Багатовимірна війна — це сучасна дослідницька рамка для опису протистояння, яке відбувається одночасно в усіх доступних середовищах (доменах). Дослідники використовують англомовні категорії full-spectrum warfare (війна повного спектру), 360-degrees warfare або multi-domain operations (мультидоменні операції). На відміну від концепції «гібридної війни», що переважно наголошує на поєднанні різнорідних засобів, ця модель розглядає єдину систему взаємопов’язаних доменів, у якій одна стратегічна мета може досягатися синхронізованим впливом у десятках різних площин, а дія в одному домені створює каскад ефектів в інших.
Попередня версія моделі «семи рівнів війни» була опублікована в жовтні 2025 року. Однак вона потребує переосмислення, оскільки різні виміри й домени протистояння не мають ієрархічних зв’язків між собою, натомість є взаємопроникними.
«Сім рівнів війни» не варто розуміти як сім поверхів, розташованих один над одним. Вони не утворюють ієрархії і не передбачають обов’язкового переходу від першого до сьомого.
Стара формула звучала так: якщо проблему неможливо розв’язати на певному рівні, треба піднятися на рівень вище.
Оновлена формула є іншою: якщо проблема не має розв’язання в одному вимірі, необхідно змінити конфігурацію взаємозалежностей між декількома вимірами.
1. Війна за суб’єктність і модель майбутнього
У 2025–2026 роках відбулись докорінні зміни у баченні різних доменів протистояння. Протидія дезінформації чи іноземним інформаційним впливам (FIMI), а також формулювання «гібридної війни» відійшли на другий план, поступившись місцем дискусії щодо когнітивного домену.
Я писав про це ще влітку 2021 року як про концепцію «шостого поля бою» (Sixth battlefield). Однак впродовж кількох років мою тезу, що боротьба проти дезінформації виявилася неефективним інструментом війни, рішуче відкидали колеги, а донорські бюджети продовжували зливати на «вивчення російських наративів» та «медіаграмотність».
У 2025 році Міністерство молоді і спорту України запустило роботу з утвердження української ідентичності, залучивши експертів із громадянського суспільства. Міністерство змогло задати вектор дискусії. І ось уже новостворена фундація «Множина» провела конкурс серед українських громадських організацій за окремою грантовою програмою «Ідентичність» та роздає гроші тим, хто тільки нещодавно цементував в Україні напрямок «боротьби проти дезінформації», але, тонко відчувши новий тренд, моментально перемкнувся у «шосте поле бою».
Однак сьогодні вже не досить дати відповідь на питання «хто ми?» і «як ворог використовує наші слабкі сторони?» Попри війну ми продовжуємо працювати над питанням «якою політичною спільнотою ми хочемо бути і хто має право визначати наше майбутнє?»
Саме навколо цього сконцентровані дискусії і «людей з картонками», які борються за право визначати політичний ландшафт в Україні, і їх опонентів, які протестують проти «зовнішнього управління міжнародних експертів» та непогрішимості «монополістів доброчесності». Ця боротьба за суб’єктність відбувається на фоні тиску Москви та Вашингтона щодо формату політичних домовленостей навколо припинення вогню та нав’язування Україні чужого визначення її майбутнього: через відмову від власних територій, нейтралітет, обмеження зовнішньополітичного вибору, характер державності та можливі умови миру.
Суспільна готовність обговорювати припинення бойових дій не тотожна готовності прийняти російську чи американську конструкцію миру. Це підтверджує важливість розділення територіального компромісу, припинення вогню і втрати суб’єктності.
Водночас ідентичність уже не можна трактувати як однорідний і автоматично позитивний ресурс. Усередині української політичної нації точаться і зростатимуть суперечки про справедливість розподілу воєнного тягаря, відносини держави і громадянина, ветеранів, еміграцію і повернення громадян, повоєнну політичну систему та прийнятну ціну миру.
Українську ідентичність не можна розглядати і як сформований моноліт. Вона не стосується виключно національних чи етнічних ознак, і тим більше не зводиться до заперечення Росії чи боротьби проти неї.
