Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук заперечує критику законопроекту №14057, який, на думку медіаспільноти, загрожує журналістським розслідуванням. Він стверджує, що законопроект розширює особисті права громадян і не створює нових обмежень для журналістів, а лише уточнює чинні норми відповідно до європейської практики.
У Верховній Раді зареєстровано скандальний законопроект №14057. ЗМІ розкритикували його та заявили, що він загрожує існуванню журналістських розслідувань. Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук стверджує, що цей законопроект не про ЗМІ, а про розширення особистих прав кожної людини, повідомляє УНН.
Критика медіаспільноти щодо законопроекту № 14057
ЗМІ, аналізуючи проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України, розкритикували кілька положень. Зокрема, заплутаною була пропозиція автоматично визнавати інформацію, не закріплену у вироку суду, недостовірною, а також дозвіл карати за суб'єктивні думки.
ЗМІ також розкритикували пропозицію видаляти будь-яку інформацію, якщо вона неактуальна або втратила суспільний інтерес. Журналісти зазначають, що визначення цих двох категорій не прописані в законопроекті.
Інститут масової інформації заявив, що цей законопроект створює ризик цензури та містить надмірно жорсткі вимоги до ЗМІ.
Ще одним дуже проблемним пунктом законопроекту є розширення права на спростування та права на відповідь у ЗМІ. Тобто, будь-яка згадка у ЗМІ особи означає, що ця особа має право на відповідь, якщо, на думку особи, публікація порушує її «особисті права». Водночас, ця особа може навіть не називатися безпосередньо – достатньо, «щоб конкретну особу можна було ідентифікувати з інформації або що вона входить до кола осіб, яких стосується інформація». Право на відповідь пропонується незалежно від вини розповсюджувача і навіть незалежно від достовірності інформації, яка вплинула на особисте право.
– стверджує Інститут масової інформації.
Голова Верховної Ради Стефанчук, який є одним із авторів законопроекту, вирішив спростувати підстави претензій до законопроекту.
Перше застереження, яке спростовує Стефанчук, стосується «відповідальності журналіста без вини».
Це не так. Спростування — це не відповідальність, а спосіб захисту, який не тягне за собою юридичних санкцій. Чинне формулювання ст. 277 ЦКУ вже передбачає, що «спростування неточної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила». Право на спростування як спосіб захисту відповідає практиці ЄСПЛ (Axel Springer SE проти Німеччини, 2023; Eigirdas проти Литви, 2023).
– пояснює Стефанчук.
Він зазначає, що водночас, ч. 13 ст. 277 ЦКУ у редакції законопроекту передбачає: «Особливості спростування неправдивої інформації встановлюються законом». Зокрема, такі особливості встановлені статтею 43 Закону України «Про засоби масової інформації», яка, серед іншого, передбачає випадки, коли суб’єкт медіа має право відмовитися від поширення спростування або відповіді.
Висновок: тут немає жодних нових обов'язків для ЗМІ
– стверджує Стефанчук.
«Заборона на розслідування корупції до винесення судом вироку»
Це не так. Презумпція невинуватості закріплена в частині першій статті 62 Конституції України. Презумпція невинуватості також є одним зі стандартів журналістики (пункт 22 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1003(1993) про етичні принципи журналістики).
– коментує Стефанчук.
За його словами, зобов'язання поважати презумпцію невинуватості відповідає практиці ЄСПЛ (Du Roy та Malaurie проти Франції, 2000, Worm проти Австрії, 1997).
Однак, дотримання презумпції невинуватості жодним чином «не унеможливлює розслідування корупції до вироку суду», це лише означає, що особа не повинна вважатися винною, доки її вина не буде доведена відповідно до закону та встановлена обвинувальним вироком суду («Буткявічюс проти Литви», 2002; «Гуцанові проти Болгарії», 2013)».
Висновок: законопроект не обмежує журналістські розслідування та чітко відповідає Конституції України
– пише Голова Верховної Ради.
Суди зможуть забороняти поширення інформації до її публікації, блокувати сайти та вилучати копії.
