий: країни регіону роблять ставку на співпрацю, взаємодопомогу та зміцнення власних сил.
Не буде перебільшенням припустити, що каталізатором появи «близькосхідного НАТО» стало зниження довіри до США як ексклюзивного гаранта регіональної безпеки. Американські бази більше не сприймаються як гарантія недоторканності. Навпаки, як свідчать події останніх пів року, саме через їхню присутність країна може зазнавати атак. А Білий дім, принаймні за чинної адміністрації, здається цілком здатним жертвувати інтересами, доходами та безпекою партнерів, попри всі укладені раніше угоди.
Проте й розглядати Мекканський пакт як радикальну альтернативу колишнім пріоритетним військово-технічним союзникам не варто. Йдеться радше про диверсифікацію. Туреччина не планує виходити з НАТО, Пакистан продовжуватиме закуповувати китайські винищувачі, а КСА – американські засоби ППО. Архітектура безпеки Близького Сходу ускладнюється, але варто пам’ятати, що ціла низка військових об’єднань у регіоні вже існує. У цьому контексті можна згадати, наприклад, Сили швидкого реагування «Щит півострова», що діють під «парасолькою» Ради співпраці арабських держав Перської затоки. Десять років тому для боротьби з ІД та іншими транскордонними загрозами було створено окрему Ісламську військову контртерористичну коаліцію зі штаб-квартирою в Ер-Ріяді. Зрештою, та ж таки Саудівська Аравія буквально останніми тижнями формує міжнародну флотилію для протидії піратству та іншим актуальним загрозам судноплавству в Червоному морі.
Звідси головне питання: чи стане «троїстий союз» монолітною оборонною коаліцією, чи залишиться декларацією політичних амбіцій? Обережно зазначу, що шлях до «близькосхідного НАТО» буде ще довгим, навіть якщо політичне керівництво трьох країн буде готове до такого ступеня взаємної інтеграції збройних сил.
До того ж, якщо НАТО було створено в умовах Холодної війни для протистояння СРСР і країнам Варшавського блоку, то в цьому випадку опонент нового об’єднання не є очевидним. Іран, який системно створює (спільно зі своїми проксі) загрозу Саудівській Аравії? Але Пакистан, навпаки, останнім часом розвиває відносини з Ісламською Республікою, які набули особливого значення в умовах американської морської блокади та завдяки посередницьким зусиллям Ісламабада, спрямованим на дипломатичне вирішення конфлікту між Вашингтоном і Тегераном. Туреччина, зі свого боку, попри складну історію відносин з Іраном, перешкоджала плану розвалу Ісламської Республіки зсередини за допомогою курдського ополчення. Найімовірніше, зважаючи на публічну риторику Анкари, Ер-Ріяда та Ісламабада, альянс спрямований проти регіонального домінування Ізраїлю. Характерно, що Мекканський пакт було підписано після того, як США домовилися з КСА про співпрацю в ядерній сфері на безпрецедентно вигідних для Ер-Ріяда умовах. Це сталося без нормалізації відносин з Ізраїлем, на чому раніше наполягав Джо Байден. Але версія стосовно антиізраїльської спрямованості нового військового союзу провідних мусульманських держав теж видається дещо дивною, зважаючи на те, що всі три країни є партнерами Сполучених Штатів, для яких саме єврейська держава залишається пріоритетним союзником у регіоні.
Є ще один чинник. Менш як рік тому між Пакистаном і Саудівською Аравією було укладено Стратегічну угоду про взаємну оборону. Договір містив подібну до тексту Мекканської угоди тезу про те, що напад на одну країну вважається агресією проти обох. Минулої весни Ісламабад справді перекинув до КСА контингент чисельністю близько восьми тисяч військовослужбовців, ескадрилью винищувачів і системи протиповітряної оборони. Однак про участь розгорнутих на території королівства пакистанських збройних сил у відбитті іранських ударів нічого не відомо, хоча Ер-Ріяд неодноразово офіційно кваліфікував їх як «агресію».
Пакистан також переживає неспокійні часи. Якщо торішній збройний конфлікт з Індією спалахнув до укладення пакту із Саудівською Аравією, то прикордонні зіткнення з афганськими талібами відбувалися й після цього. Від початку року тероризм забрав у Пакистані вдвічі більше життів, аніж минулого року. Ісламабад звинувачує сусідні країни, насамперед Індію, у підтримці екстремістів на своїй території. Якщо порівнювати з НАТО, то варто зазначити, що єдиний раз в історії Північноатлантичного альянсу, коли застосували статтю 5 про колективну оборону, йшлося саме про недержавний суб’єкт агресії (після терактів 11 вересня в Нью-Йорку). Чи треба казати, що жоден саудівський винищувач за останній рік не піднявся зі злітної смуги бази імені короля Халіда для удару по Індії на запит Ісламабада?
Та й саме королівство буквально напередодні підписання Мекканської угоди зазнавало атак з боку хуситів з Ємену та проіранських бойовиків з Іраку. Ані турецькі, ані пакистанські війська не приводили в бойову готовність через таке очевидне порушення суверенітету військового союзника.
Іншими словами, не варто буквально очікувати, що гучні слова негайно втіляться у формування справжнього бойового братерства, готового спільно дати відсіч будь-яким загрозам за мушкетерською формулою «один за всіх і всі за одного».
Це не означає, що йдеться про геть порожню ініціативу. Саудівські кошти, вкладені у пакистанське виробництво озброєнь за турецькими технологіями, здатні вивести на світовий ринок військової промисловості помітного гравця. Координація стандартів збройних сил і ВПК країн «середньої» вагової категорії може в перспективі призвести до появи важковаговика — щонайменше на ринку.
У публічних коментарях неодноразово лунало, що Мекканська угода відкрита для приєднання інших країн. Досить прозоро натякали, що насамперед до альянсу запрошують Єгипет — ще одного регіонального союзника США. Впродовж останнього року дипломати країни пірамід неодноразово виступали спільно з турецькими, пакистанськими та саудівськими колегами в різних регіональних ініціативах. Однак Каїр ухилився від приєднання до Мекканської угоди — ймовірно, через суперечності, що накопичилися між ним та Анкарою, зокрема щодо питань поділу середземноморського шельфу. У сусідній Лівії Єгипет і Туреччина підтримують різних претендентів на легітимну владу. Єгипет зміцнює співпрацю, зокрема військово-технічну, з Індією та Грецією (як і Ізраїль). Очевидним є ще один альянс регіональних сил, який за сумарним потенціалом претендує на позицію важковаговика світової геополітики.
Після самоусунення США від ролі єдиного після перемоги в Холодній війні силового полюса в глобальному масштабі світоустрій стає складнішим, а архітектура регіональних військово-політичних союзів — вигадливішою. Це неминуче призводить до фрагментування геополітичної карти і, відповідно, до збільшення кількості конфліктів, для яких немає достатньо авторитетного арбітра. Цей процес лише набирає динаміки й неминуче супроводжуватиметься жорсткою конкуренцією військово-політичних блоків, а отже, і збройними конфліктами у світі.