Уже кілька місяців київські вулиці патрулює волонтерський екіпаж передової медичної евакуації Crew13. Серед перших прибуває на прильоти російських дронів і ракет, допомагає службам, які там працюють, деблокує людей, розшукує постраждалих, надає домедичну допомогу, евакуює. За цей час хлопці з дівчатами встигли побувати на всіх наймасштабніших влучаннях: на горезвісній виставці дронів під Києвом, у Милій, де вибухали боєприпаси, у палаючій будівлі Національної академії наук на Володимирській тощо. Волонтерки саме цього екіпажу — Єва Ройтер і Віталіна Яровенко — трагічно загинули в ніч проти 1 серпня на Дарниці під час повторного удару балістичними ракетами. Команда оплакала дівчат, переглянула правила безпеки і працює далі. Планує розвиватися.
Хто ці люди, навіщо їм таке ризиковане волонтерство і як поєднують нічні чергування з навчанням, роботою та особистим життям, що чують від постраждалих, крім слів подяки, і як вивозили їх зі справжнього пекла на бронетранспорті, LB.ua розповіли члени екіпажу Єгор, Юлія та Назар. 19–20-річні українці, які вже бачили смерть і кажуть, що головне — вберегти дітей.
Місце зустрічі — прильоти
Єгор
Відколи діє ваш екіпаж, як взагалі організувався?
Єгор: З травня. Ластівка (командир екіпажу. — Ред.), Скотті, Міша кілька разів перетинялись на прильотах, куди приїжджали поодинці, бажаючи допомогти. І зрозуміли, що треба разом рухатися в цьому напрямку. Тоді вони виїжджали кожен зі своїм спорядженням, у кого яке було, з власними засобами і медикаментами. Десь у липні робота пішла організованіше. З’явилось авто швидкої допомоги, ми почали якісніше відбирати людей — вже розуміли, хто саме потрібен, з якими навичками. Визначили правила безпеки, щоб кожен знав, як поводитись на прильотах і взаємодіяти. Уже тісно співпрацювали з різними службами, здебільшого через особисті зв’язки.
Ти особисто як про цю команду дізнався?
Єгор: Ластівка написав на своїй сторінці в соцмережі, що вже не дають ради: атаки все частіше, бракує людей з навичками домедичної допомоги. Я відгукнувся, і він обіцяв: щойно формуватимуть повний склад екіпажу, відпише. Уже наступного дня очікували масованого обстрілу, я дав знати, що готовий заступити, якщо треба, і за кілька годин невеличка команда вже працювала на прильотах на Шулявці.
Назар: А нам з Юлею подзвонив товариш, знайомий зі Скотті: вночі ймовірний обстріл і треба збирати медикаменти, перев’язувальні матеріали. Мали певні запаси, то передали це все. А особисто доєдналися через місяць.
Що вміли на той час?
Юлія: Ми вже викладали, були інструкторами з тактичної медицини. Навчали військовослужбовців у центрі «Такмед Груп».
Юлія
Єгор: В останні місяці нові люди приходили до нас уже з навичками. Хтось здобув їх на фронті, хтось у цивільному житті навчається на медика чи вже ним є, працював на швидкій, наприклад. Через соцмережі і знайомих долучались. Дехто приходив і без досвіду, просто з бажанням працювати. І вже потім проходив курс бойового медика.
Яка була мотивація в усе це зануритись?
Назар: Нащо сидіти вдома, коли такий двіжняк?
Юлія: Якщо ще не долучились безпосередньо до військових на фронті (а такі плани є), то маємо робити щось тут. Не сидіти ж склавши руки. Якщо ти не на фронті, то для фронту.
Як відбуваються виїзди? Особливо зараз, коли тривога майже постійно.
Єгор: У травні ще все було зрозуміло і прогнозовано. Ясно майже до хвилини, що коли в Київ прилетить. Улітку стало складніше, почалися балістичні обстріли. Почали орієнтуватися на різні моніторингові канали, попередження західних партнерів тощо і чергувати. Бувало, чергували 14 днів поспіль і нічого не відбувалось. І команди, зібравшись о 22-й годині, роз’їжджались по точках у місті й у тиші проводили ночі до третьої-четвертої ранку.