Наступні шість місяців, імовірно, посилять конкуренцію різних моделей «післявоєнної України». Спочатку мирні й переговорні пропозиції дедалі частіше тестуватимуть межі прийнятного для суспільства. А пізніше і виборчий процес випробує нашу спроможність вибороти своє майбутнє не тільки у війні, але і в мирі.
2. Усунення екзистенційної загрози й політичний результат війни з Росією
Другий рівень протистояння залишається найбільш очевидним, оскільки саме Росія (а разом із нею вже й США та Китай) є природними опонентами української суб’єктності. Однак військовий і політичний результат війни — не одне й те саме. Війна й переговори перестали бути взаємовиключними станами.
Попередні публікації моделі «семи рівнів війни» також не ототожнювали початок переговорів із завершенням війни, а контроль територій, хоча й залишається важливим, не визначає автоматично остаточний стратегічний результат. Ми боремося за формат повоєнного існування, в якому екзистенційної загрози з боку Росії не повинно бути. Інакше боротьба за території не матиме сенсу.
Дедалі зрозумілішим стає, що формат перемоги на цьому рівні (і в кінетичному, і в когнітивному доменах) значною мірою залежить від ситуації на інших рівнях. Оскільки лише в комплексному розумінні можна визначати, що вважати перемогою, поразкою, прийнятними умовами припинення війни, замороженням конфлікту чи переходом конфлікту в іншу форму.
У наступні шість місяців найімовірнішим є співіснування бойового і переговорного треків. Припинення вогню не означатиме автоматичного завершення конфлікту. А виборчий процес, що почнеться, щойно настане тиша на фронті, може наразити Україну на ще більші виклики.
3. Конкуренція безпекових порядків
Колишня керівниця офісу директора національної розвідки США Авріл Гейнс представила у березні 2021 року прогноз американських розвідок Global Trends 2040, в якому серед інших сценаріїв розвитку людства є сценарій Separate Silos («Окремішні світи»). У 2026 році можна констатувати: є ознаки того, що у світі втілюється саме цей сценарій.
Так, наприклад, дискусії про потенційне вторгнення російської армії на територію держав Балтії точаться вже багато місяців. В той же час європейські і американські експерти висловлюють скепсис щодо того, чи будуть у такій ситуації держави-члени НАТО застосовувати статтю 5 Північноатлантичного договору. А це свідчить, що організація, яка створювалася лише з однією метою — чинити спротив воєнній агресії зі сходу, — так і не виконає своєї ключової функції.
Тулсі Габбард, яка замінила Авріл Гейнс на посаді керівниці національної розвідки США, ліквідувала підрозділ аналітиків, які готували Global Trends 2040. А вже через місяць після цього рішення адміністрація Сполучених Штатів оголосила нову Стратегію національної безпеки, в якій назвала Західну півкулю сферою своїх інтересів. Презентуючи стратегію, Дональд Трамп оголосив, що «Європа піддається цивілізаційному стиранню».
Всі подальші дії Вашингтона вказували на те, що «єдиного Заходу» як концепції більше не існує. А якщо Європа хоче вижити, їй доведеться піти в автономне безпекове плавання. Поки що це відображається у формі «Коаліції спроможних».
Саміт Шанхайської організації співробітництва (ШОС), який пройшов в останні дні серпня 2026 року, хоч і не продемонстрував проривних стратегічних документів (наприклад, Путін безуспішно наполягає на створенні спільного банку на базі ШОС), однак вкотре показав зацікавленість незахідного світу тримати дулю в кишені для США та Європи.
Цей рівень протистояння є конкуренцією безпекових порядків і мереж коаліцій (silos), об’єднаних за принципом безпекової співпраці. Безпекова співпраця позначається на технологічній спорідненості та економічній взаємодії, яка має «годувати» технології і безпеку.
У наступні шість місяців відбуватиметься подальше зростання європейської відповідальності, розвиток ad hoc коаліцій і постійний торг щодо розподілу витрат і ризиків між США і Європою.
