Двоє поранених, яких командир роти Владислав Польський (вже — Герой України) блискавично евакуював з-під ворожих дронів, нині стабілізовані. Один із них проходить лікування у Києві. Все це завдяки точним діям не лише самого Владислава, а й медиків стабпункту полку, які першими надали бійцям допомогу. В якому стані хлопці потрапили на протишокові столи, чи дожили б до вечірньої евакуації другим НРК, а також про найпоширеніші сьогодні види травм, стабілізацію поранених дистанційно, поки ті чекають на евакуацію просто на позиціях, і про те, як працюється бойовим медикам у підземному стабі, LB.ua розповіла начальниця медичної служби 475 ОШП Code 9.2 Ліна Cherry.
начальниця медичної служби 475 ОШП Code 9.2 Ліна Cherry
Найбільші біди — травматичні ампутації і турнікетний синдром
Ліно, саме до вас привезли поранених, яких врятував на пікапі Владислав Польський — «Скелю» і «Леніна». В якому вони були стані?
Один важкий, інший — середній. Працювали двома командами: спочатку оцінили важкого, стабілізували. У нього була відкрита черепно-мозкова травма, ампутація і перелом кінцівок, осколкові поранення м’яких тканин… Відразу провели інтубацію і ввели наркоз. Операція тривала три години. А в іншого — переломи, вогнепально-осколкові поранення майже по всьому тілу. Обох відправили у харківський госпіталь своїми евакуаційними машинами.
Хлопці були при тямі? Розуміли, що відбувається?
Один так, інший ні, а потім взагалі під наркозом. Велика ж крововтрата. Влили в нього чотири чи й п’ять гемоконів (герметичних пластикових пакетів із донорською кров’ю, — Ред.).
Був варіант евакуювати їх другим НРК, дочекавшись темряви. Ввечері там би було кого забирати, на вашу думку?
Вважаю, ні. Обох би вже не було. Вони були виснажені, коли до нас потрапили. Те, що зробив Владислав, їх врятувало.
Владислав євакуйовує поранених побратимів у свій пікап
Характер бойових дій змінюється. Які поранення і стани стали найтиповішими сьогодні? З чим найчастіше отримуєте евакуйованих?
Із мінно-вибуховими травмами. Це все, що пов’язане з вибухами, не тільки коли на міну наступив. З акубаротравмою дуже багато, ВОСПів (вогнепальних осколкових сліпих поранень, — Ред.).
Найчастіше стабілізуємо важких із травматичними повними або частковими ампутаціями. Травмами голови. Шолом не завжди рятує, він прикриває задню частину голови, а обличчя ні. Дуже багато поранень обличчя, приїжджали і без нижньої щелепи хлопці.
Лікарі харківського військового шпиталю вже давно наголошують, що однією з найгостріших проблем став турнікетний синдром, який виникає, коли людина надто довго перебуває з турнікетом на руці або нозі.
Всі, хто приїжджає до нас із накладеними турнікетами, — дуже складні випадки. Бувало, що люди і по 14 годин проводили з ними. Був випадок на Запорізькому напрямку: боєць був із турнікетом 43 години.
Що з такими робите?
Ми не маємо права знімати турнікет, накладений більш як чотири години тому (медиками, а якщо самими бійцями, то дві). Передаємо на госпіталь, наша задача — тільки зачистити, провести первинну хірургічну обробку, компенсувати крововтрати і передати наступній ланці. Там починаються складні процеси: гостра ниркова недостатність, пораненим потрібен діаліз тощо. Нирки страждають у першу чергу. Особливо враховуючи, що вони ж ще люблять закрутити турнікет, а потім поступово розкручувати. Хоча повноцінно не можуть оцінити крововтрату, критичність кровотечі і можуть не стежити за часом.
начальниця медичної служби 475 ОШП Code 9.2 Ліна Cherry
Чи змінювались інструкції для бійців, як їм, враховуючи цей досвід, правильно поводитися з турнікетом?
Змінювались, звісно. Весь час про це кажемо на заняттях із такмеду: робіть конверсію турнікетів, з часом треба передивитися рану. Буває, хлопці в шоковому стані наклали собі турнікет і втратили свідомість чи й забули про нього. Коли щось на тебе летить, ти не думаєш, що боляче. Думаєш, як далі себе захистити і як вибратися звідти. Отак і забувається. Та й не у всіх є годинники і орієнтація в часі. Я бувала в таких ситуаціях і знаю, що тоді час геть інакше усвідомлюється.
