Політичного в’язня Кремля українця Валентина Вигівського тримають за ґратами з 2014 року. Термін позбавлення волі, призначений йому російським судом за сфабрикованими звинуваченнями, сплив понад рік тому. Проте Валентина так і не звільнили, він досі перебуває під вартою в Росії.
Валентин — уродженець Києва, брав участь у Революції Гідності. Захоплювався авіацією та спілкувався з міжнародною спільнотою авіаційних ентузіастів. Саме це захоплення привело його у вересні 2014 року до окупованого Росією Криму, де його затримали та звинуватили у шпигунстві.
За словами його батька Петра, які наводить Моніторингова місія ООН, Валентин познайомився в інтернеті з жінкою з міжнародної спільноти авіалюбителів. Вона нібито збирала кошти на лікування родича. Валентин збирався передати їй гроші, і вони домовилися про зустріч у Криму. Батько припускає, що ця зустріч могла бути організована для затримання сина, оскільки жінка, як він згодом дізнався, перебувала під наглядом російських спецслужб. Незалежно від того, була це спланована спецоперація чи ні, 17 вересня 2014 року Валентина схопили. Через кілька днів його перевезли до Росії та ув’язнили в слідчому ізоляторі «Лефортово». Українське посольство дізналося про затримання лише за два тижні.
Російське слідство спочатку інкримінувало Валентину Вигівському незаконне отримання та розголошення комерційної таємниці. Пізніше обвинувачення було перекваліфіковано на шпигунство. За версією слідства, Вигівський збирав конструкторську та технічну документацію. В результаті він отримав вирок — одинадцять років позбавлення волі.
Термін його ув’язнення сплив понад рік тому, однак Валентин не вийшов на волю. 9 жовтня суд у Кірові ухвалив рішення про його подальше утримання в центрі тимчасового тримання іноземних громадян МВС Росії до 9 січня.
LB.ua поспілкувався з батьком політв’язня Петром Вигівським про умови утримання його сина, його самопочуття після багатьох років полону та причини, якими російська сторона обґрунтовує додаткове ув’язнення.
Пане Петре, як давно ви спілкувалися з Валентином? Що він розповідає?
Ми спілкуємося майже щодня. Надії на швидке звільнення немає. Нещодавно відбувся суд, який продовжив його перебування в центрі утримання іноземних громадян.
Яка ж підстава для цього? Чому його не відпускають?
Обґрунтовують це тим, що нібито наразі немає безпечного пункту пропуску на українсько-російському кордоні, через який можна було б його переправити. Також вказують на відсутність українського консульства в Росії, яке могло б оформити процес передачі. Хоча зрозуміло, що обмін полоненими все ж триває. Це, швидше за все, відмовка. Можливо, вся справа в позиції Кіровського суду, адже з інших областей українців депортують (щоправда, не політичних в’язнів). Принаймні, я знаю про випадки вивезення кримінальних засуджених та інших громадян, які підлягають депортації: туристів, заробітчан, родичів українських громадян тощо. У тому центрі утримувалися двоє українців, і кілька місяців тому спочатку одного, а потім іншого відправили додому. Хоча їм також намагалися пояснити, що немає «вікна» на кордоні. Причому раніше людей доводили до кордону, щоб переконатися, що вони його перетнули, а цим просто сказали: «Їдьте самостійно, куди хочете».
За логікою, чому б не вчинити так само: людина вже відбула повний термін за вашими вироками, нехай хоч через сусідні країни повертається додому — просто відпустіть нарешті.
Через Грузію вже не вийде — там відмовляються приймати. Через країни Балтії також. Донедавна ще можна було виїхати через Естонію, перетнувши кордон у Нарві. Але зараз Росія обмежила рух у цій прикордонній зоні. Нібито потрібно отримувати спеціальний дозвіл, щоб в’їхати до неї. Для колишнього «шпигуна» дорога туди явно закрита. Залишається хіба що Білорусь.
Як настрій у Валентина?
Я визначаю його настрій за голосом. Зараз він ніби трохи кращий, а от перші дні після суду 9 жовтня був дуже пригнічений. Впав у критичний стан, навіть думав оголосити голодування. Поки що вирішив відкласти, хоче спробувати добитися звільнення.