Україна не має інших опцій, крім максимально вбудовуватися у європейську систему безпеки, щоб стати структурним інтересом партнерів, а не інструментом політичного циклу в окремих столицях. Проект протиракетної системи «Фрея» та мережа Drone Deals, по суті, представляють саме цей вектор розвитку.
Ключовим питанням є те, у складі якого «світу» (separate silo) залишиться Росія. Якщо вона буде залишатися сировинним, геополітичним і економічним придатком Китаю, то протистояння між світами на території України розтягнеться на наступні століття.
4. Хроновійна: розпад старого й конкуренція за новий світовий порядок
Найважчий для розуміння і конфігурування рівень, розташований в центрі гравітації «семи рівнів війни», являє собою усвідомлення того, що технологічний перехід, який відбувається на наших очах, має своїм наслідком і нову технологічну епоху, і футурошок одночасно.
До осені 2026 року стало очевидніше, що disorder і reordering відбуваються одночасно. Старий порядок уже не функціонує в колишній формі, але нового стабільного порядку ще немає.
Time-war (хроновійна) — це концепція, що розглядається у західній військовій думці, філософії і хронополітиці, фокусуючись на часі, швидкості, темпі й наративі. У технологічному та тактичному сенсі це боротьба за домінування у швидкості прийняття рішень. На оперативно-тактичному рівні це може відображатися у вигляді випередження ворожого циклу OODA loop (Observe, Orient, Decide, Act). Використання штучного інтелекту й кібертехнологій дозволяє прискорити управління боєм до ступеня, коли людина фізично не здатна вчасно зреагувати.
Хто володіє часом і випереджає хід подій, той змушує ворога «жити в минулому»: постійно наздоганяти й реагувати. Парадигма «протидії дезінформації та іноземним інформаційним впливам» постійно зв’язувала нас у позиції доганяючого та відбирала спроможність боротися на рівні хроновійни. Те саме буде відбуватися, якщо когнітивний домен розглядатиметься в контексті «когнітивної безпеки» чи «когнітивної оборони» — категорій, що мають сумнівну легітимність.
Ця формула демонструє свою ефективність з часів еволюційного протистояння між кроманьйонцями та неандертальцями. Здатність до адаптації, технологічні переваги у зброї, вища народжуваність дали кроманьйонцям перевагу, а неандертальці зникли приблизно 40 тисяч років тому, розчинившись у популяції сапієнсів або вимерши через нестачу ресурсів.
Переможе той, хто зможе інтенсивніше рухатися по осьовому часу минуле-майбутнє і при цьому ще й мати змогу оперувати розумінням минулого та формуванням очікуваного майбутнього.
Наприклад, у Польщі ключові політичні актори суспільства створили ситуацію, в якій намагаються використати історичний важіль у сьогоденних політичних інтересах. Це може призвести до того, що минуле починає диктувати порядок денний сучасності, відбираючи в операторів спроможність контролювати свої інтереси перед майбутнім. Операторам політичного порядку важливо не загубитись на осі часу.
Хроновійна — це в тому числі й війна за контроль над історією, пам’яттю та сприйняттям. З російського боку це намагання нав’язати свою імперську версію минулого й позбавити суспільство віри у власну суб’єктність, викликаючи стан, близький до «скасування майбутнього».
Однак у ширшому сенсі це також і вибір між ригідністю, прагненням збереження статус-кво — та готовністю до змін і спроможністю брати під контроль формування майбутнього.
До цього ж рівня можна віднести і одну з версій пояснення філософської непоєднуваності парадигм Олександра Сирського та Михайла Федорова: «ваші дрони дзижчать і заважають нашим бійцям наступати».
Величезна кількість представників глобальних еліт, які вбачають своє благополуччя у збереженні правил і статус-кво, які склалися протягом двадцятого сторіччя, стикаються з іншою частиною глобальних еліт, налаштованою кардинально змінювати цей порядок.
