Скандал навколо відкриття реабілітаційного центру UNBROKEN у Львові, куди на запрошення організаторів прийшов митрополит УПЦ МП Філарет Кучеров, спричинив хвилю обурення у соціальних мережах і медіа
Але за цією окремою історією стоїть значно більша й системніша проблема: попри повномасштабну війну, структури московського патріархату в Україні продовжують діяти, зберігати вплив і майже не відчувають на собі дії закону.
Про те, як приміщення на Пекарській у Львові опинилося в руках УПЦ МП ще у 2013 році, чому судові процеси проти московських єпископів роками не рухаються з місця, як священники та пропагандисти московського патріархату вільно перетинають кордон і повертаються назад, і чому за десять років боротьби з ним українська влада так і не знайшла політичної волі довести справу до кінця, – Еспресо поговорив з шеф-редактором Релігійно-інформаційної служби України, експертом з релігійних питань Тарасом Антошевським.
Історія одного будинку: як приміщення на Пекарській опинилося в УПЦ МП
Як ви оцінюєте появу митрополита Філарета з УПЦ МП на відкритті UNBROKEN у Львові? Це недбалість чи за цим варто шукати глибший підтекст?
Почати варто з того, хто його запросив. Наскільки я розумію, це зробили представники Першого медичного об’єднання – люди, ймовірно, доволі далекі від релігійної політики. Хоча не виключено, що серед них є вірні УПЦ МП. Стверджувати напевно не буду, але, скоріш за все, для організаторів це не було принциповим питанням, а Філарета запросили тому, що саме він нібито “посприяв” передачі цього приміщення.
І тут виникає другий, значно важливіший пласт історії – сама будівля.
Це приміщення передали московському патріархату у 2013 році. Я добре пам’ятаю той момент. Тоді будівля належала військовій частині, була частиною госпіталю. Її відчуження вже на той час визнавали незаконним. Московському патріархату йшлося про приміщення в центрі міста, яке можна було б використати під різні проєкти. Згодом на подвір’ї без жодних документів звели невеликий храм, а пізніше – облаштували монастир, який ніде офіційно як монастир не реєстрували.
Це була чергова показова ситуація, яка засвідчила тенденцію, що зберігається й досі: якщо московському патріархату щось потрібно, закони для нього ніби не писані.
Були спроби легально отримати землю в місті?
За часів владики Августина московський патріархат постійно скаржився, що міська влада не виділяє йому жодних ділянок. Я тоді звертався до депутатів міськради з питанням, чи розглядали вони таке звернення. Мені відповідали, що розглянули б, якби він хоч раз подав офіційний документ. Він так ніколи офіційно й не звертався.
Натомість здобуття нових приміщень у центрі Львова – переважно історичних – відбувалося в обхід законодавства. Це тривало не один день. Московському патріархату вдалося переконати єпископів інших православних громад Львова (тоді ще діяли УАПЦ і УПЦ КП) підтримати цю ініціативу. Свою роль відіграв і сусідній центр церкви Християн віри євангельської. Так, спершу вони протестували, адже їхнє приміщення фактично є частиною того ж комплексу, і теж хотіли б його отримати – займалися соціальною діяльністю, і додатковий простір їм би не завадив. Але зрештою і їх переконали, і опору вони більше не чинили.
Хто мав би законне право на цю будівлю?
Тут є ще один важливий момент – історичне спадкоємництво. Законними спадкоємцями могли б бути або греко-католики, або римо-католики. Бо колись це приміщення належало римо-католицькому жіночому монастирю, а наприкінці ХІХ століття його перетворили на інтернат для греко-католицьких хлопців – своєрідний гуртожиток.
Я тоді активно спілкувався з нашими капеланами й пам’ятаю, яка ідея обговорювалася: оскільки будівля належала військовій частині й фактично пустувала, її пропонували перетворити на культурно-просвітницький та відпочинковий центр для військових. У центрі Львова вже існував Будинок офіцерів, але значна частина його приміщень була здана в оренду, а місця для дитячих гуртків чи культурного центру для родин військових бракувало. Ця потреба актуальна і сьогодні.
Ту ідею не підтримали. Натомість завдяки старанням уряду Азарова будівлю передали московському патріархату. Показово, що спершу тодішній голова обласної адміністрації відмовився підтримати цю передачу, але за якийсь час на його місце призначили іншого очільника ОДА, тісно пов’язаного з московським патріархатом, Олега Сала, який зрештою й підписав рішення про передачу.
