8 Березня між радянським ритуалом і новою солідарністю жінок 08.03.2026 10:00 Укрінформ Чи вийде у нас остаточно розвінчати радянське «дійство весни» і повернути цій даті під час війни її правозахисну суть?
Ще декілька років тому напередодні 8 Березня в українських містах говорили, що це друге професійне свято для продавців квітів. І в цьому жарті є чимала доля правди. Всюди майоріли цеберки з тюльпанами, мімозами або нарцисами, а в громадському транспорті можна було побачити різні «категорії» людей: дехто з гордістю ніс розкішні букети та пакунки, а дехто – лише одну квіточку. Це передчуття того «дня весни і чарівної половини людства», який ми перейняли з радянського минулого.
Разом з тим, заклики феміністок більше замислюватися про значення жіночого дня і жіночих свобод, а не чекати квітів та подарунків, виразилися у заклику «Квіти – на клумби, жінкам – свободи». І це сприймалося багатьма як «лівацький» несмак, що руйнує радісний настрій. Авторка якось стала очевидцем того, як у самому центрі столиці Ходу жінок оберігали численні загони поліції. Учасників тоді супроводжували до метро, яке закривали спеціально для інших людей, щоб вони могли спокійно дістатися додому. Це виглядало нереальним парадоксом у Європі XXI століття: з одного боку – невмирущий маркетинг «лагідності та вроди», з іншого – реальна загроза і відокремлення тих, хто вийшов відстоювати права людини.
Проте сьогодні здається, що уявлення про «свято» з привітаннями, квітами та гуляннями у суспільній свідомості втрачає популярність. Принаймні, так свідчать дані соціологічних опитувань групи «Рейтинг», які показали тенденцію: все менше українців мають бажання святкувати 8 Березня. За їхніми відомостями, цього року таке прагнення висловили 45% респондентів. Натомість більше половини опитаних (52%) стверджують, що не збираються відзначати. Для порівняння: п'ять років тому (у лютому 2021-го) 8 Березня відзначала майже «конституційна» більшість – 68%.
Інфографіка: Рейтинг Груп
Але чи займе місце «свята весни» первісний зміст цього дня – правозахисний – поки що невідомо. Очевидно, що тут могла б допомогти комунікація на рівні держави з простими і чіткими поясненнями: що ми святкуємо чи відзначаємо? Але поки що такої відповіді не було, послухаємо тих, кому не все одно.
Я запитала в соцмережах про асоціації з радянським 8 Березня; відповіді утворили різноманітний, але досить типовий зліпок нашої спільної травми та ностальгії.
Для декого цей день залишився у пам’яті як душевний родинний звичай. Надія Звягіна, журналістка, пригадує тюльпани і тата, який робить сніданок, поки вони з мамою ходять по магазинах. Подібні позитивні спогади малює і волонтерка Наталка Позняк, згадуючи ранкові тюльпани від батька. Однак вже тут проявляються перші ознаки дитячої розгубленості: письменниця та редакторка Марина Муляр розповідає, як робила вітальну листівку для мами, забруднившись клеєм, намагаючись бути «акуратною дівчинкою, здібною до творчості», хоча внутрішньо це було нелегко.
Коментарі учасників опитування.
Більшість же коментарів нагадують естетику «брудного талого снігу», про яку пише колега Ольга Демченко, згадуючи дешеве ігристе вино у пластикових стаканчиках та зів’ялу мімозу. Бізнесмен Сергій Бадік та дослідниця етикету Тетяна Білоконь-Сокульська коротко відзначають цей аромат – мімоза, запашна і тендітна, яка водночас стала для багатьох майже символом епохи.
Однак за цими квітами часто крилася байдужість або навіть неприхована мізогінія. Олена Білоус, викладачка, вдова загиблого воїна, пригадує радянські віршики про те, що «свято мам» настає лише в тому домі, де діти «підлогу мамі підметуть». Ця ідея «допомоги мамі раз на рік» міцно закріпила роль жінки як єдиної відповідальної за домашні справи у родині.
