Наше життя сповнене непростими випробуваннями. Особливо в ці часи. Можливо, саме тому на тлі подій, що відбуваються, нас так вражає все добре, що тішить і дає надію на майбутнє. В цьому випадку йдеться про наше місто та зміни, що в ньому відбуваються.
Багато хто зараз говорить, пише, висловлює різні думки з цього приводу — позитивні, негативні… Але факт залишається фактом: Ізмаїл поступово, але впевнено облагороджується, стає світлішим, я б навіть сказала, молодшає, не втрачаючи при цьому своєї історичної унікальності.
Пам’ятаю, ще під час першої каденції нашого мера Андрія Абрамченка в одному з інтерв’ю місцевому телебаченню він пообіцяв, що через кілька років ми своє місто не впізнаємо. Як показує час, слова мера та його команди не розходяться з ділом.
Пишу про це не заради красивого слова. Просто несподівано зміни на краще торкнулися безпосередньо мене, моїх сусідів, щиро здивували і змусили з вдячністю взятися за цього листа. Вчасно сказати «дякую» не менш важливо, ніж, тицяючи пальцем, вказувати на ті чи інші помилки, промахи. Не помиляється той, хто нічого не робить, і йому живеться дуже легко.
Тепер по суті. Довгий, дуже довгий час скверик, розташований на розі вулиць Болградської та Капітана Семенюка, чекав уваги. Там же свого часу був урочисто встановлений пам’ятник герою-льотчику, який загинув під час оборони Ізмаїла від фашистських загарбників і чиє ім’я носить одна з вищезгаданих вулиць. Так вони співіснували багато років — скверик і пам’ятник. Іноді їх підфарбовували, підбілювали, змінювали кольори лавочок із синього на зелений і навпаки.
Буяли якісь малодоглянуті кущі, і бовтався один ліхтар на старому скрипучому напівзігнилому стовпі. Там же, у скверику, жили ми, росли наші діти, діти наших дітей, не думаючи й не гадаючи, що хтось колись порушить наш застій. І що ви думаєте? Сталося!
Несподівано за якісь два весняні місяці все навколо настільки змінилося, що ми нарешті стали відчувати себе міськими жителями. А місце, яке, особливо у вечірній час, всі оминали стороною, стали називати «білим». А що? Красиво! Білий скверик!
Все робилося по-господарськи, з любов’ю до міста, а головне — із турботою про людей. Комусь щось підфарбували, щось підштукатурили, навіть ворота поміняли, як то кажуть, за «дякую». Що, погодьтеся, немаловажливо в наш час. І жити стало радісніше.
До 9 Травня все було здано. Ми завжди в цей день приносили квіти до пам’ятника капітану Семенюку, в пам’ять про героя, наших батьків і дідів, які розгромили фашистів. А цього року — з особливою радістю. Нарешті пам’ятник герою набув вигляду, гідного його подвигу.
Багато ще, дуже багато належить роботи, але, кажуть, лиха біда початок, а комусь треба було починати. Дякую всім, хто вміє не тільки тримати слово, але й брати на себе відповідальність. Ми так довго їх чекали!
Оригінал статті: izmail.es