© Getty Images
Олег Супруненко
Не помилюсь, якщо скажу, що африканська література — явище настільки ж маловідоме серед наших любителів читати, як і сама Африка. Події, що відбуваються на величезному континенті, тільки час від часу стають предметом відносно загальної цікавості. Як-от стрімкий та плинний інтерес до загадкових туарегів, несподіваних союзників українців, які здобули локальну перемогу над російськими головорізами з «Африканського корпусу», створеного із залишків ПВК «Вагнер». Чи новина про те, як міністри закордонних справ Малі, Нігеру та Буркіна-Фасо поскаржилися на Україну листом на ім’я голови Ради безпеки ООН і «в найрішучіший спосіб засудили відкриту та передбачувану підтримку українським урядом терористичних угруповань, що діють у Сахелі». Через це українці змогли дізнатися, що зазначеними країнами керують військові хунти, які підтримує Російська Федерація…
Читачі старшого покоління можуть пригадати російськомовний альманах «Африка», який щорічно виходив із 1981 року (загалом вийшло 11 випусків) і навряд чи користувався великою популярністю, адже публікував переважно «прогресивних» авторів, себто ідейно перевірених. Тим не менш саме з цього альманаху почалося знайомство радянських людей із майбутнім нобелівським лауреатом Джоном Кутзее. У восьмому випуску альманаху (1987) вийшов його роман «Життя та час Міхаела К.», за який автор іще 1983-го отримав свого першого «Букера». Історія «маленької людини» (на яку останнім часом ополчилися наші літературні критики з критикинями) з фізичною вадою та розумовою слабкістю, яка намагається вижити посеред воєнної істерії, відбувається на батьківщині письменника, в Південно-Африканській Республіці.
Втім, окрім кількох упізнаваних локацій (насамперед Кейптауна), країна сюжету є доволі умовною, й події могли б відбуватися не лише в інших країнах Африки, а й на інших континентах, включно з європейським. Вуличні безлади та погроми, поліцейські кордони на дорогах, табори для втікачів, антиурядові партизани та всемогутні військові — в цих умовах бажання Міхаела К. спочатку врятувати свою матір, а після невдачі просто сховатися від усього світу й вирощувати овочі на закинутій фермі виявляється нездійсненним. На жаль, за більш як сорок років із моменту написання роман і досі не перекладений українською. Як і «В очікуванні варварів», що пережив сплеск популярності після вдалої екранізації (із цим твором ZN.UA знайомило читачів три роки тому — див. «Варваріяда: від очікування до пошуків»), та досі в нас теж не перекладений.
Натомість Україна може похвалитися власним внеском у літературну «африканіану». 2016 року виходить понад 500-сторінковий роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару». Автор — письменник, перекладач з англійської й на англійську мову, в 1984–1987 роках служив військовим перекладачем у Ефіопії, в лавах радянської армії, яка допомагала соціалістичному уряду боротись із «сепаратистами», котрі зрештою таки домоглися незалежності Еритреї. Страшний і визначальною мірою штучний голод у країні, відомій своїми родючими землями (посуха 1983 року була другорядною причиною, першою ж стало застування голодомору як інструменту боротьби військово-політичної влади з кількома повстанськими рухами), був надто схожим на українську трагедію, хоч і не у всьому. Принаймні про голод у Ефіопії дізнався весь світ, особливо після грандіозного благодійного концерту Live Aid, який дали на стадіоні «Вемблі» 1985 року найяскравіші музичні зірки (паралельно з концертом не менших зірок в американській Філадельфії), й країна отримала істотну продовольчу допомогу.
Статусні українські читачі зустріли роман із захватом. «Дорога на Асмару» — це… можливо, єдиний у світовій літературі великий епос про штучний голод в Ефіопії, Голодомор-2 за сталінським зразком (як із жахом відкриває головний герой). Водночас це чи не перший великий роман про участь українців у колоніальних війнах СРСР, написаний з українського погляду, — і, парадоксальним чином, саме такий погляд несподівано забезпечує той найбільш універсальний ключ до трагічних таємниць Еритреї, що на нього Захід від 1985 року й донині так і не здобувся…» — так, приміром, відгукнулася на книгу Оксана Забужко.
Та чи дізналися в світі за межами України про цей роман? 2021 року канадський Літературний фонд імені Пітерсона виділив грант на його переклад англійською, а інше покаже час.