У кожного є робота чи навчання. Як це все поєднувати з чергуваннями?
Назар: Зараз через постійні тривоги навчання в дуже змішаному форматі, здебільшого дистанційне. На роботі до п’ятої-шостої вечора, вдома вечеряєш, відпочиваєш, виконуєш домашнє завдання і ближче до 22–23-ї години виходиш на точку. До ранку стоїмо, повертаємось додому спати й о дев’ятій знову на роботу. І так більшість із нас. Наш командир за таким графіком може працювати довго, незнаю, звідки й сили бере.
Назар
Зараз протягом дня прильотів багато, як обрати, куди їхати?
Назар: Щоб економити і сили, і пальне, вирішили виїжджати тільки на точки, де підтверджено — щось горить. Як будівля Національної академії наук України: було зрозуміло, що там є люди. Зібравшись максимально швидко (час реагування 5–10 хвилин) і помчали на точку. До слова, там наше авто пошкодилось — і ми тимчасово не в роботі. Хіба що на власному транспорті хтось виїжджає.
Єгор: Приходить повідомлення про влучання; хто вдома, відплюсував — і за кілька хвилин підбираємо і разом їдемо на місце.
А що сталось з авто? І як вдалося отримати його?
Єгор: Обходили будівлю Національної академії наук, перевіряли, чи є постраждалі, і отримали інформацію, що є загроза повторного удару. Швидко застрибнули в авто, а двері не зачинились і врусі відлетіли.
Це благодійна допомога від Zagoriy Foundation. Звернулися — і нам надали. А ще раніше збирали на рації: придбали надійні «мотороли», прошиті під закритий зв’язок.
Представники однієї європейської компанії приїхали і передали нам багато медикаментів і різних витратних матеріалів. Деякий час працювали з нами. Щоразу просто зверталися по допомогу через соцмережі.
Назар: Ми зараз максимально стараємося підготуватися до зими, зі зборів і власних коштів відкласти на пальне, закуповувати витратні матеріали, медикаменти. Зима буде важкою.
Екіпаж Crew13 під час роботи
Інвестиція у волонтерство — до сімдесяти тисяч гривень
Скільки приблизно коштує це волонтерство кожному?
Назар: Гроші йдуть на таксі, на поштові доставки, на пальне, щоб доїхати до точки або катати інших. Спорядження всі купують власним коштом. У мене, наприклад, спорядження було ще задовго доповномасштабного вторгнення, мені простіше. А в кого нічого нема, зараз починають скуповувати: бронежилет, плити, шолом… І їм це влітає в копійку. Мінімум 30–40 тисяч гривень.
Єгор: Товариш, який пройшов з нуля курси бойового медика, буквально за місяць витратив 60–70 тисяч гривень, просто щоб зібратись і волонтерити.
Назар: Навчання в нашому центрі для цивільних платне, за ці гроші ми можемо потім навчати безкоштовно військових. Тож новачки, зокрема, оплачують іноді курс, щоб підвищити рівень кваліфікації і займати не тільки посаду штурмана чи водія, а й парамедика.
Єгор: Але найбільше вкладається час.
Юлія: Нервові клітини, сон.
Єгор: Робота не закінчується на тому, що почергували і все. Є справи і вдень: щось докупити для машин, зробити запас пального, зустрітися з кимось, отримати якусь передачу медикаментів.
Назар: Ми з деякими підрозділами підтримуємо зв’язок, співпрацюємо. Не потрібні нам якісь матеріали — передаємо. Ось для підрозділу Національної гвардії передали недавно набори для трансфузії, бинти протиопікові.
Назар (у центрі), Єгор (праворуч) і Юлія (ліворуч)
Я так розумію, ви побували на всіх масштабних влучаннях цього літа?