Найчастіше дописувачі згадують «колективне» привітання на роботі чи в школі. «Пригадую жалюгідну гвоздику в подарунок. Я завжди лишала її на роботі, бо соромилася цього привітання гуртом – ніби я як жінка не здатна бути для когось особливою і неповторною», – ділиться дитяча письменниця Зірка Мензатюк.
Цю «гуртовість» підтверджує і журналістка Ярина Ревчук, згадуючи вимушені подарунки від однокласників, які були лише «відплатою» за 23 лютого. Науковиця та соціологиня Людмила Малес змальовує знайому картину: тюльпани на гумці, захмелілі чоловіки та жінки, які замість відпочинку активно нарізають салати й роблять канапки. Ольга Ринк-Кордун, письменниця, досі здригається, згадуючи тисняву в переповненому автобусі, де п’яні чоловіки з мізерними букетами ледь не зламали їй, тоді маленькій і худій дівчинці, ребра: «8 Березня ненавиджу. Вдома ніколи не святкували. Мімози, гвоздики як символ свята досі не люблю, брррррр».
Ольга Бавдис, радіожурналістка, слушно зауважує, що живучість таких квіткових свят пов’язана з простою нестачею позитивних емоцій та уваги в той час. Але сьогодні, коли Україна переживає випробування війною, ця «увага» змінюється.
З плином часу журналістка Марія Пінчук зауважує, що гасла цього дня «звільнити жінку від домашньої роботи» є спробою нав’язати стереотипи та закріпити нерівність: «Вже тоді, у 70–80-х, це було не про рівні права чи взагалі про повагу до жінки, а про дуже узагальнені кліше». І додає: «День боротьби жінок за рівні права має право на існування, але це точно не свято весни, краси і жінки».
Проте серед цього різноголосся звучить і важливе питання від тієї ж професорки Людмили Малес: чому ми так легко погоджуємося називати цей день «радянським святом», віддаючи ворогу право власності на міжнародний рух, якому понад 140 років? Це питання стає ключовим для нашого сьогодення.
Порожні лозунги і «показуха», про яку згадує Ольга Карпенко («Чомусь я це свято не люблю. Може, тому, що дитинство і юність пройшли в селі. А знаєте, що в селі не до свят було, більше для вигляду»), описуючи сільське дитинство, остаточно зникають. На їхньому місці залишається або тиша, або справжня солідарність, яка вже не потребує мімози чи солодких картинок вітання жіноцтва… З чим вітають?
З ЧИМ, ВЛАСНЕ, ВІТАЄМО?
Якщо ми хочемо зрозуміти, чому радянське 8 Березня перетворилося на ланцюг асоціацій весна-квіти-краса замість вирішення і обговорення проблем рівності та гендерних питань, нам варто подивитися, що відбувалося на кухнях інші 364 дні на рік. Тамара Злобіна, кандидатка філософських наук, керівниця ресурсу «Гендер в деталях», пояснює зміну акценту як частину ідеологічної діяльності СРСР і тонкий метод маніпулювання значеннями.
Тамара Злобіна. Фото надане авторкою.
Для Тамари радянська та пострадянська традиція «жіночого дня» завжди була сповнена нелогічності. Десятки років цей день відзначався промовами та привітаннями чоловіків-керівників чи політиків, які виходили на трибуни з пишними словами: «Вітаємо наших жінок! Ви у нас наймиліші та найгарніші». У самій цій мовній конструкції Тамара бачить очевидну зверхність – ніби жінка є власністю («наша»), окрасою колективу, яку раз на рік показують, щоб зробити комплімент. Проте варто визнати і факт, наскільки самі жінки чекали на цей день і як щиро засмучувалися, якщо ритуал не відбувався.