Минулого року на український книжковий ринок вийшов переклад роману «Половина жовтого сонця» нігерійської письменниці Чімаманди Нґозі Адічі. Написаний іще 2006 року, роман присвяченій африканській державі, якій не вдалося стати незалежною. «Половина жовтого сонця в центрі червоно-чорно-зеленого прапора символізує славне майбутнє Біафри — молодої держави на південному сході Нігерії, яка виборювала незалежність наприкінці 1960-х. П’ятеро біафранців — сільський підліток Уґву, сповнений революційних ідей професор Оденібо, британський емігрант Річард та не схожі між собою близнючки Оланна і Кайнані — живуть під час війни. Вони кохають, зраджують, обговорюють політику, тікають від обстрілів, знаходять себе, втрачають близьких і попри все вірять у перемогу» — так описується сюжет роману на сайті видавництва «Книголав». Чи припав до смаку українському читачеві «один з найпотужніших, драматичних і насичених емоційними картинами сучасної Африки роман, які коли-небудь бачив світ», — наразі судити зарано. Принаймні на сайті видавництва книжка в наявності, а в рубриці «Відгуки» — наразі жодного. Одна з цитат роману, поширена низкою літературних оглядів, — «Світ німував, коли ми помирали», — здасться українцеві аж надто близькою. Хоча, якщо бути справедливим до себе, то варто спитати: чи сильно ми переймалися, скажімо, нещодавнім геноцидом у Дарфурі (регіон у Судані, де загинуло до 400 тисяч людей)? Чи можемо напевне сказати, хто правий, а хто ні в різанині в Руанді, чи є для нас різниця між хуту й тутсі? Хтось уявляв собі масштаб Конголезьких війн (друга з яких, відома як Велика африканська війна, у 1998–2003 роках забрала мільйони життів)?
Дорікати українцям за байдужість до африканських справ, особливо в умовах більш як десяти років війни у власній країні, звісно, недоречно. А от пропонувати цікавитися життям поза межами власних усталених уявлень, напевно, варто. Хоча б для розуміння глобальних процесів, які часом мають такі несподівані збіги… На щастя, не завжди. Принаймні одна з бід Африки нас наразі оминула. Це — діти як повноцінні учасники різноманітних воєн. Не жертви, а саме учасники.
Вражає своєю простотою та відвертістю невеликого обсягу роман франкомовного письменника Ахмаду Курума (1927, Кот-д’Івуар — 2003, Франція) «Аллах не повинен» (2000). Навряд чи він знайомий українському читачеві, хіба що той мав нагоду прочитати його в російському перекладі журналу «Иностранная литература» на початку 2000-х. Книга має посвяту дітям Джібуті, але розповідає про інші країни «чорного континенту». Переважно про Ліберію, першу незалежну державу в Африці. 1847 року її заснували звільнені північноамериканські раби, 1860-го республіка Ліберія стала незалежною, а наприкінці ХХ століття — однією з найнещасніших…
Оповідь ведеться від імені хлопця, який став солдатом і вбиває людей за їжу й наркотики. «Маленький солдат — найбільша знаменитість кінця ХХ століття. У них були «калашнікови». «Калашнікови» — це рушниці, які винайшов один росіянин, вони стріляють без зупинки. Завдяки «калашніковим» у маленьких солдатів було все, що захочеш. У них були черевики, форма з нашивками, радіоприймачі, кашкети і навіть машини, які називають позашляховиками. Маленький солдат або солдат-дитина — це те саме.
…У всіх міжплемінних війнах, і в Ліберії теж, дітям-солдатам забезпечення не виплачується. Вони вбивають мирних жителів і забирають собі їхнє добро. У всіх міжплемінних війнах, і в Ліберії також, дорослим солдатам також не виплачується забезпечення. Вони винищують мирних жителів і привласнюють собі їхнє добро. А потім солдати-діти і просто солдати продають за безцінь все, що вони забрали і привласнили, щоб прогодуватися і забезпечити свої життєві потреби. Ось чому в Ліберії все можна купити за безцінь. Золото за безцінь, алмази за безцінь, телевізори за безцінь, позашляховики, і пістолети, і «калашнікови», все, що хочеш, — за безцінь».
На час написання роману в світі, переважно в Африці, налічувалося, за оцінками правозахисників, близько 250 тисяч дітей-солдат. Героя роману така ситуація не дивує. «Я подумав і вирішив, що остаточна і повна назва моєї балаканини буде такою: «Аллах не повинен бути справедливим у всіх своїх земних справах», — так він починає свою сумну розповідь, яку було б геть не зайвим представити й українському читачеві. Бо роман не обмежується описами жахів, він органічно наповнений «етнографічним матеріалом» про місцеві звичаї, вірування, забобони…
Варто додати, що окрім «Аллах не повинен», Ахмаду Курума написав іще низку романів, перший з яких — «Сонце незалежності» (1968) — увійшов до списку «100 найкращих африканських книг ХХ століття».