Стефанчук наголошує, що це твердження також не відповідає дійсності. За його словами, відповідна стаття існує в Центральному Кримінальному кодексі вже 23 роки.
Запропоновані зміни лише уточнюють сучасні канали поширення інформації (вебсайти, сторінки в соціальних мережах, месенджер-канали, відеохостинг, інші вебресурси). Однак перелік таких способів поширення інформації в чинній редакції ЦКУ не є вичерпним. Прикладом може бути рішення ЄСПЛ, який не виявив порушення Європейської конвенції з прав людини при застосуванні статті 278 ЦКУ («Анатолій Єременко проти України», 2022). Висновок: законопроект у цій частині не передбачає нових чи додаткових обмежень свободи слова, зокрема щодо проведення журналістських розслідувань та публікації їх результатів.
– пояснює Стефанчук.
«Право на відповідь, незалежно від точності інформації. Це нібито означає, що навіть правдиві розслідування будуть зобов'язані опублікувати альтернативну версію про причетних осіб».
Це помилкове уявлення. Право на відповідь вже існує (у чинній редакції ст. 277 ЦКУ та ст. 43 Закону України «Про ЗМІ»). Це не «спростування», а лише право висловити власну точку зору. Право на відповідь як засіб захисту відповідає практиці ЄСПЛ («Ediciones Tiempo проти Іспанії», 1989, Melnychuk проти України» (ріш.), 2005). Водночас право на відповідь також підлягає обмеженням, передбаченим ст. 10 Конвенції.
– пише Стефанчук.
На завершення він зазначає, що законопроект не становить жодних ризиків для журналістів.
«Законопроект нібито передбачає право на примирення, вибачення, що можна розглядати як додатковий інструмент тиску на журналістів»
Стефанчук також спростовує це твердження та пояснює, що стаття 277-2 «Право на примирення» ЦКУ, як вона викладена в законопроекті, пропонує передбачити право особи, яка порушила особисті права іншої особи внаслідок поширення недостовірної інформації, подати пропозицію про примирення.
Це не «вимушені вибачення», а ініціатива особи, яка поширювала неправдиву інформацію. Висновок: нових ризиків для свободи слова та діяльності журналістів не передбачається.
– стверджує Стефанчук.
«Право бути забутим, якщо його застосовувати без балансу з суспільними інтересами, може призвести до видалення важливих журналістських матеріалів»
Це не відповідає дійсності. Стаття 302-2 ЦКУ у проекті пропонує закріпити в цивільному законодавстві «право бути забутим». Необхідність закріплення права бути забутим у національному законодавстві зумовлена зобов’язаннями України щодо європейської інтеграції. Таке право передбачено Регламентом (ЄС) 2016/679 Європейського Парламенту та Ради від 27 квітня 2016 року про захист фізичних осіб стосовно обробки персональних даних та про вільний рух таких даних, що скасовує Директиву 95/46/ЄС (Загальний регламент про захист даних) – стаття 17 «Право на стирання («право бути забутим»)».
– пояснює Голова Верховної Ради.
Стефанчук зазначає, що право бути забутим визнається та захищається відповідно до практики ЄСПЛ ((Węgrzynowski and Smolczewski v. Poland, 2013; ML and WW v. Germany, 2018; Biancardi v. Italy, 2021; Mediengruppe Österreich GmbH v. Austria, 2022; Hurban v. Belgium [GC], 2023).
Стаття 302-2 ЦКУ, як зазначено в законопроекті, передбачає необхідність забезпечення балансу між правом бути забутим і правом на свободу думки і слова та вільне вираження своїх поглядів і переконань (частина третя цієї статті). Цю статтю слід застосовувати в систематичному тлумаченні разом зі статтею 29 «Поширення суспільно необхідної інформації» Закону України «Про інформацію», яка передбачає, що «Інформація з обмеженим доступом може поширюватися, якщо вона є суспільно необхідною, тобто становить суспільний інтерес, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення».