Єгор: На полігоні в Стоянці, Капітанівці, Милій… Хай Юля розкаже про Милу, це її перше чергування було.
Юлія: Так, найперше. Після того, як двоє дівчат загинули, нас вирішили берегти, не випускати на особливо складні випадки. До цього кілька разів поспіль виходив на чергування Назар — нічого нема й нема. Виходжу я — і тут детонує Мила. Ми залітаємо на місце — звичайним авто не проберешся, навколо вибухає. Заїхали броньованою машиною, пробили три колеса, але так і їздили кілька годин… Витримала.
Єгор: Це був Inguar-3. Ми з цією компанією двічі вже працювали і вдячні, виручають. Представник виробника приїхав на авто в Милу, ми евакуювали близько сорока людей, пошкодили колеса, а він нам: «без проблем, ще одне приженемо». Інше, на щастя, вже не знадобилось. А друге — під Гостомелем було влучання, і деякі канали написали про детонацію. Вирішили попросити підстрахувати нас Inguar, але, на щастя, горіли просто паливно-мастильні матеріали.
Юлія: У Милій розподілили роботу так: хлопці оглядали домівки, а я сиділа на прийомі поранених у бронемашині. Люди сиділи в підвалах і боялися визирнути, то ми вивозили їх на нашому транспорті. Мене вразило, якою максимально злагодженою була робота водія цього Inguar-3, рятувальників і диспетчерів ДСНС, поліції. Від цієї комунікації прямо залежали наші життя і життя цивільних.
Як там можна щось координувати взагалі, коли все палає і на місцевості не орієнтуєшся?
Юлія: Головне — тримати внутрішній спокій. Але в той момент хвилювання вже зашкалювало… Потім подумала: чого хвилюватись, поки поряд нічого не сталося? Не триматимеш себе в руках — нашкодиш собі, і команді, і цивільним.
Єгор і Юлія
Що особливо запам’яталось з того разу?
Юлія: Діти. Не хочеться, щоб вони це все бачили. У певному сенсі ми теж ще діти — не такі вже й дорослі.
Скільки тобі?
Юлія: 20. І хай вони молодші за мене всього років на 8, наша задача — вберегти дітей від цього.
Запам’ятався чоловік у трусах і шубі, який скаржився, що ми з Милої вивезли його лише до відтяжки (на безпечну відстань, де стояли швидка й інші служби). Мовляв, чому ми не привезли його відразу до родичів у Київ? Казав, що завтра дійде до президента і всім розповість, як ми евакуйовуємо людей. Усім не догодиш.
Єгор: Пам’ятаю маму з трьома дітками, найменше — немовля. ДСНС попросили відвезти їх у сусіднє село до тата. Був дідусь, який зо п’ять кілометрів сам і босий пройшов від пансіонату для літніх людей.
Юлія: Мав лише садно на голові. Дідусь ще й з деменцією був (потім його знайшов син). Не уявляю, як сам вийшов звідти з незначними травмами… Враховуючи, скільки було загиблих у пансіонаті і скільки осколків лягало навкруги. На землі повно боєприпасів, і як тільки не зачепив жодного? Винятково пощастило.
Екіпаж Crew13 під час роботи
А маєте справу в основному з пораненнями середньої тяжкості, важких не беретеся стабілізувати?
Юлія: Беремо і важкі. Усіх, кого можемо стабілізувати до приїзду кваліфікованої меддопомоги. Буває таке, що проводимо реанімацію — і не вдається.
Єгор: У Стоянці після влучання по виставці зброї наш Скотті допомагав реанімувати двох чоловіків, але не вдалося: травми були несумісні з життям. З мого досвіду то був найскладніший виїзд. Ми тільки заїхали, як побачили хлопців, яких вивозили НРК. Я перевірив пульс — нуль. Потім до мене ще підійшов чоловік, попросив перевірити ще раз. Я послухав, просто щоб він переконався і заспокоївся. Я ще не знав, що то був батько загиблого хлопця.