Звісно, він уже тринадцятий рік перебуває в ув’язненні, можна сказати, багато до чого звик у своєму становищі. Але ж додому хочеться. За ці роки його син, а мій онук, пішов до школи, закінчив її і вже вступив до університету…
А які умови перебування в тому центрі?
Більш-менш. Він порівнює умови з тими, що були в колонії. Практично весь термін він відбув у штрафному ізоляторі, де спати дозволяли на годину менше, вдень не можна було сидіти чи лежати, тільки ходити-стояти. Камера була маленькою. А зараз йому умови видаються майже курортом: камера на трьох, є телевізор, душова кабіна та туалет з унітазом, який він тут побачив уперше за всі роки ув’язнення. Ставлення також краще. Хоча він і там не вівся на жодні кримінальні схеми, тримався як український політичний в’язень. Охоронники та інші ув’язнені зверталися до нього на ім’я та по батькові. А в цьому закладі він також перебуває давно — довше, ніж деякі працівники, — і на негатив з боку персоналу не скаржиться.
Проблем зі здоров’ям за ці роки нажив?
Ще й чимало. Йому потрібно буде серйозно лікуватися. Якщо він говорить щось про здоров’я, це означає, що справи вже дуже погані. Бо зазвичай він ніколи ні на що не скаржиться. А якщо зараз згадує про це, то його вже дуже турбують вени на ногах, є проблеми із зором та зубами. Адже людині потрібні фізичні навантаження, а він роками перебуває в чотирьох стінах. Спочатку намагався регулярно робити зарядку, підтримувати себе у формі, робив гантелі з пляшок…
Але, мабуть, роками триматися в такому тонусі нереально, і в певні моменти людина зневірюється і не бачить у цьому сенсу.
Так і є. Він розповідав, що в колонії багато хто збожеволів, і їх потім відправляли до психіатричної лікарні.
Він же далеко не все може розповісти. Буває, я йому щось відправлю, він перегляне і видаляє про всяк випадок, бо телефон перевіряють. Їм дозволяють користуватися телефонами з другої до дев’ятої години.
Ви маєте адвоката, юриста, з ким можна порадитися?
Коли він сидів у колонії, у нього був адвокат «для галочки». Він відсидів свій час, отримав гроші — і все. А зараз і такого немає, Валентин каже, що він не дуже й потрібен, він більше з нами консультується. А український адвокат нічого не зможе зробити, бо не має доступу. Коли Валентин потрапив до них, розпочалося слідство, ми шукали адвокатів в Україні, але росіяни виставили умову: адвокат має бути російський, ще й такий, який має допуск до секретних матеріалів. Це було нездійсненно. От і призначали вони самі якогось адвоката. Нам потім Ілля Новіков, який вів справу на останньому етапі, розповідав, що той адвокат міг бути пов’язаний з ФСБ. Але він був потрібен хоча б для зв’язку між сином і нами.
Можливо, варто було вести цю справу з розголосом?
Коли рік тому термін минув, але сина продовжили утримувати, нам рекомендували і в Дмитра Лубінця, і в Координаційному центрі дотримуватися інформаційної тиші й не провокувати росіян, щоб вони не ставили додаткових перешкод. Але минув рік і місяць, а інформаційна тиша ніяк не допомогла. Можливо, час говорити голосно.
Це стосується не тільки Валентина, а й багатьох інших політичних в’язнів, яких досі утримують у таких центрах. Я дещо чув про них, зокрема, що таких людей тримають у різних колоніях, щоб вони не зустрічалися і не спілкувалися між собою.
Бо зараз виходить, що мій син несе якесь чергове покарання невідомо за що і за чиїм рішенням. Російська влада просто не відпускає українців, пояснюючи це відмовками. Та й наша влада не досить активно бере участь у подібних справах. Я розумію, що таких проблем зараз уже маса, але якщо люди перебувають у Росії за ґратами ще з 2014 року і під жодні обміни не підпадають, то, можливо, варто активніше відстоювати їхні інтереси — принаймні цього хотілося б в’язням та їхнім родичам.
За даними порталу: lb.ua