Добре, якщо вдається з часом зробити переміщення турнікета або замінити його на бандаж. Але в більшості випадків все ж маємо справу з ампутаціями і турнікетними синдромами. Наш найбільший біль, коли розумієш, що турнікет взагалі не був там потрібен: просто кровотеча і навіть не масивна, а її перекрили турнікетом і забули. Він вже 10 годин на руці або нозі, і її ампутують через синдром.
Треба, щоб поряд із пораненим був хтось, хто оцінює ситуацію більш тверезо, ніж сам поранений?
Так, зазвичай надія на побратимів. Не кожен поранений може сам собі надати допомогу. Хоча в мене була ситуація у 2023 році: на стаб привезли хлопця з травматичною ампутацією правої руки. І він був при свідомості, сам йшов з позиції кілометрів зо два і сам собі наклав турнікет.
Завдяки чому?
Його друг одразу загинув, а він був поранений і казав: у мене — найменше з того, що могло трапитись, порівняно з другом. Тут у кого як психіка спрацює. Бажання жити має велике значення.
Поранений захисник на НРК до евакуації
Коли поранений на позиції, рятує відеозв’язок і побратими
Часто швидка евакуація з позицій неможлива і доводиться залишати поранених там, поки відкриється вікно для вивезення, а доти надавати медичну допомогу дистанційно. Як це працює?
Так і робимо, якщо є зв’язок. В будь-який час доби все кидаємо і працюємо з ними. Інколи буває, можуть навіть підключитися до інтернету і дати нам відео. Таким чином багато хлопців порятували, зокрема й попускали турнікети, передбачаючи турнікетний синдром.
Замість кар’єри науковця в Нью-Йорку — у новатори війська. Історія «Математика», керівника напряму НРК у «Хартії»
Наскільки ефективна така «телемедицина»? Що вдається діагностувати і полікувати?
Це досить ефективно. Коли ти вже п’ятий рік у цьому крутишся і маєш досвід бойового медика, чітко можеш сказати, що трапилось і як допомогти.
По-перше, дивимось, наскільки якісно був зафіксований турнікет, і визначаємо, чи він там потрібен або ж можна замінити на бандажування. Чи є переломи. Ось зараз літо і треба не дати розвиватися в ранах паразитам та інфекціям. Щоб потім, коли до нас приїде, не мав додаткових проблем із вторинним інфікуванням. На них теж треба час, потім вибирати ті личинки важко, і треба буде ще дати дозу антибіотиків, щоб перекрити те, чому можна запобігти, якщо людина стежить щодня за своєю раною, обробляє її.
Ми надаємо для цього все необхідне. Скидаємо бетадин, перев’язувальний матеріал, антибіотики, знеболюючі тощо. Якщо рана не занедбана або боєць не опинився сам без допомоги, то можна уникнути багатьох ускладнень.
начальниця медичної служби 475 ОШП Code 9.2 Ліна Cherry
Причому допомагаємо як своїм бійцям, так і суміжникам. Вони можуть бути разом на позиціях, і коли проводиться евакуація, бійців не ділять на своїх-чужих. Буває, хлопці доходять просто до найближчих позицій. Чужих немає, у нас на стабі так точно. Ми до всіх френдлі. На Запорізькому напрямку ми десятку підрозділів так допомагали.
Пригадаєте найскладніший випадок?
Якось на Запорізькому напрямку суміжники привезли хлопця після удара FPV-дрона. Там була травматична ампутація правої руки, забиті повністю дихальні шляхи, часткова ампутація ноги і відкрита черепно-мозкова травма: обличчя майже не було. Важко, але стабілізували і передали. То було довге плече евакуації від стабпункту до госпіталя — аж 50 хвилин. Але довезли його і нам навіть потім дали фідбек: розповідали, що вижив і йде на поправку, а зараз на етапі реабілітації.
А дистанційно — то був поранений середньої тяжкості, ближче до важкого. Зачеплена осколком права легеня. Але нічого: оклюзійні наліпки, дихання налагодили, перевірили інші травми і він дочекався, через кілька годин поїхав на евакуацію до нас.
З яким запізненям ви отримуєте поранених саме через труднощі з евакуацією і необхідністю пересиджувати?
