Перш за все, слід розрізняти колонізацію та колоніалізм. Різниця — у суфіксі. У першому випадку суфікс означає дію або процес. Колонізація — це те, що відбувається. Колоніалізм — це те, як виправдовується те, що відбувається.
Один із головних критеріїв, який відрізняє колонізацію від її відсутності, — це спроби зменшити чи взагалі знищити суб’єктність гіпотетично колонізованого народу. Субʼєктність включає в себе ідентичність, мову, релігію, наративи, тобто здатність розповідати про себе, але найголовніше — спроможність до власної політичної дії. Ця спроможність складається з суверенітету та волі його задіяти.
Коли субʼєктність народу переміщується в метрополію, цього достатньо, щоб говорити про колонізацію. При цьому неважливо, чи сам народ віддає її через компрадорські еліти, чи її у народу відбирають насильницьким шляхом. Важливо, що у народу субʼєктності стає менше, а у метрополії, за рахунок цього, — більше. Такий народ можна вважати і називати колонізованим.
Процес колонізації слід розрізняти від процесу інтеграції в імперію, хоча вони часто і збігаються. Перший передбачає не лише переміщення субʼєктності з колонії в метрополію, а й вкорінення метрополії в колонії — через засоби комунікації (мова, медіа, література), релігію тощо. Прикладом інтеграції в імперію без колонізації вважають Велике князівство Фінляндське у складі Російської імперії в період між 1809 і 1899 роками. Хоча цар Олександр I і забрав в Петербург зовнішню політику й оборону фінів, він лишив їм сейм, лютеранську церкву, шведське право, митний кордон, університет. Колонізація Фінляндії почалася лише з 1899 року, коли імператор Микола II видав «Лютневий маніфест», а генерал-губернатор Фінляндії Ніколай Бобріков розпочав на його підставі жорстку політику русифікації. У Фінляндії цей період назвали sortokaudet — «роки утисків».
Православний собор у Хельсінкі. Колись – символ колонізації Фінляндії, а тепер найбільш впізнаваний символ міста.
Колонізацію супроводжує виселення або навіть знищення населення у своїх традиційних ареалах проживання та його заміщення населенням з метрополії. Також зазвичай відбувається екстракція ресурсів з цих ареалів на користь метрополії. При цьому метрополія допомагає розвивати інфраструктуру колонії, яка у свою чергу зазвичай допомагає екстракції та утриманню контролю. Вона також слугує моральним алібі для колонізаторів: мовляв, ми вам все збудували, тож будьте вдячними і не скаржтеся.
Існує ще одне важливе розрізнення стосовно процесів колонізації: один — з довгою рукою, а інший — з короткою. Перший ще називають колонізацією «через солону воду». Це коли метрополія встановлює контроль над територіями, які від неї відділяють моря або частіше океани. Цей тип колонізації виник внаслідок так званих «великих географічних відкриттів». Його започаткували португальці, продовжили іспанці, а згодом голландці, французи, британці, німці, бельгійці із їхніми заморськими володіннями в Америках, Африці, Азії та Океанії.
Португальскі гелеони в Африці
Сформувалася ціла герменевтична традиція, щоб ототожнювати будь-яку колонізацію саме з колонізацією «через солону воду». Ця традиція має коріння в дебатах в рамках ООН та була закріплена в резолюції цієї організації номер 1541 за 1960 рік. Там колонією вважалася лише територія, «яка є географічно відокремленою та відмінною в етнічному та/або культурному відношенні від країни, що її адмініструє». Радянський Союз зі своїми сателітами наполягав тоді саме на такому тлумаченні колонізації — щоб звинувачувати в колоніалізмі країни західного блоку, які справді здебільшого практикували саме такий тип колонізації, водночас знімаючи з себе звинувачення у колоніалістичних зазіханнях. Тому що Радянський Союз практикував альтернативний спосіб колонізації, який ще називають внутрішнім. Власне, експансія Московії з невеликого князівства і її переродження на імперію сталося як наслідок такої внутрішньої колонізації суміжних земель, в тому числі українських.
Сам по собі термін «внутрішньої» колонізації було спочатку застосовано щодо Південної Африки (Лео Маквард у 1957 році), потім Мексики (Павло Ґонсалес Каганова у 1965 році), США (Роберт Блаунер у 1969 році) і Великобританії (Майкл Гечтер у 1975 році). Цей концепт також було застосовано до Китаю (Тибет, Сіньцзян, Внутрішня Монголія) та Японії (острови Хоккайдо і острови Рюкю) — ще до «заморської» колонізації Японією майже всієї Азії в рамках так званої політики «Великої східноазійської сфери співпроцвітання».