Оскільки Україна ніякого статус-кво в минулому не мала, її цікавить тільки майбутнє. Однак, велика частина європейської парадигми, яка є вибором України на цивілізаційному рівні, бачить свою вигоду якраз у збереженні статус-кво та business-as-usual. Цей розкол є одним із найбільш небезпечних у європейському кластері, альтернативи якому Україна не має.
Ті, хто проявить готовність оперувати невизначеністю самотужки, зможуть впливати й на інструменти хроновійни, прискорюючи чи гальмуючи швидкість змін. Україна в цій логіці має перестати позиціонувати себе як захисницю попереднього статус-кво, яким можна вважати rules based order. Її стратегічне завдання — стати співтворцем наступного порядку, де європейська безпека й суб’єктність будуть одним із принципів системи, неможливої без України.
5. Конкурентна взаємозалежність США і Китаю
Автори прогнозу Global Trends 2040 описували один зі сценаріїв — Competitive Coexistence, який реалізується одночасно з Separate Silos. «Конкурентне співіснування» між США й Китаєм виражається у змаганні за лідерство в наступному технологічному укладі, але це протистояння не доходить до збройного конфлікту.
США і Китай конкурують за технології, ринки, інфраструктуру, політичний вплив, стандарти і безпекове середовище та водночас залишаються взаємозалежними й здатними до прагматичного торгу. Конфронтація, bargaining і interdependence співіснують.
Багато буде залежати від позиції й суб’єктності Європи. Слід враховувати і роль Індії, держав Перської затоки та інших middle powers. Вони не просто обирають між Вашингтоном і Пекіном, а намагаються використовувати конкуренцію великих держав для розширення власної свободи дії.
У наступні шість місяців слід очікувати чергування конфронтації й домовленостей. Технології, штучний інтелект, Тайвань, critical minerals і контроль над стратегічними ланцюгами залишатимуться зонами конкуренції, тоді як торгівля одночасно залишатиметься полем конфлікту і стабілізатором. Для України бажаною є позиція, за якої вона не стає об’єктом великої домовленості, а створює власну стратегічну цінність для США, Європи та інших центрів сили.
6. Боротьба за простір і трафік
Попередня назва цього рівня «геополітика проти геоекономіки» та формула «світ кордонів проти світу доріг» були евристично продуктивними, але слово «проти» виявилось помилковим. Оскільки у протистоянні перебувають не інструменти, а суб’єкти, які цими інструментами користуються.
Геоекономіка дедалі частіше стає способом здійснення геополітики. А геополітика форматує світ так, щоб він був максимально зручним для геоекономіки.
Сі Цзіньпін очолив КНР 14 березня 2013 року, а вже за півроку проголосив ініціативу «Один пояс, один шлях» (Belt and Road Initiative / BRI), яка стала конструкцією геоекономічного підґрунтя для трафіку китайських товарів і технологій.
У 2026 році питання critical minerals, supply chains, енергетика, платіжні системи, санкції, технологічні стандарти й торгівля функціонують як інструменти геополітичної боротьби. І навпаки, ситуація в Ормузькій протоці та блокування трафіку нафти — наочна ілюстрація того, як геоекономіка диктує можливості геополітики бомбардувань.
«Кордони» і «дороги» не перебувають у протистоянні — вони злилися в одну систему боротьби за контроль над простором і потоками. Бажана зміна для України — поступове перетворення з отримувача зовнішніх ресурсів на важливий вузол європейських економічних, транспортних, енергетичних, технологічних та людських мереж.
7. Онтовійна: конкуренція платформ за визначення легітимної реальності
Онтологічна війна — це еволюційне протистояння між політичними й цивілізаційними платформами за встановлення базових категорій, через які суспільства визначають політичних суб’єктів, істину, легітимність, норму й допустиме майбутнє.
Результат онтовійни визначається не лише поширенням наративу чи способу мислення людини, а й здатністю створити власні категорії та перетворити їх на норми для управління інституціями та практиками в суспільстві. Тобто побудувати власну природну структуру політичної й міжнародної реальності. Дати речам і феноменам свої імена, а потім вже методами когнітивного протистояння довести безальтернативність такого сприйняття реальності.
