Спротив, який чинить Україна «русскому міру» та роздмуханій ним війні, є типово антиколоніальним. Антиколоніальна боротьба має багато форм — так само, як колонізація. На кожну форму останньої є форма першої. Але якою б не була форма антиколоніальної боротьби, вона завжди має на меті повернути субʼєктність. Субʼєктність є також основним знаряддям такої боротьби. Мета і засоби її досягнення, таким чином, допомагають одне одному: чим більшої субʼєктності набуває народ, тим легше йому за неї боротися. Метрополія весь час намагалася зруйнувати насамперед українську субʼєктність. При цьому вона не завжди прагнула зруйнувати українську ідентичність, культуру, мову. У стосунках між Росією і Україною були періоди, коли Санкт-Петербург чи Москва дозволяли їх, хоча зазвичай як субальтерн.
Субальтерн — це ключовий термін колоніальних теорій. Його ввів в обіг італійський марксистський філософ Антоніо Ґрамші, перебуваючи у вʼязниці. Він позначив так молодший чин в італійській армії (subalterno). Субальтерн має підпорядковуватися старшим по службі. Ґрамші використав термін як посилання на пригноблені класи. Ось як він його описував: «Історія субальтерних соціальних груп є неминуче розрізненою та епізодичною. Вони, безперечно, мають тенденцію до обʼєднання, хоча б у тимчасових формах, але ця тенденція постійно розбивається ініціативою панівних груп… Субальтерні групи завжди підпорядковуються ініціативі панівних груп, навіть коли вони бунтують і повстають: лише перманентна перемога розриває, і то не відразу, це підпорядкування».
Сам Ґрамші витлумачив цей термін ширше за класи — як будь-яку маргіналізовану групу. В індійському контексті таке тлумачення набуло нового сенсу — антиколоніального. У 1982 році група індійських істориків на чолі з Ранаджитом Ґухою заснувала проєкт Subaltern Studies. Його метою було показати, що історія деколонізації Індії «приватизована» елітами — і британськими, і індійськими. Зокрема, учасники проєкту розкритикували індійських націоналістів, які зображали народні маси лише як сліпе знаряддя в руках великих лідерів, таких як Ганді. Вони намагалися довести, що субальтерни мали власну політичну волю, автономну свідомість і субʼєктність, які не вписувалися в західні моделі буржуазних революцій чи марксистської класової боротьби.
Класик колоніальних студій Гаятрі Чакраворті Співак виступила з критикою вже Subaltern Studies. На її думку, субальтерни, принаймні в Індії, не мали ані свого голосу, ані субʼєктності. У програмному есе 1988 року «Чи може субальтерн говорити?» (Can the Subaltern Speak?), вона дала однозначну відповідь на це запитання: ні. Для неї насильство колоніалізму полягає в тому, що він знищив самі координати, у яких місцеве населення могло б осмислити і висловити свій досвід без використання словника колонізатора.
Очевидно, що таке твердження відповідає деяким колоніальним контекстам, але не всім. Положення українського народу як субальтерна сусідніх імперій можна визначити як десь посередині між Ґухою і Співак. З одного боку, в українській історії були періоди, коли, наприклад, селянство не могло говорити саме за себе: під час колонізації Польщею у період раннього модерну, потім під час кріпацтва в Російській імперії та в роки великого голоду початку 1930-х в Радянському Союзі. З іншого боку, український народ в цілому, навіть як субальтерн сусідніх імперій, не був безголосим.
Він розвивав свою літературу на мові, яку конструювала його інтелігенція. Він створював власні засадничі міфи, які не співпадали із імперською міфологією. Це була форма антиколоніального спротиву. Але вона не могла подолати субальтерності українців, яка полягала насамперед у відсутності субʼєктності. Тому я би додав до дискусії Ґухи і Співак про субальтерність, на мою думку, найважливіший критерій для розпізнавання останньої — субʼєктність. Народ може розвивати власну культуру власною мовою, при цьому навіть роблячи вагомий внесок в культуру метрополії, але він залишатиметься субальтерном, допоки не матиме власної субʼєктності. Державність є необхідною, але недостатньою умовою субʼєктності. Достатньою умовою можна вважати лише подолання неоколоніального панування метрополії в рамках формальної незалежності колишньої колонії.
Як було зазначено на початку, антиколоніальна боротьба має багато форм — так само, як багато форм має і колонізація. Вже згадано було мʼякий культурний спротив. Хоча він і не емансипує субальтернів, він створює підґрунтя для їхнього подальшого більш глибокого звільнення. У добу раннього українського модерну такий мʼякий спротив чинили, наприклад, православні церковні братства — проти полонізації та католицизації, які навʼязувалися основною колоніальною силою для українців в той час — Річчю Посполитою. М’яким спротивом колонізації з боку Російської імперії стало Кирило-Мефодіївське братство, що успадкувало деякі риси, а головне, самоназву, під братств XVII століття.
Хоча ці форми антиколоніальної боротьби зміцнювали українську субʼєктність, вони не звільняли український народ від статусу субальтернів. Кожного разу, коли українці намагалися реально перестати бути субальтернами, на них чекала кривава боротьба. Так було невдовзі після проголошення Української Народної Республіки у 1917 році. Трохи більше часу для того знадобилося після проголошення незалежності у 1991 році. В антиколоніальних дискурсах існують дві несумісні між собою філософські школи, які проповідують протилежне ставлення до насильства. З одного боку, це школа Махатми Ганді, для якого колонізатор залишається людиною. Хоча ця людина втратила моральний орієнтир через розбещеність владою, але вона залишається здатною до каяття. Відповідно, метою антиколоніальної боротьби є не фізичне знищення супротивника, а його духовне пробудження. З іншого боку, Франц Фанон вважав, що духовне пробудження або катарсис потрібні лише поневоленому, і їх йому може дати лише насильницька антиколоніальна боротьба. Без насильства, як без скальпеля, неможливо вирізати пухлину колоніалізму.
Існує ще середній підхід — Нельсона Мандели. Молодий Мандела, як і його однодумці з Африканського національного конгресу (АНК), спочатку вірили у те, що моральна сила гандизму якимось майже магічним шляхом зруйнує апартеїд в Південній Африці. Але після розстрілу мирних чорношкірих протестувальників в Шарпевілі у 1960 році, Мандела зрозумів ваду концепції Ганді: ненасильницький спротив працює лише тоді, коли гнобитель має совість і зважає на громадську думку. Тому у 1961 році Мандела зробив радикальний крок — він відмовився від догми Ганді, перейшов у підпілля і створив збройне крило АНК «Спис нації». Він по суті прийняв базову тезу Фанона: колоніалізм розуміє лише мову сили. Втім, він не прийняв іншу фанонівську концепцію — насильства як катарсису.
Тому “Спис нації” здійснював акти саботажу, але вночі — щоби обходитися без зайвих жертв. Мандела розумів, що чистий пацифізм залишить чорношкіру більшість у рабстві, а чистий фанонізм перетворить Південну Африку на згарище нескінченної громадянської війни. Тому, коли він став очільником цієї країни, він, з одного боку, зберіг фанонівський принцип демонтажу системи: апартеїд мав бути повністю знищений. А з іншого, він застосував гандівський принцип людяності у тому числі до гнобителів — через традиційну південно-африканську концепцію “убунту”. Вона передбачає визнання гідності в іншому, навіть якщо це ворог.