Пояснення того, чому це «свято» стало таким бажаним, Тамара знаходить у метафорі, яку колись використали феміністки в Чернівцях. Вони провели акцію про «кобилку Марту» – робочу тварину, яку раз на рік виводять зі стійла, чистять, годують чимось смачним і одягають вінок на голову на знак подяки за те, що вона важко працює цілий рік.
«Я згадую свою старшу колегу, яка з повагою розповідала, що на 8 Березня чоловік і син готують їй сніданок і (вона особливо це підкреслювала) миють посуд. І я подумала: а в інші дні вони, виходить, посуд не миють?
В СРСР, та й часто в сучасній Україні, жінки перевантажені домашньою роботою. На них припадає від 70 до 90% роботи з догляду. В ситуації, коли цей безкінечний побутовий марафон вважається виключно жіночим обов’язком, один день, коли тобі подарували квіточку і помили за тобою тарілку, дійсно може здатися раєм. Це дуже сумний показник того, наскільки жіноча праця не цінується протягом року».
Втім, радянський спадок свята, на жаль, стає пересторогою для багатьох, мовляв, це «ліва» ідеологія. Сьогодні 8 Березня в Україні часто ігнорують, тавруючи його як «ліве» або суто радянське свято. Тамара Злобіна закликає не боятися політичних поглядів і розрізняти ідеологію. На думку експертки, в Україні слово «лівий» стало чимось страшним лише тому, що довгий час під цим гаслом працювали проросійські або ті, хто сумує за радянським минулим сили, яким насправді було все одно до прав людини.
Справжні ліві ідеї сьогодні реалізуються в Європі і стосуються гідної оплати праці працівників і працівниць, якими ми всі є. Втім, історія 8 Березня і справді пов’язана з соціалістичним рухом і Кларою Цеткін, яка запропонувала цей день як момент солідарності на конференції в Копенгагені у 1910 році. Але те, що СРСР привласнив цю дату, не робить саму ідею боротьби за права власністю Кремля. Більше того, у 1977 році саме ООН встановила цей день як міжнародний, остаточно забравши його з-під монополії соцтабору.
Ми говоримо і про ті альтернативи, якими намагаються замінити цей день. Йдеться, зокрема, про День матері чи День української жінки (цього року активно почали вітати в соцмережах на день народження Лесі Українки; на сайті ВР зареєстровано постанову про встановлення цього дня). Тамара Злобіна запитує: чи досягнуть вони такого ж рівня впливу і значень, як 8 Березня?
По-перше, не всі жінки є матерями, і «зводити роль жінки лише до материнства – це знову заганяти її в межі однієї функції». По-друге, нові свята поки що нагадують ті ж самі зразки радянського 8 Березня, лише з національним колоритом: «Ми бачимо, як День української жінки починає обростати справжньою «шароварщиною» у стилі Viber-листівок: «наші україночки наймиліші та найрозумніші». Леся Українка насправді ж не була «берегинею», а навпаки – соціалісткою та емансипанткою. «Я за те, щоб було більше свят, але 8 Березня має залишатися днем прав жінок. Не для того, щоб дарувати тюльпани й забувати про жінку до наступного року, а для того, щоб звітувати, як із реалізацією рівності насправді», – каже Тамара Злобіна.
Однак війна змінює і значення, і людей, і наповнення днів. Вже 4 роки, як 8 Березня змінює свій «букетний» настрій. Суспільство стає зрілішим, болісно і важко: «Ця традиція привітань з «жіночим днем, зі святом весни» під час повномасштабної війни недоречна. Плюс відбуваються потужні «емансипативні» процеси в суспільстві. І думаю, що тут два фактори зійшлися: не на часі свято весни і краси під час війни. А по-друге, боротьба за права жінок і міжнародний мир більше підходить під нашу сучасну ситуацію».
Коли ж мова йде про значення дня, то Злобіна радить у цей день чиновникам та керівникам підприємств не дарувати квіти, а розповідати про те, що зроблено для подолання дискримінації, як вирішується проблема сексуальних домагань на робочих місцях, чи створені умови для комфортної праці жінок.