То виходить, Філарет просто скористався тим, що вже й так було передано незаконно?
Саме так. Виглядало так, ніби Філарет ледь не дарує це приміщення. Але виникає інше запитання: чому за понад десять років держава так і не повернула цю будівлю законним шляхом, адже саму передачу 2013 року вже тоді визнавали незаконною? Тому тут є питання і до влади.
“Почуваються недоторканними”: як московський патріархат в Україні уникає відповідальності
Як бачимо, Львів на цю історію відреагував гостро – про неї писали, говорили, обурювалися. Тобто суспільний “запобіжник” у місті існує. Але чи спрацьовує він так само в інших регіонах? Останнім часом складається враження, що УПЦ МП почувається дедалі вільніше… Чи це лише враження?
Насправді наша боротьба з московським патріархатом залишається дуже поверхневою.
Показовий приклад – те, як у Львові свого часу забирали приміщення московського патріархату в центрі міста. З фото і відео з події можна запідозрити, що саме представників громади там було мало або взагалі не було. Я постійно моніторю цю тему, і зараз у багатьох випадках складається враження, що представники московського патріархату в Україні почуваються все більше недоторканними.
Є зафіксовані випадки, коли пропагандистів московського патріархату звинувачували в антидержавній діяльності, але щойно проти них відкривали провадження, їм вдавалося вільно виїхати за межі України. Траплялися навіть випадки, коли священнослужителів т.зв. УПЦ, яких затримували ТЦК, за кілька днів вже не було в країні. Уявити, що звичайна людина, затримана ТЦК, могла б так само спокійно виїхати за кордон буквально за кілька днів – складно. А представникам московського патріархату це вдається. Згодом ці ж пропагандисти повертаються в Україну.
І йдеться не про рядових священників, а про помітних фігур – редакторів пропагандистських видань. Формально діяльність низки таких видань заборонили. Але на практиці їхній контент у вільному доступі під новими доменами. Вони реєструють нову адресу буквально наступного дня, і робота продовжується. Це не викликає жодних проблем.
Ще один показовий приклад – велелюдні прощі. Кілька місяців тому мої знайомі хотіли організувати невелику молодіжну прощу – на кілька десятків людей, – і зіткнулися із законними перешкодами: мовляв заборона на масові акції в умовах війни. Водночас московський патріархат проводить такі піші прощі, які об’єднують кілька областей, у яких беруть участь сотні чи тисячі людей, і які ще й охороняє поліція. Коли навколо цього здіймається розголос, поліція раптом “хоче з’ясувати”, хто дав дозвіл на проведення. Як казав мій дідусь: “роблять з тата вар’ята” – одна рука дає дозвіл, а друга вдає, що нічого не знає. Виглядає це просто безглуздо.
Ви згадували священників з громадянством інших держав. Наскільки поширена ця практика?
Це ще один системний момент. Духовенство московського патріархату вільно виїжджає за межі України й так само вільно повертається, попри те, що їхнє право перебування в країні часто взагалі не зрозуміле.
Показовий приклад – скандал навколо Голосіївського монастиря в Києві, давно відомого як один із центрів російської пропаганди. Там традиційно моляться передусім за патріарха Кирила, а ось за місцевого митрополита не обов’язково, адже для них саме патріарх Кирило є головою їх церкви, а не українські митрополити. Коли навколо монастиря почалися слідчі дії, його настоятель-архієпископ втік з України – у нього є молдовське громадянство, а можливо, й російське. За якийсь час він повернувся й далі вільно служить у монастирі, жодних проблем ані в нього, ані в самого монастиря немає.
Мої знайомі кияни розповідають, що до цього монастиря з’їжджається чимало дорогих автівок – і за номерами неважко здогадатися, що серед “прихожан” цього монастиря чимало впливових і небідних людей.
Це все дуже показово. Особливо, коли з’являються новини про те, що людину судять за крадіжку дрібниці в магазині, а тим часом хтось відкрито займається антидержавною діяльністю і не несе за це жодної відповідальності.