Якось у нас був поранений, якого ми чекали сім днів. І він був із травматичною ампутацією. Втратив багато крові, мав геморагічний шок і потребував постійного контролю. Були випадки, коли й два тижні були на позиції люди.
У нас так: затишшя, затишшя, а потім починається дощ і нам привозять відразу людей 15, бо є можливість їх забрати. Зазвичай під ранок.
Ми, звісно, радіємо, коли в нас нема роботи (хоча лікарі вчаться років по 12 і не хочуть втрачати навички). Але коли сидимо по кілька днів, нічого втішного насправді. Це значить, що просто нікого не вдалося витягти.
карета швидкої допомоги 475 ОШП «CODE 9.2»
Більше власних стабпунктів і НРК-взводів
Коли у соцмережах вірусилось відео з Польським на пікапі, в коментарях писали, що подвиг — це добре, але це крайній захід, коли відсутня налагоджена система евакуації як така. Є недопрацювання в цьому питанні?
Як можна продумати єдину схему, якщо навіть не знаємо, яка погода буде ввечері? Спланувати евакуацію під небом, насиченим ворожими «пташками», складно завжди. Або треба створювати окремий підрозділ, який буде повноцінно займатися таким плануванням. Повноцінна НРК-група, яка буде забезпечена й іншими видами транспорту, БПЛА. Всі сидітимуть за одним столом і щось прогнозуватимуть. Але ж може початися обстріл — і весь план пропав.
Андрій (Фокусник) Фонта, головний інженер батальйону НРК: «Щоб забезпечити роботу одного комплексу, потрібні тридцять осіб»
НРК — це завжди ризик. Їх застосовують, коли розуміють, що ситуація важка і везти треба, а як робити це 100% безпечно, — хтозна. Хоча дуже багато медичних підрозділів зараз налаштовані на оптимізацію роботи НРК. Раніше в них взагалі не було цих комплексів, а тепер деякі, як от «Вовки да Вінчі» чи 1 окремий медичний батальйон, уже створили свої НРК-взводи і починають роботу. Потрібен час. І було б дуже добре, якби ми впроваджували все це не під час бойових дій. Дуже багато новинок ми застосовуємо вперше саме в бойових умовах і не можемо гарантувати результат. Доводиться тестувати на людях, на жаль.
Евакуація літньої жінки за допомогою НРК на Лиманщині.
Які з нових практик, впроваджених за останні роки, вам подобаються?
Наприклад, переливання крові (у 2023 році бойові медики і військовослужбовці з відповідною підготовкою отримали дозвіл переливати кров пораненим бійцям на догоспітальному етапі, — Ред.). Знаю, зараз багато бойових медиків вимагають давати кров і на передові позиції і так рятувати життя. Але я за те, щоб робити це хоча б у кейсеваках, реанімобілях, які несуться з пораненим, якщо важко дотягти до стабпункту. Я б не використовувала на позиціях, бо треба вміти правильно зберегти компоненти крові і професійно їх застосувати. А якщо кров на позиції три дні без холодильника, що з нею буде?
Дуже задоволена тим, як зараз розбудовуються стабпункти. У перші роки один стаб міг перекривати цілий напрямок, а часом і два. А зараз кожна бригада намагається створити власний стаб, виставити своїх людей і налагодити евакуацію власними силами.
Спростилася процедура роботи з наркотичними засобами, це плюс для анестезіологів, яким легше працювати з важкими пораненими.
Можливо, є що покращити у такмед-підготовці під час БЗВП? Щоб люди розуміли всі нюанси з турнікетами і дистанційним лікуванням.
Чесно кажучи, поки не отримаєш перше поранення, не розумієш, нащо тобі та підготовка потрібна. Як би курс не був вилизаний, я його викладала і знаю: ти навчаєш, а вони собі сміються. А вже коли зіштовхнеться, вичухається і приходить вдруге на такмед, — о, вже сідає, слухає і іншим каже: ось так у нас з побратимом було, у нього тепер ноги нема, дивіться! І фото показує.
начальниця медичної служби 475 ОШП Code 9.2 Ліна Cherry
А що у вас із забезпеченням?