Адже статистика і стан з рівністю в Україні все ще далекий від ідеалу. Попри законодавчі успіхи, жінки-матері досі заробляють менше (так званий «податок на материнство»), частіше стають жертвами домашнього насильства і мають вищий ризик бідності у старшому віці через менші пенсії.
Можливо, проблема тяглості радянського розмаху привітань у вихідний день, який і з’явився саме в той період? Тамара вважає, що державний вихідний на 8 Березня варто залишити, хоча це питання спірне. Важливо, каже вона, змінити наповнення дня. Наприклад, у Берліні 2019 року цей день зробили вихідним саме для того, щоб люди мали час вийти на феміністичні марші.
«Якщо людям так хочеться квітів, що вони не могли від них відмовитися, нехай вони будуть фіолетовими – це колір фемінізму. Жінки можуть дарувати їх одна одній на знак солідарності. Але головним має бути не букет, а усвідомлення: права не дарують, за них борються щодня».
Ольга Попадинець, експертка з гендерних питань, яка зараз живе у Британії, має свою точку зору і погляд на причини перетворення дня захисту прав на день весни. Пройшовши шлях від Криму до Ізраїлю та Великої Британії, вона бачить трансформацію 8 Березня не як декомунізацію, а як депатріархалізацію. Для неї це передусім питання збідненого патріархатом змісту, який десятиліттями намагалися приховати за гілочками мімози.
Ольга Попадинець. Фото авторки.
Відповідаючи на питання про особисті асоціації з радянським періодом, Ольга зізнається: у пам'яті лише білі листівки з червоною вісімкою. Але як фахівчиня вона категорично відкидає думку, що 8 Березня – це «радянське свято». «Я не вважаю, що це свято колись було радянським в принципі. Те, що Радянський Союз зіпсував нам усе, не означає, що День боротьби за права жінок був радянським. Колись у нас і медицина була радянською, і шлюби укладали за тими традиціями. Зараз СРСР зник, і не варто за це триматися», – пояснює Ольга.
Експертка наголошує: зміна акценту з прав жінки на «свято весни та краси» – це не вигадка комуністів, а стратегія патріархату як тоталітарної системи. Патріархату вигідно бачити жінку через призму стереотипів, а не як особу, яка бореться за свої права. Ця тенденція, за спостереженнями Ольги, існує і в Європі, і в Ізраїлі, хоча на пострадянському просторі вона була найбільш агресивною.
Ольга розвінчує ще один популярний міф: нібито за кордоном про 8 Березня ніхто не знає і не відзначає. Вона зазначає, що в Англії жіночий рух бере початок цього дня ще від Мері Волстонкрафт, а пізніша формалізація дати лише закріпила цей факт. «Це не свято національного рівня, це загальножіночий рівень, і ми на фоні інших країн виглядаємо ще досить непогано».
Щодо майбутнього цього дня в Україні, Ольга Попадинець пропонує перенести увагу з формальних вихідних на змістовне наповнення. Зокрема, пропонувати в школах просвітницькі проєкти, обговорення книг, проєктів чи ідей феміністичного спрямування. І тут, у контексті сучасного вигляду дня 8 Березня, Ольга пропонує залишити традицію подарунків, але підтримати революційний підхід до них. Я б дуже хотіла, щоб у компаніях була традиція дарувати жінкам подарунки, які підвищують їхню цінність як фахівчинь. Курс водіння, підписка на професійні сервіси, навчання. Це не просто «для розвитку», це для подолання історичного розриву та нерівності. Це має бути політична воля великого бізнесу – визнати дискримінацію і дієво її зменшувати».