Пригадуємо, як на початку 2022–2023 років СБУ звітувала про виявлення “страшної пропаганди” у центрах московського патріархату – застарілих календариків з портретом Кирила абощо. Але сьогодні науковці й журналісти показують, що у духовних центрах, зокрема в Почаївській лаврі, вільно продається свіжовидана пропаганда – молитовники з молитвами за “русскоє воєнство”, десь знаходять нові календарики з Кирилом – з усіма ознаками того, що це частина російського патріархату. І це не стає підставою для того, щоб хтось зафіксував антидержавну пропаганду, яка порушує українське законодавство.
Закони, які не працюють
Тобто головна проблема, що влада на це реагує?
Більше вам скажу, що в різних регіонах України московський патріархат тепер сам намагається через суди повертати приміщення, які втратив після переходу громад до ПЦУ. Такі процеси не поодинокі, і вони підтверджують: московський патріархат у певному сенсі залишається в Україні недоторканним.
Закон, який намагається застосовувати Державна служба України з етнополітики та свободи совісті, на практиці не працює. Коли служба подає докази того, що та чи інша релігійна організація фактично пов’язана з московським патріархатом і, відповідно до закону, має бути заборонена, справа не рухається навіть після першого судового засідання. Наскільки я розумію, сторона відповідача застосовує різні способи затягування процесу – і справа просто стоїть на місці.
На жаль, траплялися випадки, коли представники місцевої влади самі чинили перешкоди переходу громад – тому що самі є представниками московського патріархату.
Наприкінці 2018 року, вже після об’єднавчого собору, було ухвалено закон про перейменування громад московського патріархату в “релігійні організації (громади), які входять до складу Російської православної церкви”. Але навіть тоді далеко не всі депутати від партій, які підтримували євроінтеграцію та надання Томосу, проголосували за цей законопроєкт.
Тобто дуже часто депутати й місцеві посадовці в регіонах, де московський патріархат має значний вплив, настільки залежать від нього, що бояться виступити проти.
Чи є приклади того, як судові процеси свідомо затягують?
Так, зокрема справи проти єпископів московського патріархату, проти яких відкрито по кілька кримінальних проваджень. Одна з таких справ – проти митрополита Лонгина, проти якого відкрито вже, якщо не помиляюся, п’ять кримінальних проваджень, – тягнеться роками. Чергове засідання суду перенесли, бо єпископ виїхав за межі України, нібито на лікування до Румунії, і справу знову можна затягувати. Виникає відчуття, що закон працює для всіх, окрім представників московського патріархату. Адже звичайна людина не може просто так виїхати за кордон, а вони – можуть, іноді навіть без українського громадянства.
Ба більше: представники московського патріархату вільно приїжджають в Україну навіть з-за кордону. Особливо з Молдови на Буковину. Такий священнослужитель може сьогодні бути на синоді в Москві, завтра – в себе вдома в Молдові, а післязавтра – вже в Україні. При цьому вони вільно перетинають кордон, ніби не становлять жодної загрози.
Наприклад, днями знову на Буковині був єпископ з Молдовської митрополії МП, який вже під час повномасштабного вторгнення бував на росії і зустрічався з єпископами-путіністами РПЦ. А в Україні його вітали єпископи УПЦ МП. І таких візитів було немало за останні 4 роки. Митрополит Онуфрій нагороджував єпископів і політиків з Молдови, які є цілком пропутінські – за підтримку УПЦ. Релігієзнавці припускають, що Молдавська митрополія МП стала прямим посередником між РПЦ і УПЦ.
Політичне коріння проблеми
Так виглядає, що бракує саме політичної волі – і це відкриває простір для реваншу сил московського патріархату, що видно, як ви кажете, на багатьох прикладах…
Так. Розповім вам таку історію. Багато років тому була проблема з так званими “догналітами” (“Українська правовірна греко-католицька церква” – секта створена Кремлем, яка ніким не була визнана – ред.). РІСУ тоді писала про них частіше, ніж інші медіа, і нас за це критикували – мовляв, ми робимо їм рекламу. Насправді ми викривали їхню діяльність, яка ставала дедалі більш промосковською. СБУ на той момент уже зібрала чимало матеріалів проти них. Я питав, чому ці матеріали, які можна кваліфікувати як антидержавну діяльність, не використовують. Відповідь була проста, яку ви озвучили: немає політичної волі.
