Голова гуманітарного комітету Верховної Ради Микита Потураєв розповів про те, чому уповільнилися переходи з УПЦ МП до ПЦУ, а також, як після перемоги держава може змінити правила фінансування релігійних організацій.
Тема переходу парафій з Української православної церкви Московського патріархату до Православної церкви України роками залишається однією з найчутливіших у суспільстві. Після потужного сплеску 2022 року цей процес помітно сповільнився – і це викликає у частини суспільства тривогу: чи не означає це, що держава “здала назад”?
Про об’єктивні причини цього уповільнення, про те, чому УПЦ МП має ресурс, якого бракує ПЦУ, і про ідею, яка може змінити фінансування церков в Україні після війни, – в інтерв’ю розповів голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв.
Чому переходи сповільнилися
Пане Микито, соціологи й журналісти фіксують: темп переходу громад з УПЦ до ПЦУ у 2025–2026 роках помітно впав порівняно з 2022-м. Це тривожний сигнал чи закономірність?
Це абсолютно об’єктивний процес, і ми до нього були готові. Будь-яка релігійна інституція переживає періоди зростання і періоди сповільнення – це стосується не лише української церкви. Завжди є каталізатор. У нашому випадку це було повномасштабне вторгнення, а потім – численні виявлені факти співпраці священства УПЦ з окупантами, кримінальні провадження, випадки переходу священників на бік ворога на тимчасово окупованих територіях. Усе це прискорювало процес.
А зараз суспільство певною мірою до цього питання “звикло” – так само, як звикло до постійних обстрілів. У людей з’являються більш нагальні пріоритети. Це не чиясь провина – так працює будь-який соціальний процес.
А що в цей час робить держава? Чи не пригальмувала вона свою частину роботи?
Держава робить свою роботу відповідно до закону, який ми ухвалювали дуже важко – і в умовах серйозного міжнародного тиску. Довелося переконувати європейських партнерів, домагатися відповідних формулювань у резолюціях ПАРЄ й Європарламенту, працювати з американськими колегами, які й досі мають набагато менше ресурсів для розуміння цієї теми, ніж адвокати московської церкви.
Свою роль відіграла й консолідована позиція всіх конфесій України – і протестантів, і католиків, і ПЦУ, які в один голос спростовували тезу Москви про начебто “утиски свободи совісті” в Україні. А ще – трагічні свідчення: десятки випадків убитих і закатованих священнослужителів різних конфесій на окупованих територіях, про які ми розповідали і в США, і в Європі. Зокрема на майданчиках Ради Європи разом зі спільнотою “Мольфар”, яка публікувала геолокації храмів московського патріархату, збудованих поруч із військовими об’єктами й логістичними вузлами за кордоном. Ми показали західним колегам справжнє обличчя і роль Московського патріархату, далі хай займаються їхні спецслужби.
Закон, за яким має відбуватися розрив зв’язків із Москвою, критикують за повільність. Чому не зробили процедуру швидшою?
Особисто вважаю, що ухвалена версія закону – надто ліберальна. Але ми були змушені прийняти саме таку модель, щоб гарантувати собі захист від звинувачень у сваволі. Державна служба етнополітики та свободи совісті визначає, які структури мережі УПЦ мають зв’язки з керівним центром у державі-агресорі, після чого справи йдуть до суду. Це нешвидкий шлях, так, зате він гарантує легітимність процесу. У нас уже є успішні кейси – розірвані договори оренди, повернені у власність держави й громад споруди, і йдеться не лише про Києво-Печерську лавру, а й про комплекси в Чернігові та інших регіонах.
Що стосується самого переходу громад – держава не може примушувати до цього “копняками”. Це рішення людей. Процес не зупинився, він просто йде повільніше, ніж хотілося б багатьом українцям, і ми маємо дотримуватися демократичних норм закону, яким би повільним він не здавався.
Гроші тих, хто ходить до церкви
Є поширена думка, що УПЦ МП значно багатша за ПЦУ, бо серед її прихожан – заможні бізнесмени й політики, які роками фінансово підтримували цю церкву. Наскільки це впливає на ситуацію сьогодні і що з цим взагалі можна зробити?
Проблема справді існує, і московська сторона про неї добре знає. ПЦУ – не настільки багата церква, як УПЦ. Історично так склалося, що частина впливових і заможних людей роками фінансувала московську структуру – не завжди з ідейних міркувань, а часто тому, що це давало їм зв’язки й “підстраховку” у стосунках із контролюючими органами. Це феодальна за суттю модель: фінансуєш – отримуєш лояльність і вирішення проблем.