Війна, за словами експертки, завжди посилює патріархальні наративи про «берегинь» та «захисників». Проте нинішня війна в Україні – іншого, нового типу. Завдяки соцмережам та боротьбі, що передувала вторгненню, голоси жінок-військових та волонтерок стали помітними як ніколи. Жінки більше не мовчать, і це головний інструмент протидії спробам «загнати їх на кухню» після перемоги.
ПІД ЧАС ВІЙНИ НЕ ДО СВЯТ
Наступна моя співрозмовниця – Оксана Левкова. Людина, яка зараз працює з величезною кількістю невидимої жіночої сили і болю. Оксана – волонтерка і організовує поїздки для підтримки тих, кого війна залишила на самоті: матерів, дружин та вдів військовослужбовців, а також тих, чиї рідні зникли безвісти. Її увага зосереджена на українській провінції, де свята загалом втратили значення, бо затьмарені болем і дуже важкими почуттями.
Оксана Левкова. Фото із соцмереж
Оксана згадує, що її власне ставлення до 8 Березня формувалося в аскетичній атмосфері військових гарнізонів – від Угорщини до далекого Хабаровського краю. У родині військових, які подорожують світом, квіти були рідкістю, але восьмого числа тато завжди приносив мамі та доньці тюльпани. Проте вже тоді Оксані здавалося дивним, що жінка отримує увагу раз на рік, а весь інший час має, за її словами, просто «важко працювати». Можливо, на це вплинули і розповіді бабусі з Одещини, яка зачитувалася Ольгою Кобилянською, відомою авторкою початку ХХ століття з ідеями жіночої емансипації.
Сьогодні для Оксани 8 Березня – це лише «тло», яке проходить повз її щоденну роботу. Завдяки великій аудиторії у фейсбуці вона отримує чимало подарунків, тож Оксана очікує і на 8 Березня такий шквал, часто «насильно» надісланих поштою. Співрозмовниця каже, що зазвичай такі «вітання» передаровує іншим. Проте справжній сенс цього дня для неї зараз полягає не в квітах, а в тому, що вона бачить під час своїх поїздок Україною.
«Мені помітно інше, – ділиться Оксана. – Я завжди вважаю, що треба їздити в провінцію. Те, що ми в Києві живемо добре, не порівняти з тим, що відбувається в селах під Кривим Рогом, на Сумщині чи Хмельниччині. Коли ти приїжджаєш у маленьке село, а там – п'ятдесят вдів, то розумієш, що людям не до свят. За останні роки я спілкувалася з тисячами людей, і повірте, ніхто не святкує, щиро кажучи».
На думку Оксани, трансформація 8 Березня з «Дня весни» на День боротьби за права чи навіть просто в день усвідомлення реальності відбувається на тлі глибокої депресії та трагедії, якою охоплена країна. Вона зауважує, що в глибині України люди зараз відмовляються від будь-яких урочистостей – чи то дні народження, чи то весілля, де переважає швидкий розпис без жодних святкувань.
«Україна стікає кров’ю, і я не знаю, хто ще може щось святкувати, тим більше 8 Березня. Люди охоплені бідою. Яка там весна, коли навколо стільки горя?» – каже вона.
Для Оксани та жінок, з якими вона працює, цей день став ще однією датою в календарі, яка лише підкреслює прірву між маркетинговим галасом великих міст і безмовним болем української провінції, де жіноча невидима сила сьогодні вимірюється не отриманими букетами, а здатністю вистояти під тягарем втрат.
І, власне, відповіді Левкової підтверджують результати опитувань, до яких повертаємось. Тут виникає логічне питання: чи бачать різницю соціологи та респонденти у значеннях «святкувати» та «відзначати», «свято» чи «день», «квіти чи права», «прекрасна стать» чи «рівна і вільна». Втім, це і є демонстрацією кризи старих значень та пошуком нових-старих. Чи буде протистояння двох думок корисним і поверне квіти клумбам, а жінкам права – це питання залишається поки що відкритим.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото: Анастасія Горпінченко, Громадське радіо.
Свято 8 березня права жінок