Тобто злочинець є, а політичної волі притягнути його до відповідальності – немає. Так само як людина, яка розкрадає Україну на мільярди в умовах війни, але є “своєю” для влади, другом президента і так далі, може робити що завгодно, тоді як людину, яка вкрала, умовно, масло в магазині через важку економічну ситуацію, можуть засудити надовго. Хоча тут бракує не лише політичної волі, а й багато чого іншого.
Але, чому є цей брак політичної волі?
Треба пам’ятати, що коли у 2019 році до влади прийшов нинішній політичний режим, одразу почався відкат у боротьбі з московським патріархатом. Я зафіксував це на конкретному рівні: деякі громади, які на початку 2019 року перейшли з московського патріархату до ПЦУ, згодом – уже після 2022 року – переходили повторно. Причина проста, бо у 2020–2021 роках чимало з них примусово повернули назад до московського патріархату на рівні місцевої влади. Подібне відбувалося, зокрема, на Буковині, куди приїжджали представники Офісу президента й фактично захищали інтереси московського патріархату.
Коли у 2022 році почалися перші спроби переходу громад, представники московського патріархату не раз заявляли на адресу Зеленського: “Ми ж за вас голосували й агітували, а ви тепер проти нас виступаєте”.
Показовим є й такий факт, що наприкінці серпня 2018 року, коли патріарх Кирил намагався переконати Вселенського патріарха Варфоломія не надавати Томосу українській церкві, він в приватній розмові казав, що в Україні скоро вибори, і не виключено, що новий президент виявиться цілком не зацікавленим у Томосі. Можливо, вони щось знали наперед – або це відбувалося в межах однієї великої спільної кампанії.
Тобто ставлення влади до цього питання змінилося після 2022 року лише на словах?
Схоже на це. Поки триває повномасштабна війна, влада створює видимість боротьби з московським патріархатом, а по факту ним ніхто серйозно не займається. Тут спрацьовує народне прислів’я: ворон ворону око не виклює.
Згадаю вам про показовий і символічний факт. Першим із релігійних лідерів, з ким зустрівся Зеленський, ще до інавгурації, але вже після перемоги на виборах, – був саме митрополит Онуфрій, глава УПЦ МП. Є фото й новина про цю зустріч. Дивлячись на це все, розумієш, що ця влада, яка прийшла з відомими гаслами на кшталт “какая разница”, тісно пов’язана з російським бізнесом і церквою.
Тож не дивно, що журналісти фіксували, як ті самі медіа й люди, що підтримували цю владу до повномасштабного вторгнення, одночасно транслювали російську пропаганду в Україні – за підтримки з оточення нинішнього президента. Якби не повномасштабне вторгнення, невідомо, до чого б це все дійшло.
Перехід громад до ПЦУ: процес, що зупинився
Раніше активно велася статистика переходу громад від УПЦ МП до ПЦУ. Зараз про це майже не чути. Процес сповільнився?
Так, він фактично сповільнився вже у 2024 році. Ми ще намагалися його фіксувати. У 2025-му робили спроби вести облік, а у 2026-му вже практично перестали – просто не було чого обліковувати.
Для порівняння: у травні 2022 року траплялися дні, коли за добу переходило понад 20 громад, а вже у 2024–2025 роках були цілі місяці, коли переходило лише кілька громад – або жодної. Цього року інформація також надходить із затримкою, бо її подають лише після офіційної реєстрації переходу.
Ви згадували, що бувають випадки повернення громад назад до московського патріархату.
Так, і це серйозна проблема. Наприклад, на Полтавщині громада, яка перейшла до ПЦУ кілька років тому, зараз через суд її намагаються повернутися назад до московського патріархату – справа вже дійшла до найвищих судових інстанцій, і є ризик, що рішення про перехід скасують. Це підтверджує те, про що я казав раніше: якщо перехід оформили юридично недосконало, сторона, яка “програла”, може без особливих зусиль повернути ситуацію через суд. І часом я думаю, що це робилося не просто так…
Московський патріархат за кордоном: як УПЦ МП впливає на українців в Європі
Чи є подібні процеси за межами України, серед українців за кордоном?
Ми бачимо активну пропаганду московського патріархату по всьому світу. І тут є ще один цікавий момент. Значна частина мешканців сходу й півдня України, які виїхали за кордон – це вірні московського патріархату. Тому структури УПЦ МП у Західній Європі – сотні парафій, які розвиваються без будь-яких перешкод. Вони не мусять дотримуватися Томосу чи якихось обмежень. Часто нова громада щойно з’являється, а вже за кілька місяців отримує храм у користування або купує власний, як це було рік тому десь на околиці Берліна за сотні тисяч євро.