ПЦУ побудована на зовсім іншій філософії. Вона живе виключно за рахунок пожертв патріотично налаштованих людей, які роблять це усвідомлено, а не з розрахунку на “дах”. Але саме тому ПЦУ часто бракує грошей, а отже, і кадрів. У деяких областях це відчутна проблема: священник фізично не встигає обслуговувати всі громади, які хотіли б перейти, приїжджає раз на два тижні замість щонеділі. А московські структури на цьому відверто паразитують, тому що можуть дозволити собі утримувати священника постійно.
Треба розуміти, що церква має рівно те, що дали їй ми з вами – ті 50-100–200 гривень у скарбничку. Цього просто не вистачає на нормальні зарплати, не кажучи вже про соціальні гарантії.
І як це можна виправити на державному рівні?
Ми серйозно обговорюємо ідею, яку можна було б запровадити вже після перемоги. Мова йде, щоб дати кожному громадянину можливість спрямовувати невелику частку свого податку на доходи фізичних осіб на рахунок релігійної чи громадської організації за власним вибором – незалежно від того, наскільки регулярно людина відвідує богослужіння. Подібні гнучкі моделі вже давно й успішно працюють у низці європейських країн, зокрема надихає досвід Румунії. Там ця система дозволяє платнику податків самостійно визначати, кому спрямувати частину внеску, а хто цього не хоче робити, тоді ці кошти просто йдуть у бюджет, як зараз.
Це вирішило б одразу кілька проблем: стабільне й незалежне фінансування, гідні зарплати священникам, можливість платити соціальні внески – бо зараз у священнослужителів фактично немає ні лікарняних, ні пенсій, це покривають лише самі громади. Якщо у парафії буде молодий, енергійний священник, якому є на що жити, це прямо простимулює і темпи переходів.
Але зараз, у час війни, запроваджувати такі експерименти з податками недоцільно – і суспільство це справедливо не сприйняло б. Тому це питання – на післявоєнну перспективу.
ПЦУ за кордоном: обмеження Томосу і непрості стосунки з партнерами
УПЦ МП почувається за кордоном набагато вільніше, ніж в Україні. Чому державі важко на це реагувати?
Бо там немає закону, який би її обмежував так, як в Україні. І, до речі, саме поведінка цієї структури за кордоном, коли вона відкриває нові парафії, використовуючи канонічну територію Руської закордонної церкви, – ще раз підтверджує, що вона є частиною РПЦ, попри всі запевнення у зворотному.
Тут ми впираємось у фундаментальне обмеження: Томос, яким надано автокефалію, чітко визначає канонічну територію ПЦУ виключно в межах України. За кордоном ПЦУ не може відкривати власні окремі храми – лише діяти спільно з Вселенським патріархатом, у межах його структур. Це церковне право, і держава тут нічого змінити не може.
Чи означає це, що просування ПЦУ у світі повністю залежить від доброї волі інших помісних церков?
На жаль, не всі православні церкви світу досі визнали ПЦУ, і ситуація тут непроста. Хтось не визнає через залежність від Москви. А хтось – і про це варто говорити обережно – має власні розрахунки й інтереси, зокрема пов’язані з конкуренцією за вплив та за українську паству за кордоном. Навіть у стосунках із Вселенським патріархатом, який дав нам Томос, не все й не завжди відбувається просто – там теж є свої внутрішні впливи й баланси інтересів, з якими доводиться рахуватися. Це чутлива дипломатична площина.
Тобто держава фактично мало що може зробити для просування ПЦУ у світі?
Ми допомагаємо там, де можемо, тобто на рівні дипломатії, підтримки громад, які хочуть орендувати чи отримати храмові приміщення за кордоном. Ситуація складна й багатошарова: у ній є й питання впливу, і фінансові інтереси, і навіть інтереси сусідніх помісних церков щодо прикордонних регіонів. Але тут я свідомо не заглиблюватимусь у деталі – теми надто чутливі, а зайва конкретика зараз, під час війни, нам ні до чого. Головне, що варто підкреслити – ми послідовно працюємо зі всіма нашими партнерами, пояснюємо світу, хто є насправді хто, і продовжуватимемо цю роботу.