Висновок: законопроект у цій частині передбачає нове право особи – «право бути забутою», яке зумовлене зобов’язаннями України щодо європейської інтеграції. Водночас, законопроект передбачає умови реалізації такого права (частина друга) та випадки, коли таке право не застосовується (частина третя). У системному тлумаченні зі статтею 29 Закону України «Про інформацію», реалізація права бути забутим зумовлена необхідністю встановлення балансу з правом громадськості знати суспільно необхідну інформацію, що є предметом суспільних інтересів.
– пише Стефанчук.
«Тепер оціночне судження, висловлене у формі, що принижує гідність, честь чи репутацію, може покладати на особу, яка його поширила, обов’язок відшкодувати моральну шкоду».
Це не зовсім так. Такий обов'язок існує вже 23 роки (статті 23 та 280 Цивільного кодексу України, Закон «Про інформацію»). ЄСПЛ визнає цю практику (Błaja News проти Польщі, Timpul Info-Magazin проти Молдови). Висновок: законопроект у цій частині не передбачає покладання нових обов'язків чи додаткової відповідальності на засоби масової інформації, порівняно з чинним законодавством.
– вигукнув Стефанчук.
Крім того, Голова Верховної Ради запропонував провести на початку жовтня зустріч із журналістами та представниками громадянського суспільства, які спеціалізуються на питаннях медіа-права, для обговорення всіх аспектів цього законопроекту та спільного пошуку збалансованих та ефективних рішень.
Адже головна мета законопроекту — створення сучасної системи захисту прав людини і громадянина, встановлення та забезпечення якої є головним обов’язком держави (стаття 3 Конституції України)
– заявляє він.
Які ще зміни пропонує законопроект щодо захисту прав людини?
Зокрема, законопроект пропонує:
- право на інформаційний спокій, яке закріплює право особи не брати участі в робочих комунікаціях (дзвінках, листах, повідомленнях) у неробочий час, що є відповіддю на розмиття меж між роботою та особистим життям у віддаленій зайнятості та захищає право на відпочинок;
- заборона задоволення прохання особи про припинення її життя, включаючи всі види евтаназії та заходи з асистоване самогубство;
- Фізичні покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, іншими законними представниками, вихователями, а також будь-якими іншими особами неповнолітніх, малолітніх дітей та підопічних не допускаються;
- у разі жорстокого або принижуючого гідність поводження однієї особи з іншою особою, яка перебуває у безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та/або іншим законом;
- особа, яка захищала незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, забезпечувала виконання службових обов'язків та присяги на вірність Українському народу, після її смерті (смерті) може бути похована на Національному військовому меморіальному кладовищі з військовими почестями на підставах та в порядку, передбачених законом;
- використання методів прямого психічного впливу (гіпнотична терапія, введення психотропних речовин, що здійснюється поза медичною практикою або з порушенням встановлених клінічних протоколів тощо), технологій прихованого психічного впливу (використання технології “25 кадрів”, підсвідомих аудіовізуальних стимулів, ультразвуку, інфразвуку, бінауральних биття тощо), проведення медичних, наукових та інших досліджень, експериментів, процедур, пов'язаних з нейромоніторингом, нейростимуляцією або інструментальною діагностикою психофізіологічного стану особи, а також будь-який інший метод медичного, психічного, психологічного, психофізіологічного, емоційного, духовного та іншого втручання у психіку фізичної особи може здійснюватися лише за її інформованою письмовою згодою або у випадках та в порядку, передбачених законом. Фізична особа може у будь-який час відмовитися від будь-якого втручання у свою психіку, зазначеного в абзаці першому цієї частини, у тому числі після його початку, та вимагати припинення такого втручання;
- фізична особа має право на захист від поведінки іншої особи, яка спричиняє психологічне насильство, емоційний тиск, маніпуляції свідомістю чи інші форми втручання у стан психічного здоров'я. Цей захист поширюється також на цифрове середовище, інформаційні технології тощо;
- особа може надати інформовану письмову згоду на донорство своїх органів та інших анатомічних матеріалів у разі своєї смерті або заборонити це;
- фізична особа, ім'я якої незаконно використовується іншими особами, має право вимагати припинення такого використання, а також відшкодування завданої їй шкоди;
- Використання зображення або голосу особи дозволяється лише за її інформованою згодою, якщо інше не передбачено законом.