Журналісти-розслідувачі намагаються з’ясувати, звідки беруться такі кошти й підтримка. Показовий приклад – Норвегія. Там громада московського патріархату, юридичний статус якої незрозумілий, отримує в користування старовинну каплицю. При цьому громади ПЦУ та УГКЦ вже кілька років просили передати їм цю саму каплицю – не у власність, а лише в користування, але питання так і не вирішувалося. Тепер його вирішили на користь московського патріархату.
Чим це можна пояснити?
Можливо, тут відіграють роль симпатії на місцевому рівні або якісь пропозиції, від яких важко відмовитися… Але є й системніша проблема: спілкуючись зі священниками й вірянами з різних країн – від Кіпру до Італії, – я неодноразово чув, що представники української дипломатичної служби на місцях байдужі до релігійного життя українців за кордоном. Цим активно користується московський патріархат, розбудовуючи там свої структури, а українська влада на це ніяк не реагує. Коли ставиш питання про захист інтересів України, у відповідь чуєш посилання на Конституцію: держава відокремлена від церкви й не втручається у церковні справи.
Але йдеться не лише про релігію. Такі осередки – це центри політичного впливу. У деяких країнах, де наші посольства працюють активно й співпрацюють з місцевими українськими громадами, дипломати визнають, що навіть, якщо громада формально підпорядкована московському патріархату – це не привід консулу чи послу залишатися байдужим, адже це теж українські громадяни, і важливо знати, що з ними відбувається.
Мільйони українців за кордоном можуть роками зазнавати прихованої ворожої пропаганди – і за якийсь час стати чудовим електоратом проросійських партій, які в Україні існували завжди і, вочевидь, існуватимуть далі. Зрештою, такі партії й досі діють в Україні, їх ніхто не забороняє, у них є доступ до медіа, до своїх медіа і жодного з таких телеканалів не позбавляли ефіру, натомість позбавили “Еспресо” та інші. І це теж про щось говорить.
Чому ця тема так важлива саме зараз?
Байдужість або нерозуміння цих процесів – це, по суті, шкідлива діяльність для держави. Часто те, що спершу здається дрібницею, згодом виявляється дуже впливовим фактором. Особливо це стосується культури: на Заході українську культуру й досі часто ототожнюють із російською. Простий приклад – ікони часів Київської Русі з українських земель, які приписують росіянам лише на тій підставі, що вони “давньоруські”. А Росія століттями посягає на цю історичну спадщину так само загарбницьки, як зараз воює за кожен клаптик української землі.
Ті, хто називає росіян “руськими”, по суті віддають Москві все, що має корінь “руський”, – і незалежно від намірів, стають або свідомими, або несвідомими провідниками російської пропаганди. Це підживлює наратив, ніби Україна – це “невідомо хто”, а Росія лише “справедливо повертає своє”. Ось таке банальне нерозуміння у сфері культури й історії створює чудові підстави для російської пропаганди.
Що буде після війни?
Чи є ризик, що після завершення бойових дій ситуація навколо московського патріархату лише погіршиться?
Схоже, що все йде саме до цього. Поки триває повномасштабна війна, влада створює видимість боротьби з московським патріархатом. Але коли війна одного дня зупиниться й настане якесь перемир’я, відкат може відбутися дуже швидко.
Я пригадую, що ще у 2024–2025 роках представники Москви активно переконували команду Дональда Трампа й самого президента США, що одним із пунктів майбутньої мирної угоди має стати безперешкодна діяльність московського патріархату в Україні. Офіційні представники Росії неодноразово озвучували цю вимогу публічно. Це наводить на думку, що може також здійснюватися тиск на українську сторону, який пов’язаний із загрозою погіршення стосунків зі США у разі активнішої боротьби з московським патріархатом.
З іншого боку, ми чітко бачимо, як в Україні відкрито поширюється проросійська пропаганда з боку московського патріархату і наближених до нього структур – достатньо зайти на їхні сайти чи сторінки в соцмережах, щоб у цьому переконатися.
Чи можете навести конкретний приклад такої пропаганди на місцях?
Пригадуєте, коли у 2023-2024 журналісти спілкувалися з т.зв. захисниками Києво-Печерської лаври, то ті часто озвучували типові темники ворожої пропаганди. І так буває часто в соціальних мережах під новинами про переходи або виявлені випадки колабораціонізму.