Юлія каже, що треба тримати внутрішній спокій. Як це вдається? Ви ж звичайні молоді люди, як кажуть, не народжені для війни і для того, щоб бачити кров.
Юлія: Людина таке створіння, може адаптуватися до будь-чого. Кажуть, що лікарі цинічні й холоднокровні. Так само маємо працювати і ми. Ось ми з Назаром зараз навчаємось на четвертому курсі медичного університету, і те саме я бачу в лікарнях. Сім-вісім годин в операційній, різні пацієнти. Мусиш робити вибір на користь свого ментального і фізичного здоров’я. Своя безпека і здоров’я на першому місці — це правило номер один.
Назар: Якось працював у лікарні, помер чоловік. До нього прийшла донька, лікар зачинив двері, і вона біля нього плакала. У той момент у мене всередині щось так стиснулось… Але мусиш ковтати і йти далі, бо інакше вигориш.
Єгор: Емоції накривають уже потім. Коли я на місці і все бачу, в той момент ніяких емоцій. Коли вже їду в машині додому, приходить усвідомлення того, що відбулося.
Єгор
Юлія: Як мінімум починаєш аналізувати свої дії, що можна було б виправити.
У мене два випадки було, коли всередині щось ламалось. У реабілітаційному центрі я працювала з військовими після ампутацій. Там була дівчина з ампутацією обох ніг. Мене сильно запаяло, дуже прийняла цю ситуацію, а так не можна. А інший пацієнт був з дуже високою ампутацією ноги, без тазостегнового суглоба. Я хотіла допомогти і не виходило. Не виходить — тоді просто обираєш себе.
Якщо власна безпека передусім, то як сталося, що загинули Віталіна і Єва? Збіг обставин, якого ще не бачили тоді в екіпажі?
Єгор: Три удари поруч з їхнім авто. Дівчата виїхали на допомогу, думаю, могли вже знати, що є повторний вихід балістики, і їхали повз перше місце влучання. Але балістична ракета влучила поруч з ними. Вони ще старались вилізти з машини, та за кілька секунд влучила ще одна ракета. Машина запалала. Чоловік Єви був у тому самому авто. Не всі двері були заблоковані, і йому вдалося вибратися, а от Єва не встигла. Поліцейські доставили його в лікарню, з ним уже все добре.
То ж був не перший їхній виїзд?
Єгор: Точно не перший у Віталіни. Єва раніше була медикинею в «Госпітальєрах» і Третій штурмовій, мала бойовий досвід, як і її чоловік. Але багато трагічних збігів.
Пошкоджений евакуаційний автомобіль Crew13 під час прильоту в НАН України
У планах оформити ГО і другий екіпаж
Як в екіпажі врахували цей страшний досвід?
Єгор: Переглянули комунікацію в команді, правила взаємодії, роботи. Виїжджаємо, тільки коли все чисто (люди, які мають доступ до інформації, повідомляють, що загрози нема або відбій).
Назар: В авто є штурман — окрема людина, яка під час тривоги, коли навігація не працює, прокладає маршрут, стежить за виходами балістики, наближенням дронів і має вчасно повідомляти екіпажу, щоб встигли в укриття.
Єгор: Один хлопець має доступ до спеціальної мапи і відстежує це все. Коли він заступає на штурмана, це зручно, бо знаємо оперативну обстановку в місті. Якось на Севастопольській площі було влучання, там були заблоковані люди. Ми їх деблокували, і хтось по рації сказав, що є вихід балістичної ракети. Мали хвилину, щоб втекти з того місця (на місці вже були рятувальники — ймовірна ціль для повторної атаки). Хтось залишився на першому поверсі, хтось побіг в укриття. Ми вирішили сховатися від осколків під сходами. І буквально за 150 метрів від нас влучив «Іскандер». І це було так… адреналін аж заграв.
Екіпаж Crew13 під час роботи
Скільки людей в екіпажі?
Назар: Не можемо розголошувати. Є команда перевірених людей, з нових ніхто поки що не додається. Але задумуємось розширюватися.