Скажімо так, без волонтерів було б дуже важко. Вони дають саме те, що потрібно, тієї марки чи виробника
Медики — одні з найперших цілей для ворога. І стабпункти дуже потерпають. Коли були на Запорізькому напрямку, за місяць знищили два стаби неподалік від нас. І майна там було…чимало. У кожному стабі — запаси мінімум на два важких поранення. Разом обладнання і матеріали на одного важкого — 10 мільйонів гривень, то водночас згоріло, виходить, 20. А часу оговтатися ж нема: сьогодні розбили нас, а вже за пару годин маємо надавати допомогу далі, треба облаштувати щось нове. Тут без волонтерів нікуди. Їхня підтримка нам дуже важлива і в моральному плані: відчуваємо, що потрібні.
Медики під землею й живуть, зате всі цілі
Як ви вирішили піти в бойову медицину?
У 2021 році закінчила медичний університет і пішла на інтернатуру. Коли у лютому почалося повномасштабне вторгнення, у лікарні, де я працювала, з 50 лікарів лишилося кілька на 60–70 післяопераційних хворих… Згодом до нас почали привозити поранених: військові госпіталі вже були переповнені. А потім обстріл зруйнував нову квартиру моєї сестри. Я подумала і вирішила мобілізуватися. Правда, не дуже хотіли брати. Сама знайшла собі місце санітарки-радіотелефоністки. Знаю, що таке евакуації і бліндажне життя. А з січня очолила медичну службу полку. Їй місяців сім усього, створена з нуля. У команді межслужби вже близько 120 медиків, в медичній роті — близько 50.
начальниця медичної служби 475 ОШП Code 9.2 Ліна Cherry
Проблема дефіциту кадрів є? Вигорають?
У медичній роті я спочатку була одна і збирала людей. Потім вони стали сарафанним радіо передавати іншим, що тут непогано. Так і зібралась команда. У нас непогані умови для служби. Командування чує своїх підлеглих. Командир — справжній командир. Атмосфера людяна і кожен виконує саме ту роботу, на яку його брали.
А щоб не вигорали, треба вміти балансувати. Заохотити і дати роботу. Я відповідаю за кожного, і коли бачу по очах, що вже починає вигорати, — роблю заміну. Відпустка, час із сім’єю роблять дива. Люди повертаються і знову хочуть працювати. Їм важливо розуміти, що їх запросто відпустять, коли є потреба побути з дітьми.
І просто медиком бути — це важко, але ти набираєшся сил від родини, спілкування з друзями, задоволень мирного життя. А бойовий цього позбавлений і спілкуватися може хіба з колегами і пораненими. А ще коли бачиш у них на пальцях обручки, фото коханих і дітей у документах, — бажання витягти подвоюється. Для лікаря важливо бачити результ. Ось мені кажуть: як ти можеш відчувати задоволення, коли їх привозять брудних, в крові? А для мене це кайф, бо я бачу, яким він їде вже від мене. І я знаю точно, шо він поїде від мене і буде з рідними, які підтримають.
Надання допомоги пораненому бійцеві на стабпункті.
Знаю, що таке втрачати своїх, багато друзів загинули. Але відколи ми стали медслужбою (я її прийняла на початку січня і була одна, а 20 березня виставила свій перший підземний стабпункт) і аж по сьогодні жоден поранений, який до нас потрапив, не пішов у чорний пакет. Вважаю, команда працює непогано.
А в яких умовах?
Наш стабпункт — прямо в районі зосередження підрозділу, де ми виконуємо бойові завдання. Він у нас повністю підземний, підвалів не використовуємо. Досить великий — 180 метрів, чотири приміщення для особового складу, операційна, шокова, кімната очікування.
А коли підрозділ перекидають?
Починаємо будуватися з нуля. Один стабілізаційний пункт під землею побудувати — 20 днів роботи усієї команди. Ми вже двічі такі робили.
Живемо на стабі цілодобово, бо завжди напоготові. Навіть вийти покурити на вулицю не можна: виявлять, де ми є. Виїжджаємо в місто в окремі дні: попрати, привести себе до ладу. Зате за весь час жоден наш медик не отримав поранення. Це залежить від правильної організації роботи. Це і є завдання командира — зважувати всі ризики.
Для всіх ми інкогніто, ніхто не знає, що ми робимо під землею, як рятуємо життя. Зверху іншим видно тільки листя.
начальниця медичної служби 475 ОШП Code 9.2 Ліна Cherry