Я спілкуюся з представниками різних регіонів, і мені розповідають про випадки, коли громада вирішує перейти з УПЦ МП до ПЦУ, а священник відмовляється це підтримати й залишається в московському патріархаті. Люди розповідають, що такий священник відверто, у проросійському дусі, каже: мовляв, самі українці винні у війні, бо не варто було “відриватися” від Росії, адже росіяни – “браття”. Ба більше, є попи, які відверто порівнюють загибель українських дітей у війні з біблійним “побиттям немовлят” за часів Ірода, мовляв, нічого страшного, так має бути.
Це відверто антидержавна, не кажучи вже антихристиянська позиція. Але оприлюднити такі факти публічно майже неможливо: люди бояться записувати слова священника. По-перше, вони нерідко самі перебувають під його впливом, по-друге – побоюються наслідків. Бо без доказів їх можуть звинуватити у поширені наклепу і притягнути до суду.
З боку московського патріархату мобілізовані серйозні юридичні ресурси – саме тому судові процеси проти них тривають роками. Нещодавно з’явилася новина про створення спеціального офісу, який опікуватиметься протидією мобілізації духовенства московського патріархату. Мобілізовують різне духовенство: і ПЦУ, і УГКЦ, і протестантів. Бо хтось неправильно оформив документи, а хтось взагалі не починав оформляти чи ще щось інше. Але власне, що в середовищі московського патріархату – це поставлено на дуже серйозний юридичний рівень, щоб їх “захищати”.
Так само організовано вони реагують і на публічну критику. Якщо оприлюднити якусь інформацію про них, на автора відразу “нападає” ціла армія – і одразу стає зрозуміло, наскільки організована ця інформаційна кампанія. Я неодноразово фіксував на власних сторінках у соцмережах, у тому числі професійних, що це далеко не боти – це живі люди, які працюють, наприклад, у державних органах, системі освіти, податковій службі та інших структурах.
Знайомий з Буковини розповідав, що місцеві представники влади у податковій, поліції та інших структурах або перебувають під сильним впливом московського патріархату, або самі є його активною частиною. Спробуй виступити проти них – і отримаєш погрози. І найгірше, що звертатися нема до кого: тобі погрожують саме ті, хто мав би тебе захищати.
Є й відвертіші випадки. Верхівка московського патріархату в Україні прямо насміхається з таких заходів проти неї, кажучи, що їх заздалегідь попереджають про обшуки чи інші дії – і вони встигають підготуватися. Так було з митрополитом Павлом, відомим у народі як “Паша Мерседес”, який публічно казав, що вже три дні чекав на “гостей”…
Звучить як замкнене коло…
З одного боку – так, але не цілком. Головна проблема в тому, що у влади немає бажання наводити лад. Уявіть, що ви розвели бардак на своєму господарстві й розумієте, що з ним треба щось робити. Одна справа, коли просто “руки не доходять”. Але зовсім інша – коли вам, по суті, вигідно, щоб цей бардак і далі розростався, коли там уже не миші, а щури бігають. У такій ситуації важко навести порядок. Зрештою, ставлення суспільства до тих, хто мав би цим займатися – до правоохоронних органів, – падає. Тоді їх сприймають як безсилих і висміюють, а людям і громадам часто доводиться самотужки давати раду з кожним окремим випадком такого “бардаку”.
Звісно, це ширша проблема – не лише правоохоронних органів чи законодавства, а й ментальності. Логічно постає питання: як може далі діяти церква та її представники, які відкрито є частиною держави, що щодня чинить агресію проти України? Але, як виявляється, для дуже багатьох людей в Україні це чомусь не є проблемою. Хтось виправдовується канонічними аргументами, хтось запевняє, що вони “не належать” до московського патріархату, хоча всі ознаки свідчать про протилежне.
Людину, чия свідомість уже отруєна пропагандою – цю умовну “вату”, – переконати раціональними аргументами часто неможливо. Але важливо розуміти: є конкретні пропагандисти, які цю “вату” свідомо створюють і підживлюють. І якщо з ними не боротися, дозволяючи й далі поширювати цю інформаційну отруту, згодом лікування обійдеться значно дорожче. А, можливо, воно взагалі ніколи не відбудеться.