Японська імперія у розквіті
Щодо Росії, то вона намагалася створити класичні «заморські» колонії, наприклад, на Африканському Розі (Нова Москва на території теперішнього Джибуті), але основні її колоніальні володіння все ж були внутрішніми. Такими вони були і в царський, і в радянський періоди. Ту саму політику ре-колонізації Росія намагається проводити і зараз. Саме колоніальними війнами можна вважати російську агресію в Чечні у 1994 та 1999 роках, проти Грузії у 2008 році і України з 2014 року.
Одним з найважливіших спільних знаменників між «заморською» і «внутрішньою» колонізаціями є те, що обидві також є колоніалізмом. Іншими словами, їх обґрунтовує та сама ідеологія. Суфікс -ізм у слові «колоніалізм» є спільним знаменником для всіх ідеологій, тобто програм політичної дії, які часто призводять до небажаних негативних результатів, у тому числі масової загибелі населення. Так було, наприклад, з ідеологіями комунізму та фашизму чи нацизму. Колоніалізм споріднений з цими ідеологіями. Він нібито обіцяє світле майбутнє, але призводить до чорного теперішнього. Комунізм як світле майбутнє обіцяє життя без приватної власності, нацизм — без євреїв, а колоніалізм пропагує поширення цивілізації. Але виконання всіх цих обіцянок призвело до мільйонів людських жертв.
Як будь-яка ідеологія, колоніалізм є дискурсом. Цей термін був запроваджений Мішелем Фуко і застосований для опису колоніалізму Едвардом Саїдом. Але він застосовний до будь-якої ідеології. Дискурси можуть мати різну довжину — від коротких гасел до довгих романів. Важливо, що будь-який дискурс передбачає політичну програму і має упередженість, яка не витримує об’єктивного наукового аналізу. Навіть якщо ці дискурси називають себе «науковими», як у випадку «наукового комунізму» чи «наукового атеїзму».
Мішель Фуко і Едвард Саїд
Колоніальні дискурси справді часто апелюють до науки, зокрема до різноманітних расових теорій, у тому числі соціал-дарвінізму і євгеніки. Вони стверджують, що є більш розвинуті й менш розвинуті народи, і що останні практично приречені до такої різниці в розвитку. У випадку України таким було теоретичне підґрунтя її колонізації Польщею. Наприклад, Роман Дмовський та його послідовники послуговувалися концепціями, близькими до соціал-дарвінізму. Вони стверджували, що українці — це не повноцінна історична нація, а лише етнографічна маса, селянське плем’я, яке не здатне до власного державотворення і приречене бути асимільованим сильнішою польською нацією.
Втім, колоніальні дискурси можуть і заперечувати расові теорії. Більше того, вони можуть отримувати додаткову силу і легітимність через заперечення таких теорій. Це було у випадку радянських квазі-колоніальних дискурсів. Вони, з одного боку, засуджували західний колоніалізм, який був зазвичай «заморським», але при цьому просували власну колонізацію — як внутрішню, так і заморську. І там і там те, що по суті можна вважати колонізацією, прикривали антиколоніальними дискурсами.
Самі по собі ці дискурси, під впливом радянських ідеологів та західних філософів лівого спрямування, таких як Жан-Поль Сартр, отримали густе марксистське забарвлення. Але це було відхиленням від початкового духу Бандунгської конференції, яка по суті заклала основи антиколоніального дискурсу. То був дух неприєднання до жодної з великих ідеологічних систем того часу: капіталізму і комунізму. Більше того, у Бандунзі з ініціативи прем’єра Цейлону Джона Котелавали запропонували засудити радянську колоніалістичну політику, зокрема в Східній Європі. Іншими словами, там по суті визнали, що такі країни як Україна, перебувають у колоніальній залежності від Москви і заслуговують на звільнення від неї.
Прем’єр Цейлону Джон Котелавала
Антиколоніалізм радянського зразка, який, як було визнано дебатами у Бандунзі, по суті був формою колоніалізму, набув нової форми в пострадянській Росії. Там його назвали «Рускім міром». Це насамперед ідеологія, тобто теоретична рамка, яка спонукає маси людей до дії у певному напрямку. З одного боку, вона містить у собі певні радянські риси, у тому числі критику західного колоніалізму. Хоча західний колоніалізм для неї — це лише привід для критики Заходу.
З іншого боку, вона має елементи правих ідеологій, які розміщуються там під парасолькою «традиційних цінностей». Серед них і рудименти расових теорій. Подібно до Дмовського у Польщі, ідеологи «русского міра» вважають українців як таких нижчими за себе та нездатними мати власну субʼєктність. Українці можуть вважатися рівними, лише якщо визнають над собою субʼєктність Москви — разом з російською ідентичністю, мовою, версією християнства тощо. Якщо вони цього не визнають, то заслуговують лише на знищення. Це ніщо інше, як геноцидна форма колоніалізму.