Єгор: Треба спочатку владнати дещо у старому колективі, провести злагодження й обговорити, як саме будемо залучати й відбирати нових людей. Бо це має бути якісний відбір, тут на кону життя наше й інших людей. Треба, щоб можна було покластися на кожного, як на себе. Щоправда, цього не перевіриш, поки не опинишся з новачком у стресовій ситуації.
І хочемо юридично оформитися як громадська організація.
Яких можливостей це додасть?
Єгор: Це розв’яже нам руки у співпраці, підписанні меморандумів з різними службами. Знатимемо оперативну обстановку з першоджерел і зможемо швидше прибувати на місця. Зможемо залучати гранти, отримувати допомогу від українських й іноземних фондів. Та й самі матимемо певний статус, а не будемо просто хлопцями, які чомусь приїхали на приліт.
Крім евакуації, щось нетипове, незаплановане доводилося робити?
Єгор: Якось довелося стати замість пожежника і гасити полум’я, бо йому стало недобре. Самі теж надихались, звісно.
Перш за все ми організовувались надавати домедичну допомогу. Бо бачили, що служби не приїжджають через загрозу повторних ударів. Вирішили працювати там, де служби не бралися. Та потім вони вдосконалили власні протоколи і стали злагодженіше працювати. А ми — розширювати свої функції, взаємодіяти з ними. Допомагали пожежникам рукави розкручувати, гасити полум’я, шукали людей. Завжди ж треба перевірити, чи не залишився хтось на верхніх поверхах.
На прильоти часто приходять охочі допомогти: мешканці сусідніх будинків чи свідки. Який серед них відсоток тих, хто розуміє, що треба робити?
Назар: Дуже малий. Хочуть допомогти, а не знають як. Наприклад, нещодавно прилетіло на Столичний ринок. У жінки була венозна кровотеча з шиї і їй наклали пов’язку не так — так, що це перешкоджало дихальним шляхам. Іноді краще не лізти, якщо не знаєш точно, що робити. Від цього бандажу навколо шиї могла й задихнутися. На щастя, не встигла — приїхав Ластівка з іншим членом екіпажу, відразу розрізали цей бандаж і надали допомогу правильно.
Юлія: Часто накладають турнікети, де це не потрібно. Скажімо, венозна чи капілярна кровотеча, а накладають турнікет, призначений для артеріальної.
Назар: З плюсів: ми знаємо, що в людей у принципі є турнікети і вони проходили якісь курси. Але ж пройти раз на рік недостатньо.
Єгор: Ці навички треба поновлювати, навіть ми забуваємо щось часом. А за рік матеріал повністю забувається. Або й протоколи оновлюють.
Юлія
Чого зараз бракує екіпажу — яких ресурсів, засобів?
Юлія: Оформленої громадської організації.
Єгор: Бо ми пізно прибуваємо на місце, отримуючи інформацію запізно. Замкнене коло. Та й з витратними матеріалами проблеми постійно.
Назар: Зараз проводимо збори на деякі витратні матеріали. Постійно потрібні турнікети. У кожного є власні, але є сумки бойових медиків, матеріали в них треба поповнювати з власної кишені, а це недешево. Якби раз на рік, то ще було б нам під силу, а якщо після кожного виїзду — вже б’є по гаманцю і спроможності екіпажу якісно виконувати роботу. Ліки й пальне завжди потрібні. З появою ГО плануємо створити другий екіпаж. А друге авто подвоїть потребу в пальному й витратних матеріалах. Та й навчати треба екіпаж, а це час і гроші.
Єгор: Хотіли б домовитися про співпрацю з якоюсь мережею АЗС.
Назар: Так. Якщо горітиме ваша заправка, ми приїдемо (сміється).
Що для вас цей екіпаж? Це волонтерство?
Назар: Стиль життя.
Єгор: У дні, коли з якихось причин не виїжджаєш і стався обстріл, уже не розумієш, як можна залишатися вдома. Як це ти не в епіцентрі подій. Не можемо лишатися осторонь.
Оригінал статті: lb.ua