Когнітивна війна може намагатися змінити те, що люди думають про певну подію чи феномен. Онтологічний конфлікт виникає на вищому рівні: що взагалі є подією? Хто визначає реальність та її параметри? Чи може бути країна суверенною державою або є «штучним утворенням»? Чи є міжнародний кордон фундаментальною нормою або історичною випадковістю?
Когнітивна війна бореться за те, що люди думають про реальність; онтологічна війна — за категорії, через які реальність узагалі стає політично зрозумілою. Когнітивний домен працює над тим, як сприймати суще. Онтовійна визначає, що є сущим.
Натовські структури у своїх звітах пропонують пояснення, що інструментарій когнітивної війни спрямований на руйнацію OODA loop воєначальників, щоб саботувати їхню спроможність управляти своїми силами і ресурсами та деморалізувати і дезорієнтувати суспільство.
Онтовійна створює простір категорій, який не дозволяє навіть починати процес створення OODA loop щодо певного супротивника, паралізуючи саму структуру буття.
Так, наприклад, європейські експерти завзято говорять про необхідність роботи в когнітивному домені через ризики і загрози для демократії європейських країн. Вони також публічно визнають, що ні Європа, ні Європейський Союз, ні національні суб’єкти не мали, не розробляють і навіть не дискутують про свою власну стратегію щодо Росії як джерела загроз.
Росія не руйнує їхній OODA loop. Росія створила онтологічний простір, у якому немає OODA loop, спрямованого на неї.
Виступаючи на дискусійній панелі аналітичного центру «Українська призма», експертка з когнітивної війни Танна Крюсон сказала, що Європа повинна сприймати Росію як невиліковну хворобу, протіканням якої можна керувати сучасними методами лікування. Така позиція і є найяскравішим відображенням онтологічного паралічу європейської думки.
Російські мислителі можуть собі дозволити говорити про Європу як про об’єкт у будь-яких категоріях, які вони самі обирають: від «стєрєть в ядєрний пєпєл» і «дойті до Бєрліна» до «відновлювати Північні потоки» і «разом розробляти Арктичний шельф».
В той самий час категорійний апарат європейців обмежується «вірою в демократичну Росію, прекрасне майбутнє якої будуть обирати самі росіяни». Ті самі росіяни, які зараз обговорюють стирання Європи на ядерний попіл.
Таким чином, онтовійна створює загальну структурну рамку для хроновійни. Визначає, яким було минуле, і форматує майбутнє: який світ вважається нормальним, можливим і бажаним. Онтологічна війна точиться не лише за інтерпретацію минулого й теперішнього. Це боротьба за право зробити певне майбутнє «нормальним». Для цього слід постійно розбудовувати і вдосконалювати свою онтологічну платформу через створення стратегічних документів і політик, які описують категорії та норми, а потім через інституції формувати повсякденні практики.
Може бути і навпаки: наявний порядок речей закріплюється стихійними повсякденними практиками людей. Після чого ці практики інституціоналізуються й формують категорії, норми та правила, які підкріплюють онтологічну платформу. Якщо певна практика існує достатньо довго і підтримується силою та інституціями, вона може почати сприйматися як природна.
Онтологічна війна — це боротьба за те, який світ вважатиметься нормальним і природним. Стратегічна перемога на цьому рівні не настає тоді, коли всі повторюють твої тези. Вона настає, коли твої базові гіпотези про світ перестають потребувати пояснення і стають default assumptions.
Якщо принцип «держави не можуть змінювати кордони інших держав силою» сприймається як очевидна передумова міжнародної політики, це онтологічна перевага однієї моделі порядку. Якщо нормалізується принцип «великі держави мають природні сфери впливу, всередині яких суверенітет менших держав обмежений», — це інша онтологічна платформа.
Саме конкуренція між такими базовими припущеннями і є предметом сьомого рівня війни. Він визначає те, хто визнається суб’єктом, як визначається істина, хто має право діяти, які правила вважаються природними, який порядок може бути уявлений і прийнятий.